38.Соціологія особистості як спеціальна соціологічна теорія.

Соціологія особистості як спеціальна соціологічна теорія з'явилася намежі 19-20 століть. Соціологія особистості — це одна зі спеціальних соціологічних теорій, предметом дослідження якої є особа як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин на рівні її взаємозв’язків із соціальними спільнотами. Саме особистість з’єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікро- середовище, робить їх полем своєї творчої активності й осередками розгортання внутрішніх потенцій. Специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у з’ясуванні насамперед того в людині, що безпосередньо пов’язане із соціальним життям, включеністю людини у систему соціальних відносин, — тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому розмежуванні термінів, які використовуються у соціогуманітарних науках щодо людини в її різноманітних іпостасях.

На відміну від психологічного аналізу, коли важливе значення надається індивідуальному в особистості, соціологію особистості цікавить соціально типове, яке характеризує її входження у суспільство, соціальні групи, організації, інститути. Соціолог досліджує особистість під кутом зору її участі в економічному житті, тобто його увага звернена на трудову діяльність людини (інтерес до праці, її змісту, характер, результат, установка на працю тощо). З погляду політичного життя, соціолога цікавить, передусім, людина-громадянин. Входження особистості в духовне життя соціолог розглядає крізь призму культури. Все це визначає умови буття особистості в суспільстві. Оскільки особистість існує не автономно, не сама по собі, завжди є членом тієї чи іншої спільноти, елементом багатьох соціальних структур (соціально-демографічних, соціально-класових, соціально-територіальних, соціально-професійних та інших), вона виконує певні соціальні функції, здійснює численні поведінкові акти. Тому, відповідно, вихідним пунктом соціологічного аналізу особистості є не індивідуальні особливості людини, а соціальні функції, які вона виконує. Отже, соціологія розглядає особистість як продукт і елемент суспільних відносин, як суб'єкт суспільного і власного життя, як учасника і представника певної соціальної групи, спільноти. З огляду на це, предметом вивчення спеціальної соціологічної теорії особистості є дослідження особистості суб'єкта й об'єкта соціальних відносин. Як об'єкт соціальних відносин особистість, з одного боку, індивідуально виражає значимі риси певного суспільства, інтегрує соціальні відносини зовнішнього середовища і виробляє своє, особливе ставлення до зовнішнього світу. З іншого боку, економічні, політичні та соціальні відносини переломлюються через внутрішній світ особистості, виявляються в її діяльності як особисте ставлення до об'єктивної дійсності. В цьому випадку особистість виступає як суб'єкт соціальних відносин, який керується в поведінці своїми потребами, інтересами, соціальними установками, ціннісними орієнтаціями. Соціальні відносини, інтегровані особистістю як певна система зв'язків індивідів, які склалися в процесі їхньої взаємодії в умовах певного соціального середовища та які виявляються в діяльності і поведінці, як і її соціальні якості, є предметом соціології особистості. Основні складові структури особистості, які впливають на її поведінку в суспільстві, і визначають її як суб'єкта соціальних відносин. Отже, "особистість" — це стійка система соціально значимих властивостей, ознак і рис, яких набуває індивід у певному суспільстві під впливом інститутів соціалізації, відповідної культури, конкретних соціальних спільнот і груп, до яких він належить і в життєдіяльність яких він залучений. Відповідно поняття "особистість" застосовується стосовно кожної людини, яка пройшла соціалізацію, оскільки вона індивідуально виражає головні риси певного суспільства, тієї чи іншої соціальної спільноти або групи.

39.Порівняльний аналіз методів опитування. ЗОШИТ Шевель КНИГА ст. 439

40.Теорія соціальної дії М.Вебера. КНИГА ст. 39

У структурі людських дій німецький учений виокремлює особливий клас дій — соціальні дії. Соціальну дію він трактує як таку, що орієнтована на поведінку інших індивідів. Поведінка індивіда не є соціальною, якщо вона орієнтована тільки на речові об’єкти. Крім того, не всі типи взаємин людей мають, за М. Вебером, соціальний характер. Зіткнення двох велосипедистів, наприклад, не більш як пригода, подібна до явища природи. Водночас намагання будь-кого з них уникнути цього зіткнення є вже соціальною дією, тому що в цьому разі ми маємо справу з виявом орієнтованої поведінки одного велосипедиста щодо іншого.

