31. Фундаментальний вплив Канта на еволюцію філософського мислення

Імануїл Кант (1724-1804) – німецький філософ, фундатор німецької класичної філософії. Перший період його теоретичної діяльності закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період, коли у філософії Канта присутній і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”, „Критика практичного розуму”.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це буз великий поворот філософії до людини. Він розглядав процес пізнання, як активний. Суб'єкт активний у пізнанні й у своєму мисленні, творить світ. Кант виділяє два поняття: „річ у собі” (світ, що існує незалежно від нас) та „річ для нас” (те, що ми знаємо про цей світ).

У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму. Це вчення стало поштовхом для розробки позитивної діалектики в німецькому класичному ідеалізмі.

Кант формулює три питання (етапи пізнання): 1) Що я можу знати? 2) Що я повинний робити? 3) На що я можу сподіватися? Людина – єдність природного і духовного. Вона діє у відповідності зі своїм розумом, як моральна істота, виходячи з категоричного морального закону суть якого: чини так, щоб максима твоєї волі могла стати, основою загального законодавства (чини з другими так, як би та хотів, щоб чинили з тобою) (категоричний імператив). Держава повинна забезпечувати свободу кожної людини. Таке можливо тільки в правовій державі. В державі повинен існувати поділ влади. Кант проповідує ідею вічного миру між народами і відмову від насильства у рішенні будь-яких питань.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

В естетиці він зводить прекрасне до "незацікавленого" задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості.

Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.