5. Українська література на сучасному етапі: основні тенденції і постаті.

Література кін. 20- поч. 21ст в Україні отримала назву «нової хвилі», що згодом переросло в цілий напряму постмодернізм. Та і в останніх літературознавчих публікаціях вислів “нова хвиля” активно вживається, позначаючи масив творів, різноманітних за своєю проблематикою, що так чи інакше заперечують літературу соцреалізму й радянську епоху в цілому, покликані подолати естетичні та життєві стереотипи. Це мистецтво, яке характеризується конґломератом стилів та тенденцій, яке саме по собі потребує нетрадиційного аналізу, перегляду звичних теоретичних постулатів. Як показав спеціальний аналіз постмодерністських текстів, що становлять головний комплекс творів у сучасній українській прозі, дана культурна епоха органічно виросла з попередніх художніх надбань, що є предметом вивчення історії літератури. Тенденції: розмаїтості й оновлення стилів, жанрово-видової та родово-видової дифузії, генологічного взаємопроникнення та процесу змін класичних форм мистецтва прози: сюжету, характеротворення, зображально-виражальної пластики, модифікації інтелектуального і філософського начал тощо. У контексті теоретичного й історико-літературного осмислення систематизовано специфічні риси українського постмодернізму: відсутність чітких дефініцій, фраґментарність суджень, іронічність та іронія як провідне начало; еклектизм і синкретизм як принципові естетичні домінанти – деканонізація попередньої культурної традиції, синтез масового й елітарного; марґінальні особливості тексту, перенесення їх у центр чи відсутність центрування, змішування жанрів, багаторівнева організація текстів; інтертекстуальність; колаж; поліваріантність стилів, пародія на твори минулого; опозиція гра/серйозне; верх/низ; карнавальне світовідчуття; часова перестановка; роль і особливості мови; вторинна міфологізація радянського матеріалу; авторська імперсоналізація тощо. Риси укр. постмодернізму: - апокаліптичні видива(пост чорнобильська ситуація); - духовне воскресіння нації (Андрухович); - розгубленість людини, пошук себе; - для укр.літ. заперечується теза «смерть автора»; - синтез класики і модерного тексту. Постаті: Валерій Шевчук, Юрій Андрухович, Леонід Кононович, Оксана Забужко, Євген Пашковський, Борис Нечерда, Володимир Даниленко, Євгенія Кононенко, Юрій Винничук, Юрій Покальчук, В’ячеслав Медвідь, Любко Дереш. У контексті постмодерної романістики “Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко – ще один варіант жанрової поліморфності з суцільним потоком свідомості, сповіді героїні і своєрідним синтезом спогадів, роздумів, мрій (як це властиво ліриці), з множинною комунікативною рамкою, бо автор твору, як і автор сповіді, перебуває в світі немовної дійсності, що має модус мовленнєвого існування. У шкалі жанрово-видових модифікацій свою нішу має роман “Я, зомбі” Л.Кононовича зі специфічною поєднанням, де є елементи детектива, кінотвору, психологічного і філософського роману. Превалює філософський стрижень, інтерес до екзистенційних проблем, серед яких головна – прийняття/неприйняття свободи героєм. Монтажність і колажність – принципи епічної циклізації (як приклад розглядається “Житомирська сага” Валерія Шевчука) – об’єднують три твори, кожен з яких міг би існувати окремо, в замкнуту естетичну цілісність. Композиційно з’єднаними постають і збірки “Спалах” Ю. Винничука і “Те, що на споді” Ю. Покальчука.