2. Екзистенціалізм: вихідні ідеї та еволюція.

Екзистенціалізм виник у 20 рр XX ст. в Європі. Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції, літераторів, юристів. Пік популярності припав на 40-50 рр. XX ст. Проіснував до 60 рр 20 ст.

Біля джерел цієї філософії був С. К'єркегор (1813-1855 рр.), який першим сформулював поняття "екзистенція" – "внутрішнє" бут­тя, що поступово переходить у зовнішнє. Він висуває концепцію "екзистенціальної" (особистісної) істини, вважає осягнення істини результатом зіткнення протилежних „життєвих позицій” на противагу жорстокій однозначності раціоналістичного "безособового" тлумачення істини. Існування особистості є абсолютно ірраціональним процесом і не може бути осягнуте розумом та раціональним пізнанням.

Значно вплинули на форму­вання та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя" і особли­во феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). Основна ідея феноменології – неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і пред­метного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури – згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

Серед російських філософів – М.О.Бердяєв, (1884-1948 рр).

Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості.

Предметом філософії екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями. Основні проблеми екзистенціалізму: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування.

Основна категорія екзистенціалізму – існування (екзистенція) ототожнюється з суб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо Буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу. Основними поняттями: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо.

Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним. В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гумані­стичної думки, поширеним у всьому світі. Одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині – Мартін Хайдеегер, Карл Ясперс; у Франції – Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Габріель Марсель; в Іспанії – Хосе Ортега-і-Гассет; в Італії – Нікколо Аббаньяно; Леопольд Сенеор в Сенегалі. Послідовники екзистенціалізму є також у США (У.Баррет), в Японії (Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін.