64. "Філософія серця" п.Юркевича біля витоків російського християнського персоналізму

Відомим філософом і педагогом другої половини 19 ст. був Памфіл Данилович Юркевич. Більшу частину життя прожив на Україні, був професором Київської Духовної академії. У своїх філософських поглядах мислитель відтворив українські духовні традиції, екзистеційність, антропоцентризм національної світоглядової ментальності. Це виявилося в наголошуванні унікального духовного єства людини, визнанні особистості вищою цінністю буття, розгляді "серця" як підґрунтя душевного життя людини. Засадовими чинниками його педагогічних ідей є релігійність, природовідповідність, народність, виховання та розвитку вільної особистості.

Юркевич критикує як об'єктивний ідеалізм, так і матеріалізм. Матеріалізм – за те, що він поверхневий – не може пояснити багато речей. Тому він добрий в науках, але не застосовний до душі. А ідеалізм – за абстрактність і за відірваність від реальності. У 1860 році він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Фейєрбаха та Чернишевського. Критикує він і діалектику Гегеля.

У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу

Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Філософія серця: там, де торкається справа загального, закономірного, очевидного – серце не втручається, там діє розум. Але коли йдеться про конкретне, одиничне суб'єктивне Я, тут діє серце.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

65. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоре­тичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осяг­нення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами виражен­ня знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального мо­ментів.

Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному, одержано з досвіду, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксу­ються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. Характерною особливістю цього рівня є те, що він включає в себе контакт дослідника з предметом з допомогою органів відчуттів або приладів, що їх доповнюють, дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між явищами. Вершиною емпіричного знання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостережень, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно.

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпірично­го рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулю­ються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дій­сності в їхній безпосередній даності. Практичне застосування знання, одержаного на емпіричному рівні, обмежене, а щодо розвитку науково­го знання в цілому, то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експе­рименту. Раціональними тут є насамперед форма знання та понятгя, що становлять мову науки, в якій виражені результати даного рівня наукового пізнання. На цьому рівні дуже важко, а іноді і неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання. На емпіричному рівні осягаються лише явища, а не сутність, тому практичне застосування цього знання часто призводить до помилок.

Теоретичне пізнання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. На теоретичному рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх си­стемній єдності та цілісності. Перевага теоретичного пізнання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити майбутнє.

На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосе­редньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаю­чись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише фор­мою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одер­жання нового знання. На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному.

Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне – емпіричне. Суперечності між ними вирішуються практикою, яка є основою пізнання і критерієм істини. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняють­ся також і тим, з якого боку вони досліджують об'єкт, яким чином одержано основний зміст знання, що є логічною формою його вира­ження, науковою та практичною значимістю одержаного знання.

Незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний та тео­ретичний рівні наукового пізнання органічно взаємопов'язані і взаємо-обумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання.