48.Генеза демократії в історії суспільної думки

Державна демократія зародилась і розвивалась у Стародавній Греції.

Свого часу Геракліт вважав, що демократія — це правління "нерозумних і гірших". Будучи прибічником аристократії, він відкидав демократію як форму управління суспільством, саму ж аристократію він розумів не як родову знать, а як аристократію духу. Трохи пізніше вже Демокріт був прихильником демократії, завдання якої вбачав у забезпеченні спільних інтересів вільних громадян суспільства (поліса).

У цей же період Сократ, ставлячись до тиранії як до режиму беззаконня, сваволі і насильства, критикував також і демократію, ваду якої вбачав у некомпетентності її посадових осіб, яких обирали способом жеребкування, тобто випадково.

Несхвально до демократії як до форми державного правління ставився і Платон, вважаючи її "неправильною" формою правління, коли "демос" ототожнювався з "охлосом", "владою натовпу", коли бідняки одержують перемогу. Надмірна воля перетворюється в надмірне рабство.

Досить своєрідно підходив до проблем демократії Арістотель. Він вважав, що при крайній демократії влада належить демосові, а не законам. Рішення демосу спрямовують демагоги. Демос стає деспотом і діє як тиран. З усіх форм демократії він схвалював помірну цензову демократію, що ґрунтується на примиренні багатих і бідних і на пануванні закону.

ПІ. Монтеск´є, продовжуючи традиції античної політичної думки, розрізняв три способи правління — республіканський, монархічний і деспотичний. Для нього демократія тотожна народному суверенітетові, та це не означає участі всіх в управлінні. Він вважав, що "народ повинен доручати здійснення влади своїм обираним уповноваженим, адже саме це відрізняє демократичну державу від інших форм державного устрою".

Розглядаючи феномен демократії, не можна не звернутися до спадщини таких представників європейської політичної думки.

Особливий інтерес становлять такі ідеї Н. Макіавеллі: Для побудови сильної держави, на думку Макіавеллі, необхідно спочатку пройти стадію монархічної диктатури, на якій "цар" виступає як виконавець волі всього народу, а не частини його, щоб потім перейти й до республіканської форми правління. Наслідуючи античну традицію, він виділяє три види "правильного правління": монархію, аристократію і народне правління (тобто демократію), а також три види "поганого правління" — тиранію, олігархію й анархію. І робить висновок, що всі ці види правління непридатні: перші три — тому що не можуть довго існувати, а три останні — тому що самі по собі погані..

Перший етап демократії тривав від кінця 17 ст. до початку 19 ст. Дальший розвиток процесу демократизації — з усіма зламами і падіннями — йшов переважно шляхом поглиблення досягнутих завоювань: за ширшу політичну участь, за ефективнішу економічну організацію, за повніший культурний розвиток.

Для Локка, котрий вважається "батьком" лібералізму, держава повинна діяти лише в строго обмежених рамках (головна державна функція — це захист особистої свободи і власності), вихід за які може призвести до громадянської непокори з боку населення. Люди, за Локком, повинні мати право протистояти сваволі з боку урядовців, чинити їм опір і навіть застосовувати силу з метою повалити їх, якщо їхня влада ґрунтується на завоюваннях, узурпації, тиранії або в разі її виродження. Так само Локк засуджує узурпацію, яку він уявляє як захоплення влади особливою групою, яка не одержала підтримки і згоди на це більшості громадян, а також тиранію як форму правління, що характеризується сваволею, волюнтаризмом, користолюбством і діє на порушення всіх законів, норм і прав власності, особистої свободи тощо.

На відміну від Локка, у Руссо мова йде не про межі влади, а про поділ її. Для нього не монархи, не аристократія є суверенами політичної влади, а лише люди, народна асамблея, кожен член якої має стільки ж прав, скільки і всякий інший громадянин. Розриваючи концепцію "прямої демократії", автор "Суспільного договору" конструює систему, в якій усі члени суспільства органічно пов´язані між собою, при цьому кожен з них одночасно є і сувереном, і підданим — тобто одночасно і керує, і підпорядковується, підкоряється.Саме завдяки цьому, вважає Руссо, досягається рівність громадян, які перебувають в абсолютно однакових умовах.

Разом з тим, незважаючи на явну різницю між лібералізмом і демократією, їм обом притаманне і дещо спільне, а саме те, що вони являють собою індивідуалістичні політичні системи, де суб´єктами виступають специфічні індивіди або громадяни. Загальне виборче право — це серцевина західної демократії, джерело партійного та ідеологічного плюралізму. Шлях до нього прокладено через процес поступового розширення виборчих прав громадян, супроводився виникненням асоціацій.

Дальше становлення демократії, насамперед у Західній Європі і в Північній Америці, що стосується періоду після другої світової війни, йшло, з одного боку, по шляху деякого згладжування соціальної нерівності, що призвело до кількісного зростання середніх верств і підвищення їхньої ролі в політичному житті, а з іншого — у напрямі все більшого вкорінення механізму реального плюралізму. Саме завдяки численним середнім верствам у західних суспільствах почала формуватися нова політична культура, яка істотно змінила традиційний характер стосунків між силами, що протистоять одна одній. Ці сили почали сприймати одна одну не як непримиренного ворога, а як природного суперника, цінного співбесідника.

Змінилося ставлення до влади. Втрата її тією чи іншою партією вже не розглядалася як непоправна втрата, бо загальне виборче право і політичний плюралізм стали гарантом того, що ті, хто зазнав поразки сьогодні, можуть стати переможцями завтра. Так само усвідомлювалося, що в демократичній системі влада не здобувається раз і назавжди, що намагання якоїсь партії назавжди утримати владу в своїх руках є згубним і для суспільства, і для самої партії.