46.Правовий статус України і українського народу за договором 1654р.

Грамота царя від 27 березня 1654 р. наказувала Б. Хмельницькому і всьому війську запорізькому «. . .бьіти под нашего царского величества рукою по прежним их правам и привилеям… и тех прав и воль- ностей нарушати не велели».Главою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «подданство й верность» царю і одержати від нього клейноди.Україна, як вона того бажала, одержала право мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з’ясування фінансового стану України. На перший раз цар велів «.. .послать свого государева жалованья по давним обичаям предков своих. . . гетману и всему Войску Запорожскому».Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. Отже, фінансові справи залишалися у віданні України.Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головні їх побажання були задоволені. Що ж до селянства, М. Драгоманов підкреслював, що переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси. Березневі статті підтвердили колишні права та вольності українських феодалів, перш за все спадкове право на у землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

тже, основне завдання, яке український народ, усі його групи ставили у народно-визвольній війні 1648- 1654 рр., було вирішене. Україна (щоправда, не усі її землі і не усе населення) вийшла з-під влади Польщі і увійшла до Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.

Українські феодали вирішили також своє соціальне завдання — зміцнили власне економічне та політичне панування. М. Драгоманов зазначав, що козацькі старшини виговорили собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство і орендарі їх земель та іншого майна.

47.Українська держава Гетьманщина в 1657-1659р.Р.

Завершальний етап Національною - визвольної революції (серпень 1657 — вересень 1676) визначався двома основними тенденціями: з одного боку, різким загостренням соціально-політичної боротьби, посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя і Лівобережжя, а з другого — спробами відновити територіальну цілісність та державну незалежність українських земель. На жаль, наступники Б.Хмельницького не лише не зуміли довершити започатковану ним справу державотворення, але своїми безрозсудними вчинками, особливо протягом 1657—1665 pp., занапастили її, призвівши до т. зв. Руїни — гострої кризи української державності другої пол. XVII ст.

А вже 21 жовтня 1657 р. на Генеральній козацькій раді в Корсуні останнього обрали повноправним гетьманом (1657—1659). Це рішення не тільки привело до скасування принципу спадковості гетьманства, який намагався впровадити Б.Хмельницький, а й стало одною з причин Руїни, відкривши шлях до старшинських міжусобиць.

розпочато переговори з Польщею та Туреччиною. Свої відносини з Москвою Виговський намагався будувати на принципах рівноправності та невтручання у внутрішні справи України. Крім того, він надіявся, що Москва допоможе йому в боротьбі проти опозиційного руху, який уже до кінця 1657 р. набрав загрозливого характеру.

На поч. 1658 р. чітко окреслився збройний конфлікт між урядом І.Виговського та опозицією, головними осередками якої стали Запоріжжя й Полтавський полк. На чолі антиурядових сил опинилися запорізький кошовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар — амбітні особи, які одні з перших вирішили скористатися ліквідацією принципу спадковості гетьманської влади й на хвилі народного незадоволення політикою І.Виговського протягнули свої руки до гетьманської булави. Вони організували до 40 тис. війська й почали інтенсивно писати доноси в Москву на гетьмана. Спроби Виговського порозумітися з опозицією нічого не дали. Тоді в червні 1658р. він, покликавши на допомогу татар, яких вперше в історії козацької держави було використано для боротьби проти внутрішніх військ.