Екзаменаційний білет № 33

1.Давність та її види у кримінальному праві України.

2. Злочини проти здоров’я населення, їхні види та загальна характеристика.

3. Кримінально-процесуальні функції.

1. Строки давності в кримінальному процесі - встановлені КК України строки, закінчення яких є підставою для звільнення особи, котра вчинила злочин, від відповідальності кримінальної або від відбування покарання.

С. д. в к. п. поділяються на два види: 1) строки давності, що є підставою для звільнення від крим. відповідальності, передбачені ст. 49 КК України; 2) строки давності, які є підставою для звільнення від відбування покарання (ст. 80 КК).

Відповідно до ст. 49 особа звільняється від крим. відповідальності, якщо від дня вчинення нею злочину і до набуття вироком закон, сили минули такі строки: 1) 2 роки — в разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі; 2) 3 роки у випадку вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі; 3) 5 років — у разі вчинення злочину серед, тяжкості; 4) 10 років — у випадку вчинення тяжкого злочину; 5) 15 років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Перебіг строків давності зупиняється, якщо особа, котра вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. В таких випадках перебіг давності відновлюється від дня, коли винна особа з'явилася із зізнанням або її затримали. В цьому разі вона звільняється від крим.відповідальності, якщо від часу вчинення злочину минуло 15 років. Коли ж до закін. зазначених строків особа вчиняє новий злочин серед, тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин, перебіг давності переривається. Обчислення давності в цьому разі починається від дня вчинення нового злочину. Строки давності обчислюються окремо за кожен злочин.

Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначене і замінюється позбавленням волі на певний строк. Передбачена ст. 49 давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства (ст. 437—439 і ч. 1 ст. 442).

Відповідно до ст. 80 особа звільняється від відбування покарання, якщо від дня набуття чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки: 1) 2 роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі; 2) 3 роки — у випадку засудження до покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості; 3) 5 років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі за злочин серед, тяжкості, а також — засудження до позбавлення волі на строк не більше 5 років за тяжкий злочин; 4) 10 років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 5 років за тяжкий злочин, а також — засудження до позбавлення волі на строк не більше 10 років за особливо тяжкий злочин; 5) 15 років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше 10 років за особливо тяжкий злочин.

Проте перебіг давності в даному випадку зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. Перебіг давності відновлюється від дня з'явлення засудженого для відбування покарання або від дня його затримання. У цьому разі строки давності, передбачені п. 1—3 ч. 1 ст. 80, подвоюються. Якщо ж до закін. строків, зазначених у ч. 1 та ч. 3 ст. 80, засуджений вчинить новий — серед, тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин, то перебіг давності переривається. Обчислення давності в цьому випадку починається від дня вчинення нового злочину. Строки давності щодо дод. покарань визначаються осн. покаранням, призначеним за вироком суду.

В усіх випадках звільнення від крим. відповідальності у зв'язку із закін. строків давності, передбачене ст. 49, а також звільнення від відбування покарання у зв'язку із закін. строків давності виконання обвинувального вироку здійснюється виключно судом (ст. 44, 74 КК).

2. До злочинів проти здоров'я відносяться: різні види тілесних ушкоджень (статті 121—125, 128), побої і мордування (ст. 126), катування (ст. 127), спеціальні види тілесних ушкоджень: зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст. 130), зараження венеричною хворобою (ст. 133).

Поняття і види тілесних ушкоджень.

Тілесне ушкодження (ТУ) - це протиправне заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини, що виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини.

Види:

• необережне тяжке або середньої тяжкості ТУ (ст.128),

• умисне легке ТУ (ст.125),

• умисне середньої тяжкості ТУ (ст.122),

• умисне тяжке ТУ (ст..121)

• умисне тяжке ТУ, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст.123),

• умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.124),

• Спец. видом ТУ є зараження ВІЛ чи ін. невиліковної інфекційної хвороби (ст.130) і зараження венеричною хворобою (ст.133).

