1.Вина у кримінальному праві України, її форми та види.

2.Злочини проти безпеки виробництва.

3.Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення.

1.Вина - це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Вина - обов'язкова ознака суб'єктивної сторони складу будь-якого злочину, яка визначає його психологічний зміст і є необхідною умовою кримінальної відповідальності.

Кримінальне право дотримується психологічної теорії вини та стоїть на позиціях суб’єктивного ставлення в вину, а вина доводиться та встановлюється в обвинувальному вироці.

Форми вини - це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що виражають психічне ставлення особи до діяння і його наслідків.

Дві форми вини:

- умисел;

- необережність.

Умисел може бути прямим і непрямим.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. Необережність існує у виді злочинної самовпевненості (самонадіянності) та злочинної недбалості.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Вина характеризується поєднанням інтелектуальної та вольової ознак.

Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільне небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільне небезпечних наслідків. Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків.

Інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Відповідно до закону при прямому умислі винний передбачає наслідки як можливий або неминучий результат свого суспільне небезпечного діяння, а при непрямому умислі він передбачає лише можливість настання таких наслідків. Основна відмінність прямого і непрямого умислу полягає у їх вольовому моменті. Якщо при прямому умислі він характеризується бажанням настання суспільне небезпечних наслідків, то при непрямому — свідомим припущенням їх настання.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненності полягає у передбаченні особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності). Вольова ознака полягає у легковажному розрахунку на відвернення суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності).

Інтелектуальний момент злочинної недбалості полягає в тому, що особа не передбачає можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння. Вольовий момент злочинної недбалості вказує на реальну можливість винного передбачити суспільне небезпечні наслідки своєї поведінки, але незважаючи на це, він не активізує свої психічні сили і здібності для вчинення вольових дій, необхідних для запобігання таким наслідкам.

Поділ вини на форми має велике практичне значення. Зокрема форма вини: а) визначає ступінь суспільної небезпеки діяння і дає змогу відмежувати злочинне діяння від незлочинного; б) визначає кваліфікацію злочину; в) завжди враховується при індивідуалізації покарання і визначенні умов його відбування; г) враховується в інших випадках реалізації кримінальної відповідальності і покарання (зокрема для визначення умов кримінальної відповідальності за попередню і спільну злочинну діяльність, при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання).

Ступінь вини: це кількісна характеристика вини. Вона визначає тяжкість вчиненого діяння й небезпечність особи винного.

Ступінь вини суб'єкта визначається:

1) суспільною небезпечністю вчиненого діяння;

2) особливостями психічного ставлення винного: формою вини, характером умислу або необережності;

3) мотивом і метою злочину;

4) обставинами, що характеризують особу винного;

5) причинами злочину та умовами, що вплинули на формування злочинного умислу або на допущення особою необережності.

Види умислу:

- за конкретністю злочинних намірів: визначений; невизначений; альтернативний.

- за часом виникнення: заздалегідь обдуманий; такий, що виник раптово, його вид афектований умисел.

- за вольовим моментом: прямий, непрямий.

2. Під злочинами проти безпеки виробництва потрібно розуміти суспільно небезпечні винні діяння, що порушують встановлені законодавчими та іншими нормативно-правовими актами вимоги безпеки виробництва, що призвели до настання передбачених кримінальним законом суспільно небезпечних наслідків, вчинені суб’єктом злочину.

Виходячи із подібності безпосередніх об’єктів, характеру виробництва та суспільно небезпечних наслідків, потрібно класифікувати на:

1) злочини у сфері безпеки праці (статті 271 і 272);

2) інші злочини у сфері безпеки виробництва (статті 273–275).

Родовим об’єктом злочинів проти безпеки виробництва є відносини, що забезпечують безпеку виробництва. Безпосередні об’єктиокремих злочинів проти безпеки виробництва входять в систему відносин родового об’єкта, хоч і мають свої особливості. Вони залежать, передусім, від видів безпеки виробництва, рівнів безпеки, характеру можливої шкоди та сфер її поширення. До них відноситься безпека окремих видів виробництв. Додатковими обов’язковими об’єктами всіх злочинів, що посягають на безпеку виробництва, виступають життя і здоров’я людини, а додатковими факультативними об’єктами злочинів, передбачених ст. 272–275, – власність і довкілля (екологічна безпека).

Потерпілими від цих злочинів можуть бути або тільки працівники виробництва (ст. 271 і 272), або і працівники виробництва, і сторонні особи (ст. 273 і 274), або тільки сторонні особи (ст. 275 КК).

Об’єктивна сторона злочинів проти безпеки виробництва характеризується матеріальним складом, і тому вимагають встановлення діяння, наслідків і причинного зв’язку.

