15. Метод в науковому пізнанні. Метод і методологія.

Наукове пізнання – ціле­спрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання, які в свою чергу, визначаються, з одного боку, практичними потребами суспіль­ства, а з іншого – потребами розвитку самого наукового пізнання.

Науковий метод (від грецткого methodos – шлях дослідження) – компонен­т системи наукового пізнання. Це – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено закономірностями відпо­відного об'єкта. Сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Це внут­рішня закономірність руху людського мислення, "переведена" в людську свідомість, об'єктивна закономірність, що використовується як знаряддя для пояснення та перетворення світу.

На емпіричному рівні пізнання, коли здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами, застосовують такі специфічні методи пізнання, як спостереження, вимірювання, порівняння, експеримент, моделювання.

Окрім зазначених специфічних методів емпіричного рівня науко­вого пізнання, застосовуються також методи, які є всезагальними методами і засобами, і застосовуються і на теоретичному рівні пізнання: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагаль­нення, моделювання, ідеалізація.

До методів суто теоретичного рівня, на якому створюються системи знань, формулюються закони, належать: ідеалізації, формалізації, аксіоматичний, гіпотеза і припущення, історичний.

Методи обумовлюються особливостями об'єкта та предмета пізнан­ня, законами їх розвитку, зафіксованими в свідомості суб'єкта пі­знання. Метод пізнання має спрямовувати наукову думку відповідно до природи досліджуваного об'єкта, бути адекватною йому. Метод формується та розвивається в процесі активного впливу суб'єкта на об'єкт, твориться суб'єктом, але визначається об'єктом пізнання.

Методологія (від грецьких methodos – шлях дослідження та logos – вчення) – тобто вчення про метод. Наукова методологія – певна система методів, форм, засобів та видів пізнання. Розрізняють три рівні методологічного знання.

Перший рівень – філософська методологія, що має найбільш загальний характер. Діалектика та метафізика – два полярно різні підходи філософського знання.

Другий рівень – загальнонауковий, який також включає у себе елементи діалектики й метафізики.

Третій рівень – це методологія конкретного предмета, наприклад, в математичному аналізі, теорії ймовірностей, мікроекономіці.

Всі рівні методологій пов’язані, один з одним. Будь яка наука має сукупність своїх методів, будь-який метод повинен бути обгрунтований. Тому в методології теж має бути обгрунтованим, чому саме ці методи доцільні і що їх буде достатньо для того, щобвідповісти на сформульованеі питання.

Становлення методології як зрілого і всебічного вчення відбулось у філософії Нового часу в XVII–XVIII ст. в зв'язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді розробка нау­кової методології стає центром теоретичної думки. Ф.Бекон обґрунтовує метод індукції, Р.Декарт, Б.Спіноза та Г.В.Лейбніц – метод дедукції.

Методологічна функція філософії полягає в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціонального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знання методологічне за своєю природою. Ті чи інші філософські концепції з самого почат­ку задають вихідні принципи розуміння світу або в цілому, або його окремих явищ. Наприклад, матеріалістичні філософські концепції з са­мого початку спираються на визнання первинності природи і вторин­ності духу, свідомості. Філософські вчення, що визнають пізнаванність світу, обумовлюють одні принципи і методи його пізнання, агностичні вчення – інші. Визнання наявності розвитку у житті зумовлює необхідність діалектики як методу пізнання і т.ін.