Легке ТУ - яке не спричинило короткочасного розладу здоров'я чи незначної стійкої втрати працездатності (ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як 6 днів).

Середньої тяжкості ТУ - яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому ТУ, але спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менше як на одну третину. Тривалий розлад здоров'я виявляється в порушенні функцій будь-якого органу.

Тяжке ТУ - небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

Об'єктом злочину є здоров'я особи.

Обов'язковою ознакою вчинення злочину є посягання на предмет - потерпілого.

Об'єктивна сторона характеризується:

1) діянням (дія або бездіяльність);

2) наслідками у вигляді певного тілесного ушкодження;

3) причинним зв'язком між зазначеними діянням і наслідками.

Суб'єкт злочину - загальний, фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом.

Кваліфікованими видами злочину є вчинення його:

- у спосіб, що має характер особливого мучення;

- групою осіб;

- з метою залякування потерпілого або інших осіб;

- на замовлення, а також спричинення ним смерті потерпілого.

Завдання фізичних або моральних страждань: побої і мордування (ст. 126), катування (ст. 127).

Побої і мордування (ст. 126 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону здоров’я особи.

З об’єктивної сторони злочин (ч. 1 ст. 126 КК) характеризується активними діями: 1) завданням удару; 2) завданням побоїв; 3) вчиненням інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень. Варто знати, що в розумінні ст. 126 КК удар, побої, інші насильницькі дії та мордування не належать до тілесних ушкоджень і становлять особливий тип злочину проти здоров’я особи.

Побої – багаторазове (два та більше разів) завдання ударів по тілу потерпілого, що не спричинило тілесних ушкоджень.

Злочин є закінченим з моменту завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій.

Суб’єкт злочину – загальний.

Суб’єктивна сторона передбачає встановлення вини у формі умислу (прямого чи непрямого).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 126 КК) є вчинення зазначених у ч. 1 ст. 126 КК діянь: 1) що мають характер мордування (при цьому мордуванням слід визнавати багаторазове або тривале заподіяння болю – щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими або гостроколючими предметами, вплив термічних факторів та інші аналогічні дії); 2) групою осіб (див. ст. 28 КК); 3) з метою залякування потерпілого чи його близьких (тобто, щоб викликати у цих потерпілих почуття страху перед винним або іншими особами); 4) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (сутність цього злочину аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 14 ч. 2 ст. 115 КК).

Катування (ст. 127 КК). Оновним безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що охороняють здоров’я особи, а додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом – суспільні відносини, що забезпечують охорону волі, честі та гідності особи. Катування – це міжнародний злочин, який переслідується на підставі низки Конвенцій ООН і Європейських конвенцій.

При кваліфікації цього діяння за об’єктивною стороною (ч. 1 ст. 127 КК) слід встановлювати: 1) діяння – нанесення побоїв, мучення або інші насильницькі дії; 2) наслідки, що виявляються у заподіянні сильного фізичного болю, фізичного чи морального страждань; 3) причиновий зв’язок між вказаним діянням і наслідками.

Злочин є закінченим із моменту, коли потерпілому заподіяно сильного фізичного болю, фізичного чи морального страждань.

Суб’єкт злочину загальний.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою – примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також залякування чи дискримінація його або інших осіб.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 127 КК) є вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.

Зараження соціальними хворобами: зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст. 130), зараження венеричною хворобою (ст. 133).

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК). Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону здоров’я особи, а додатковим обов’язковим чи факультативним – суспільні відносини, що охороняють життя особи.

Необхідною умовою правильної кваліфікації цього злочину є чітке встановлення його об’єктивної сторони, яка полягає: 1) у свідомому поставленні іншої особи у небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130 КК); 2) у зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130 КК); 3) в умисному зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 4 ст. 130 КК).