Суспільно небезпечне діяння як ознака об’єктивної сторони проявляється в порушенні шляхом протиправної дії або бездіяльності вимог безпеки, що містяться в правилах безпеки праці та виробництва. При цьому порушення звичайно виглядає не як одиничний акт дії (бездіяльності), а представляє сукупність таких актів, систему, де порушується не одна, а різні вимоги безпеки. Під порушенням слід розуміти недотримання або неналежне дотримання вимог безпеки, передбачених правилами, або здійснення в ході виробничої діяльності дій, прямо заборонених правилами.

Обов’язковою ознакою цих злочинів є наслідки. Вони можуть бути двох видів.

Перший вид наслідків закон пов’язує зі створенням загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків (частини перші статей 272–275).

Другий вид наслідків складають ті, настання яких пов’язане з спричиненням реальної шкоди. Це: “шкода здоров’ю потерпілого” (частини перші статей 271–275); “загибель людей” (частини другі статей 271–275) та “інші тяжкі наслідки” (частини другі статей 271–275).

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочинів, що розглядаються, є причинний зв’язок між допущеними порушеннями правил безпеки і реальною шкодою, що наступила, або можливістю її настання. Причинний зв’язок у цих злочинах має ряд особливостей. Так, у більшості випадків має місце опосередкований, а не прямий розвиток причинного зв’язку. Крім того, настання наслідку може бути зумовлено порушенням кількох вимог безпеки. Такі порушення можуть бути допущені одним або кількома суб’єктами. Тому, у справах такої категорії для встановлення причинного зв’язку призначаються експертизи.

Суб’єкт злочинів проти безпеки виробництва – спеціальний. Це особи, які зобов’язані дотримуватися правил безпеки виробництва. За правовим статусом вони можуть поділятися на три групи: а) службові особи і громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності, що прямо вказується в ст. 271, в інших випадках це випливає із закону (статті 272—275); б) робітники і службовці (статті 272—275); в) сторонні для виробництва особи (статті 273 і 274).

Суб’єктивна сторона злочинів визначається їх об’єктивною стороною. Щодо порушення правил безпеки можуть мати місце умисел або необережність, щодо наслідків – тільки необережність (тобто змішана форма вини або необережність у чистому вигляді). Відношення суб’єкта до наслідків є визначальним, тому загалом злочини проти безпеки виробництва є необережними.

3.Кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення є провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, передбачених КПК.

Відмова потерпілого, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. При цьому кодекс передбачає досить широке коло складів злочинів, щодо яких застосовується приватне обвинувачення, використовуючи як критерій для їх виокремлення той факт, що такі злочини в основному завдають шкоди переважно приватним інтересам особи і не заподіюють безпосередньої шкоди державі.

Приватне обвинувачення — одна з форм обвинувачення в кримінальному процесі, що передбачає притягнення особи, винної у скоєнні злочину, до відповідальності кримінальної не інакше як за скаргою потерпілого, на якого покладається обов'язок підтримувати обвинувачення у суді. Має місце в кримінальних справах про окремі злочини невеликої тяжкості, що не становлять значної суспільної небезпеки такі як про умисне легке тілесне ушкодження, про умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, але не спричинили тілесних ушкоджень, а також про самоправство, яким було заподіяно шкоди правам та інтересам окремих громадян.

У справах приватного обвинувачення потерпілий здійснює обвинувачення в суді особисто або через свого закон, представника. В цих справах дізнання і досудове слідство не проводяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим (підсудним). Примирення може статися лише до видалення суду до нарадчої кімнати для постановлення вироку. Якщо особа, щодо якої порушено справу в порядку приватного обвинувачення, в свою чергу подасть заяву про зустрічне обвинувачення, суд може прийняти рішення про порушення справи по зустрічному обвинуваченню та об'єднанню обох справ в одну. В таких справах кожен з потерпілих є одночасно й підсудним і користується у судовому розгляді в повному обсязі процес, правами і як приват, обвинувач, і як підсудний.

Якщо справа про будь-який з названих злочинів має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу і за відсутності скарги потерпілого. Справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи досудового слідства, а після закінчення розслідування розглядається судом у загальному порядку. Така справа в разі примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним закриттю не підлягає. Прокурор має право в будь-який момент вступити в справу, порушену суддею за скаргою потерпілого, про злочини приватного обвинувачення і підтримувати обвинувачення у суді, коли цього вимагає охорона державних або громадських, інтересів чи прав громадян. Вступ прокурора в справу не позбавляє потерпілого прав приватного обвинувача, але справа в цих випадках (у разі примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним) закриттю не підлягає. Дана форма провадження у кримінальному судочинстві є виявом збереження первинної засадничої процесуальної форми з огляду на те, що тривалий час від давніх давен судовий процес базувався саме на засадах приватного обвинувачення

*********************************************

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 15