19. Антропоцентризм філософії Відродження.

15-16 ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. Це період відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовно-мистецькому житті Західної Європи. Для багатьох країн Західної Європи 15 ст. було переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів і відбувалися спочатку досить повільно і по різному протікали у різних країнах Європи. Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі 15-16 століть, була Італія. Це і обумовило її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії.  

У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентричним.

Антропоцентризм – погляд, відповідно до якого людина є центр всесвіту і ціль усіх подій, що відбуваються у світі. Гуманізм виходить із людьської свідомості і має своїм об'єктом цінність людини. Презирство до земного єства заміняється визнанням творчих спроможностей людини, розуму, прагненню до земного щастя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність і предназначения, про зміст і ціль свого буття. Гуманізм ренесансу виявлявся в революційних ідеях, звернених на внутрішню, земну "божественність" людини, у притягненні людини до життєвої активності, у твердженні віри людини в себе.

Гуманізм Відродження ставив людину в центр вивчення, кидаючи цим виклик схоластиці. При цьому багато з філософів бачили смисл життя в стремлінні до насолод, однак під насолодою розуміли не стільки плотські утіхи, скільки насолоду плодами власної праці, рук і розуму. Таким чином, смисл життя людини бачився в творчій діяльності і самовдосконаленні.

На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464).

20. Д.Чижевський про особливості української ментальності та філософії

Дмитро Іванович Чижевський (1894-1977) – українській філософ, історик, філолог, славіст. Розглядав розвиток філософії як розвиток духовної історії, де філософія постає усвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси центром наукових інтересів Чижевського стає історія філософії, особливо історія філософії України. Один із перших дослідників української філософії. Його метою було прагнення збагнути глибинні чинники духовної історії України.

Чижевський вважав, що складність з’ясування національної специфіки української філософії, полягає в тому, що вона не належить до тих “обраних”, через який здійснювався поступ історії. Що українській філософії ще тільки належить проявити себе і що, можливо, писати її історію ще зарано. Він вважав, що підставами для такої оцінки реального стану української філософської думки слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створеними українськими філософами, які б набули визнання, прийняття та поширення як явища світової культури. І хоча тут існують деякі винятки (наприклад, філософія Г.Сковороди, деякі ідеї О.Потебні та В.Вернадського), в цілому із цим твердженням не можна не погодитись.

За думкою вченого, філософія найбільш повно репрезентує національну культуру, національну свідомість. Виокремлював три основні чинники, які характеризують національну філософію: метод філософського дослідження, будову системи філософії і її “архітектоніку”. Специфіку української філософії виводив із особливостей рис національного характеру українського народу, який, у свою чергу, виявляється трьома шляхами: дослідженням народної творчості, вивченням найяскравіших епох в історії народу та шляхом аналізу життя і творчості видатних представників даного народу. Спираючись на свою концепцію культурно-історичних епох, відкрив філософію українського барокко, дав свою періодизацію розвитку філософської думки в Україні: Х-ХVІІ ст. – формування передфілософії; ХVІІІ ст. – бароккова епоха; перша половина ХІХ ст. – епоха німецького ідеалізму; друга половина ХІХ ст. – епоха раціоналізму.

І всеж таки, на думку Чижевського, справжньою цінністю є не національне особливе, а загальнолюдське, наднаціональне. Чижевський доходить висновку, який має важливе значення для розуміння національних особливостей філософії, що випливають з особливостей національного характеру. «Цілком ясно, як треба з цього пункту погляду розв'язати питання про відношення між нацією та людством, між національним та вселюдським, – кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в оцих обмеженнях і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий». Чижевський робить висновок: у своєму своєрідному, оригінальному, вигляді, так само як і у своїй однобічності і обмеженості, нація є проявом вічного, загального, кожна конкретна філософія є усвідомленням абсолютно-цілнісних елементів певної національної культури, наукового світогляду, певної релігійності, є піднесенням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної правди. Всяка національна філософія, яких би успіхів вона не досягла в своєму розвитку, страждає обмеженістю, тому що як національна вона розвивається, спираючись на соціально-економічні та історичні умови розвитку певної країни, відображає в собі особливосгі національного буття, традицій, культури. Проте національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському.

Праці: “Логіка”(1924), “Філософія на Україні ” (1929), “Нариси з історії філософії на Україні” (1931), “Гегель серед слов’ян” (1934), “Філософія Г.Сковороди (1934)”, “Філософія і національність” і ін.