Спосіб зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби не впливає на кваліфікацію цього злочину (також не береться до уваги й згода потерпілого на таке зараження чи на поставлення у небезпеку такого зараження).

На кваліфікацію скоєного безпосередньо впливає суб’єкт злочину, оскільки він є спеціальним, тобто це фізична осудна особа з 16-річного віку, що хворіє на невиліковну інфекційну хворобу (ВІЛ включно) та знає про це.

Суб’єктивна сторона злочину передбачає наявність: непрямого умислу чи злочинної самовпевненості (ч. 1 ст. 130 КК); злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості (ч. 2 ст. 130 КК); прямого чи непрямого умислу (ч. 4 ст. 130 КК).

Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130 КК (ч. 3 ст. 130 КК), є зараження: 1) двох чи більше осіб (як одночасно, так і в різний час, одним або різними способами); 2) неповнолітнього (особи, яка не досягла 18-річного віку).

Зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК). З об’єктивної сторони (ч. 1 ст. 133 КК) злочин характеризується зараженням однією особою іншої венеричною хворобою.

Злочин є закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу.

Слід враховувати, що суб’єкт цього злочину – спеціальний (фізична осудна особа з 16-річного віку, що хворіє на венеричну хворобу та знає про її наявність), що має впливати на кваліфікацію скоєного.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю (злочинною самовпевненістю).

3. Кримінально-процесуальні функції - це визначені у законі основні напрями процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб’єктами, уповноваженими па ведення процесу або наділеними призами для активної участі у справі з метою захисту своїх законних інтересів.

Для процесуальних функцій істотно важливим є те, що вони:

- закріплені у законі певними видами, напрямами процесуальної діяльності;

- виділені з усієї процесуальної діяльності як основні, оскільки кожна з них безпосередньо пов’язана з реалізацією завдань кримінального судочинства;

- виконуються суб’єктами, які уповноважені на провадження у справі або мають у ній процесуальний інтерес.

Головні такі функції:

1.обвинувачення;

2.захисту;

3.вирішення справи (правосуддя).

Деякі вчені обґрунтовують також наявність таких функцій, як розслідування злочинів, забезпечення розслідування та ін.

Названі кримінально-процесуальні функції виконуються не ізольовано одна від одної, вони тісно пов’язані між собою/перебувають у певному співвідношенні та у сукупності забезпечують виконання завдань кримінального процесу.

Обвинувачення – це самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає регламентоване законом спрямування діяльності суб’єктів обвинувачення (слідчого, прокурора, потерпілого та цивільного позивача, їх представників), що здійснюється шляхом формування та реалізації обвинувачення відносно конкретної особи, яка вчинила злочин, і полягає у формулюванні та пред’явленні обвинувачення, застосування до неї заходів процесуального примусу, у тому числі запобіжних заходів, збирання доказів винуватості цієї особи і обґрунтування кримінальної відповідальності обвинуваченого перед судом.

Функція захисту являє собою процесуальну діяльність, направлену на з'ясування обставин, які виправдовують обвинуваченого, виключають або пом'якшують його відповідальність, а також на охорону його особистих і майнових прав. Захист - це усвідомлена, цілеспрямована діяльність як самого обвинуваченого (підозрюваного), так і захисника, цивільного відповідача і його представника.

Функція правосуддя - це основний напрям кримінально-процесуальної діяльності, пов'язаний із прийняттям у кримінальній справі остаточного рішення щодо доведеності вчинення суспільно небезпечного діяння конкретною особою і призначенням їй у зв'язку з цим покарання. Єдиним органом в Україні, який має право приймати такі рішення, є суд.

Функції кримінального переслідування і захисту від самого початку їх здійснення підпорядковано функції правосуддя. Вони виконуються під контролем суду від моменту порушення кримінальної справи. Будь-які рішення і дії органу дізнання, слідчого і прокурора може бути оскаржено до суду. У такий спосіб забезпечується вільний доступ громадян до правосуддя.