2.1. Дисфункційна сім’я як основа дитячої бездоглядності

Україна є державою, що переживає цілий ряд реформ: економічних, політичних, соціальних. Тому й економічна криза, яку зараз переживає наша держава, негативним чином впливає на функціонування значної кількості сімей. За даними Українського інституту соціальних досліджень (за результатами опитування у вересні 2013р.) більшість (дві третини) суспільства само ідентифікують рівень свого матеріального добробуту «нижче середнього»[5] .

Поняття дисфункційної сім’ї охоплює не лише сім’ї у складних життєвих обставинах, але й сім’ї, щ о традиційно вважаються благополучними, з належними побутовими умовами, з високим або навіть дуже високим матеріальним рівнем, а насправді з дисфункцією внутрішньо родинних стосунків. З одного боку це сім’ї з надмірною опікою стосовно дітей, а з другого – родини, в яких батьки не мають часу на своїх дітей. Щораз частіше батьки, зайняті своїми професійними справами не мають часу на те, щоб передавати дітям позитивні почуття, не цікавляться навчанням дитини, життям дитини серед її ровесників, проблемами, що виникають в дитини. Бувають випадки, коли батьки відверто проявляють свою байдужість, або трактують дитину як явну перешкоду в досягненні важливих життєвих цілей. В таких умовах психіка дитини страждає, зокрема має місце занедбання основних психологічних потреб підростаючої людини таких як: потреби любові, безпеки та приналежності. Наслідком є зростання певних патологій: починаючи від депресії, через ріст злочинності, тютюнопаління, вживання алкоголю та наркотичних засобів.

Ще один тип дисфункційної сім’ї виникає в ситуації, коли батьки від’їжджають на тривалий час з різних причин, особливо в пошуках кращих заробітків для покращення матеріального становища своєї сім’ї, залишаючи дітей під опікою дідусів, бабусь, когось з родичів чи навіть старших дітей. Будучи позбавлені контакту з батьками, дитина впадає в депресію, котра змінюється агресією. Через певний проміжок часу дитина, виходить з під контролю осіб, які тимчасово нею займаються. Заспокоєння всіх психоемоційних потреб діти шукають в товаристві ровесників. Переважно у таких дітей починаються проблеми у школі. Вони легко піддаються впливу оточуючого середовища. Вулиця поступово може замінити їм дім. Протягом кількох років відсутності батьків, дитина поволі втрачає чи не найважливішу річ, необхідну для нормального, здорового функціонування – емоційний зв’язок з батьками. Тому порушення нормального функціонування сім’ї є дуже важливим чинником, що може призвести до негативних змін у поведінці дитини [14].

Майже щодня нам доводиться бачити дітей, які сидять на тротуарах, дивлячись на перехожих із сумом і настороженістю, та з протягнутою рукою просять милостиню або для себе, або для «хворих родичів». Ці діти з різних причин живуть на вулиці, у занедбаних підвалах, на горищах будинків, на ринках, у парках…. Вони не ходять до школи. Більшість з них – це діти, батьки яких зловживають алкоголем або наркотиками і діти-сироти. Ними ніхто не опікується, їх не люблять, з ними не бавляться, бо вони – діти вулиці, вони живуть «по той бік» нашого світу. Ми вважаємо їх суспільно небезпечними, бо вони з раннього дитинства навчилися вживати алкоголь, наркотичні речовини, в ранньому віці почали вести статеве життя. А ще вони навчилися майстерно красти, щоб забезпечити своє існування. З юного віку вони вступають у конфлікт із законом, моральними засадами суспільства і в результаті – з дитинства прирікають своє життя на загибель [24].

В таких дітей можуть бути виявлені проблеми, які можна умовно розділити в залежності від причини (збудника) захворювання: паразитарні і глистяні інвазії (воші, блощиці і блохи, усі види глистів, кліщі,комахи); бактеріальні інфекції – від стрептококової ангіни до стафілококової ускладненої пневмонії і інфекцій від поранень, сепсису; захворювання, спричинені грибками, - варіюють від мінімальних проявів на шкірі, нігтях, волоссі до запущених випадків, які призводять до повного облисіння, поразці слизової, імунної системи, а також захворювання, причиною яких є віруси - від проявів герпесу, дитячих інфекційних хвороб до вірусних гепатитів і СНІДу [9].

«Діти вулиці» - саме ті, які найбільше потребують державного захисту і допомоги, доброго слова і ласкавого ніжного погляду від людей. Ми не маємо права відхрещуватися від них та вдавати, що не помічаємо їх, адже вони – наші діти, діти України, частина нашого суспільства. У дитячих очах щиро й без викривлень відображається світ, який їх оточує і яким він є насправді.

Дитинство – це час мрій і добра, час іграшок і казок. Але не для всіх дитинство було і є такою прекрасною казкою, не в усіх це слово викличе найкращі переживання, а буде асоціюватися з незахищеністю, неміччю, самотністю… Це стосується дітей, які не зважаючи на юний вік, змушені бути дорослими і самостійно дбати про своє життя.

Коли людина йде у світ, добровільно покидає свій дім з яких би то не було причин – її ціллю є щось знайти. Знайти те, чого немає вдома. Хтось їде закордон, бо не вистачає засобів для існування; хтось закінчивши середню школу, поспішає за новими знаннями; хтось, одружившись, йде, щоб почати новий, повністю самостійний етап життя. Дитина, яка йде з дому, також чогось шукає. Шукає того, чого їй не вистачало. Якби ЦЕ було, воно б вирішило усі її проблеми і проблеми її батьків, воно б ніколи не могло подумати про такий вчинок… Це, звичайно, любов і в першу чергу від батьків.