34.Поняття та види злочинів в Україні в литовсько-польську добу

Кримінальне право. Під злочином розуміли заподіяння особі чи суспільству шкоди або порушення правової норми. Суб’єктом злочину визнавалися всі вільні чи напіввільні люди з 14 (1566 р.), а згодом із 16 (1588 р.) років.

Види злочинів: державні (зрада державі); релігійні (віровідступництво), майнові злочини (пограбування), злочини проти особи (каліцтво), злочини проти сім’ї (свідоме кровозмішення); злочини проти моралі (проституція).\

Інститутам злочину і покарання приділена велика увага і польсько-литовським законодавством ХІV-ХVІІІ ст. Особливість і складність аналізу цих правових явищ поданого періоду обусловлена тим, що наявність великої кількості паралельно діючих правових джерел Литви, Польщі, Речі Посполитої (починаючи від звичаєвого права і закінчуючи кодифікованими актами) робить майже неможливо, а головне вичерпно і об’єктивно вивчати кримінальне право польсько-литовських добив історії України. Однак, одназначно можна сказати, що під впливом зовнішніх факторів змінилось саме розуміння злочину. Замість “обіди” (період Київської Русі) під злочином стали розуміти “шкоду” або “злочинство”, а пізніше отримало закріплення поняття “виступ”, тобто порушення правових норм, встановлених державою. Взагалі, кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особисто гідність панівних станів захищалися посиленими санкціями (вже Перший Литовський статут 1529 року чітко навіть в структурно-системному плані існострує ус: Розділ VІІ, наприклад, “О кгвалтех земских, о боех, о головщинах шляхетских”, Розділ ХІІ “О головъщины людей поутных и мужицкие и паробоцкие”). За деякі злочини шляхті передбачалось не тільки зменшувати покарання, а й була можливість звільнення від покарання. Взагалі чи суб’єктом злочину були як вільні так і феодально залежні особи; крім того встановлювався віковий ценз – так за Литовським статутами 1566 р. особа могла бути притягнута до відповідальності з 14 років, а за Литовським статутом 1588 р. тільки з 16 років. Ще одна вважлива особливість – поява інституту звільнення від відповідальності душевнохворих і від покарання за умови вчинення злочину в стані крайньої необхідності або чи необхідної оборони (наприклад, “Слуга, который боронягы пана свого, кого бы ранил або забил, таковый от кождого ест вызволен...” п.26 Розділ – VІІ Литовський статут 1528 р.). Саме в литовсько-польську добу в праві України починає оформлюватись і діяти принцип “безпосередньої відповідальності особи за вчинений нею злочин”. Так, якщо Судєбник Казимира ще передбачав можливість притягувати до відповідальності близьких родичів (... “пак ли чего у раму не будет, а будет ли то жона з дытьми ушо взрослыми, ино жоною й детми за платити…” п. 1 Судебник князя Казимира 1468 року), то вже Литовський статут 1529 року чітко закріплював “не мает нихто ни за кого терпети але кажды сам за себе…” (Арт. 7). Норми кримінального права передбачали складну систему злочинів, які можна поділити на декілька груп-видів (беручи за основу предмет посягання). Злочини проти держави, регламентовані нормами польсько-литовського законодавства – це і злочини безпосередньо проти короля, князя (його честі, життя...); і злочини, об’єктивна сторона яких – дії, направлені на підрив влади і довіри глави держави, і перехід “до землі неприятельської (Арт 1-4 Розділ І Литовський статут 1529, 1588 року), службові злочини і злочини проти порядку управління (“кто бы листы або погати наши фальшовал...” – підробка документів, арт.13 “Офальшовании монеты” – самочинне карбування монети; хабарництво- арт.15 Литовського статуту 1588 року тощо). Людина, її життя, здоров’я, честь і гідність підпадали під піклування держави – норми права закріплювали відповідальність за такі злочини проти особи, як вбивство (Розділ ІІІ Литовський статут 1529, Розділ ХІ, ХІІ Литовського статуту 1566 року, 2/3 норм Судебника Казиміра), тілесні ушкодження, злочини проти честі і гідності (Розділ ХІІІ арт. 7 Литовський статут 1566 року “хто бы шляхтича первый раз обвидил...”) – чпільне чи щодо всіх грех складів злочинів – диференціація в виборі покаралися, заснована на класовій приналежності як потирпілого так і злочинця (“якщо шляхтич вбив человеа простого стану – платити лише головщину...” Арт.1 Розділ ХІІ Л.С. 1588 року, “якщо чи простий люд забив шляхтича – мають чорном быть карана” Арт. 39 Розділ ІІ Л.С. 1588 року. Злочини проти власності становили окрему групу, оскільки взагалі відносини власності – це основа суспільства, а особливо в період феодалізму, коли влада феодала засновувалась і визначалась розміром його феоду. Серед цих злочинів можна виділити крадіжку і підпал, пошкодження або знищення черного майна. Особливо жорстоким покаранням було покарання за грабіж (відкритий напад з метою заволодіння майном) та за розбій (умисний напад на чужий дім, двір, маєток) – якщо під час нападу господар був убитий, усі учасники злочину, незалежно від їх ролі, каралися смертю. Система покарань також відповідала феодальному розвиткові суспільства. Зашекувалися як основна мета покарання; поділ смертної кари, як одного із найбільш жорсткого покарання на просту (відрубання голови, повішення) і кваліфіковану (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю); застосування болісних (биття батагом, різгами) і калічницьких покарань (відрублення руки, відрізання вуха, носа); Притягнення злочинців до майнових покарань (конфіскація майна, нав’язка відшкодування збитків…), класова дифірінційованість при призначенні покарання (так наприклад болісні покарання застосовувались як правило виключно до селян і залежного населення; виключно представникі шляхти притягувались до “виволання”), а головне - невизначеність покарань – усе це особливості, які визначали основи покарання як кримінального інституту права польсько-литовської доби.