50.Наступ російського царизму на права і вольності українського нараду в другій половині хvіІст.

Після укладення „Вічного миру” (1686 р.) між Росією і Польщею центр політичного і культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією. Якщо на Правобережжі, яке відійшло до Польщі, зразу було знищено залишки автономії українців, то на Лівобережжі ще тривалий час зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648–1676 рр.: виборність гетьмана та старшини, система місцевого самоврядування, судочинство, козацьке військо тощо. Проте початок XVIII ст. став переломним в житті Гетьманщини – розпочався форсований наступ російського царизму на автономні права України, незважаючи на протидію окремих його гетьманів. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно. слабшим антиукраїнський тиск Росії був за правління імператорів Петра II та Єлизавети Петрівни і особливо жорстоким та руйнівним – за Петра I і Катерини II. Петро I проводив явно централі стсько-шовіністичну політику щодо України, як у плані форсованого наступу на її автономію, так і в економічній сфері (значну частину українських товарів дозволялося вивозити за кордон лише через російські порти, водночас українців зобов’язували купувати певні товари на російських фабриках; російські купці мали великі пільги у торгівлі з Гетьманщиною, а на українські товари накладалось велике мито при торгівлі з Росією) і культурній галузі (у 1720 р. сенатським указом проголошувалось: в Україні „книг ніяких окрім церковних давніх видань, не друкувати”) та інші. І хоч за гетьманування І. Мазепи (, який був близьким другом Петра I, були спроби зміцнити гетьманську владу, проте вони не увінчались успіхом.Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі у XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації;

51.Українська політика Петра і.

Наслідки поразки Карла XII та Івана Мазепи у Полтавській битві з точки зору загальноукраїнських політичних інтересів були дуже тяжкими: втрата українського півдня на користь татар і турків, перехід на довгі роки Правобережної України до рук Польщі, знищення Запорожжя, цього послідовного і могутнього захисника українських мас від іноземних загарбників і внутрішніх гнобителів. Запорожці на довгі роки були відрізані від рідного краю, знаходилися під протекторатом кримського хана, жили з ласки своїх віковічних ворогів. Січ була тепер розташована в гирлі Дніпра (так звана Алешківська Січ, недалеко від сучасного Херсона). Вона не мала права спілкуватися і торгувати з Україною. Поряд з цим одним із найтяжчих наслідків Полтавської битви була поступова ліквідація Гетьманської держави. Цар зрозумів, що ідея української державності, боротьба за неї може повернутися проти Російської імперії. Послідовно й систематично Петро І громив усі ознаки української державності, ослаблював Україну, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріальний добробут, виснажуючи його сили, підриваючи тим самим генофонд нації.

Новий гетьман Лівобережжя, обраний (по суті призначений) після переходу до шведів Мазепи, Іван Скоропадський намагався врятувати, відстояти «вольності» козацтва і всього українського народу. Після обрання гетьмана, за традицією, належало скласти і затвердити «етапі», але цар відклав це з огляду на військову ситуацію. Зразу ж після Полтавської битви Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права й вольності Гетьманщини. Поряд з цим він висловив ряд пропозицій і «прохань»: щоб козаки в походах залишалися під командою своїх старшин, а не московських офіцерів, які знущалися з них; щоб московські воєводи не втручалися у справи управління Україною; щоб звільнити українське населення від обов´язку утримувати російські війська та ін.

На ці «прохання» та пропозиції прийшла відповідь за підписом канцлера Головніна: цар у загальних фразах підтверджував «права і вольності», обіцяв дати згодом «статті». На більшість інших пропозицій і прохань були дані негативні відповіді. Гетьманові було вказано, що йому не слід звертатися «за козацькими вольностями», бо український народ з ласки царя має стільки вольностей, як ні один народ у світі.

Одночасно було призначено міністром Російської імперії при гетьмані чиновника Ізмайлова, який отримав відкриту і таємну інструкції. У відкритій вказувалося на необхідність контролю і спільної діяльності з гетьманом: разом приймати іноземних послів, слідкувати, щоб в Україні не було зради, щоб гетьман без дозволу царя не міняв старшин. Резиденція гетьмана мала бути в Глухові, що знаходився на кордоні з Московською державою. У таємній інструкції Ізмайлову доручалося стежити за гетьманом і старшиною, не допускати контактів з турками, татарами, шведами, поляками та прибічниками Мазепи, вивчати старшин і козаків, хто про що говорить, їх ставлення до царського уряду та ін. Це свідчило про недовіру до гетьмана і намагання тримати його під контролем. Цар все більше втручався у справи Гетьманської держави, порушував її вольності. Він почав сам призначати полковників, і не з українців, а з росіян та іноземців. Полковником Гадяцького полку був призначений серб Милорадович. Серби і волохи призначалися й на інші посади. Петро І також роздав великі земельні маєтності, конфісковані у прихильників Мазепи, багатьом генералам, офіцерам російської армії, у тому числі німцям. Усі вони поводилися як завойовники, дозволяли собі насильства над населенням, ігнорували гетьмана і місцеву українську владу. До того ж вони намагалися якнайшвидше збагачуватися і жорстоко визискували українських селян, вводячи московське кріпосництво.

Антиукраїнській політиці Петра І фактично постійно протистояла опозиція представників різних суспільних кіл, що дратувало його. Після смерті Скоропадського цар не дав дозволу обирати гетьмана, а призначив наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Подуботка. Це був енергійний, сміливий, рішучий оборонець автономних прав Гетьманщини, який користувався авторитетом серед старшин і частини козацтва. Він був досить суперечливою фігурою.

Зокрема, свої власні величезні багатства здобув, не. перебираючи у засобах збагачення, дозволяв собі різні утиски козаків, селян та міщан.