Залежно від наближення соціальної дії до певної межі, за якою вона може бути названа осмислено орієнтованою, М. Вебер вирізняє чотири дії. Ближче всього до цієї межі, а найчастіше на самій межі, знаходяться традиційна та афективна дії. Далі від межі розміщуються раціональні дії, які М. Вебер поділяє на ціннісно-раціональну і ціле раціональну.

Традиційні дії ґрунтуються на тривалій звичці людей. Більшу частину їхньої повсякденної поведінки можна віднести до цього типу. В той же час у ряді випадків традиційна дія може наближатися або трансформуватися в афективну дію. Остання обумовлена афектами або емоційним станом індивіда. Часто ця дія виходить за межі того, що осмислено орієнтоване. В цілому традиційні й афективні дії нерідко межують, з одного боку, з поведінкою суто реактивною, несвідомою, а з іншого — з раціональною поведінкою, в рамках якої люди або вірять у самодостатню цінність незалежно від наслідків дії (ціннісно-раціональна дія), або осмислено добирають відповідні засоби для реалізації поставленої мети, враховуючи можливі наслідки (цілераціональна дія).

Ціннісно-раціональними є дії того, хто вірить у самодостатню цінність — релігійну, естетичну або будь-яку іншу, незважаючи на можливі наслідки. Цей тип дії завжди підпорядкований “заповідям” або “вимогам”, у підкоренні яким вбачає свій обов’язок індивід. Цілераціональна дія властива тим індивідам, поведінка яких орієнтована на мету, засоби та побічні результати цієї дії. В цьому разі індивід діє не традиційно, не афективно, не за обов’язком, а на підставі осмисленого, раціонального розрахунку, співвіднесення достатності наявних засобів для досягнення поставленої мети, а також передбачення можливих побічних результатів такої дії.

На думку М. Вебера, цілераціональна дія є, по суті, лише граничним випадком, відносно якого інші зазначені типи дії завжди ірраціональні. Разом з тим усі веберівські типи соціальної дії являють собою сконструйовані для соціологічного дослідження “понятійно чисті типи, до яких більшою або меншою мірою наближається реальна поведінка” людей. Отже, тлумачення соціальних дій ґрунтується не на необхідності, а на ймовірності здійснення їх.

У цілому для категорій веберівської “розуміючої соціології” (“розуміння”, “дія”, “смисл” та ін.) характерна антипсихологічна спрямованість. Психологія, вважає німецький учений, взагалі не може бути основою розуміючої соціології, оскільки займається ірраціональною складовою поведінки людей, а не “раціоналістичним розумінням” її смислу. Внаслідок цього соціальні інститути і культурні значення не можна пояснити на основі психологічних факторів. Навпаки, саме соціальні інститути і культурні значення можуть сприяти поясненню психіки людей.

Висуваючи раціональність, раціоналізацію, цілераціональну поведінку як ключові методологічні засади розуміючої соціології, М. Вебер водночас не доходить “висновку про переважання раціонального у повсякденному житті”, однак пов’язує долю сучасного світу зі зростаючими раціоналізацією та інтелектуалізацією. Такою є, на його думку, об’єктивна тенденція історичного процесу. Вага цілераціональних дій витісняє інші типи поведінки людей, сприяє укоріненню на Заході раціонального способу ведення господарства, утвердженню раціональної держави, раціональних конституції, права, науки, раціонально гармонійних музики, архітектури, образотворчого мистецтва тощо. На їхньому ґрунті виникає на Заході капіталістичне суспільство, яке не має історичних аналогів. Історія його генези і розвитку, запевняє М. Вебер, є історією зростаючої раціоналізації.

Час довів високу плідність ідей розуміючої соціології М. Вебера. Деякі з них стали відправним пунктом нових соціологічних напрямів. Веберівські ідеї використовуються в сучасних концепціях соціології, культури, політики, науки, права, управління. Це стосується також економічної й історичної соціології, теорії соціальної структури, соціальних інститутів, конфліктів та змін. Актуальними залишаються розробки всесвітньо-історичного порівняльного аналізу, ключові положення теорії модернізації, соціально-історичної інтерпретації явищ, що досліджуються. У працях Вебера запропоновано перспективи для критичного переосмислення та більш глибокого вивчення різних ціннісно-нормативних і культурних систем, проблем релігії, етики, раціональності.

41.Етносоціологія (предмет та методи). КНИГА ст. 256