27. Державний лад Речі Посполитої .

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велике значення в цьому процесі мали так звані “ Генрікові артикули ”, прийняті у 1572 р. в зв'язку з обранням королем Речі Посполитої французського принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався, на чолі. Король визнавав вільну “ елекцію ”, тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні 2 роки скликати сейм. Король також зобов'язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули передбачали, якщо король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби.“ Король у сенаті ”, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була більш значною, оскільки сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король, або від його імені канцлер, формулювали загальну думку сенаторів - “ конклюзію” ( закінчення ).

Найбільш впливовою частиною вального сейму була посольська ізба. Скликалася вона королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймиках. Тут же депутатам надавалися накази, які відбивали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрямки зовнішньої політики.

28. Суспільний лад Речі Посполитої.

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському було оформлено привілеями 1492 і 1506 рр., у відповідності з якими Рада великого князя ( “ пани-Рада ” ), до складу якої входили переважно литовські магнати, набрала силу самостійного, незалежного від великокнязівської влади вищого державного органу. Від того часу великий князь видавав закони та розпорядження, підтримував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою “ пани-Рада ”. У відповідності з привілеями магнати отримали для себе також особисті права; їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнати викликалися за 4 тижні; скарги на магнатів повинні були подаватися лише великому князю або “ пани-Рада ”.

Литовський статут 1588 р. особливо виділяв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.

Протягом другої половини XVI ст. - першої половини XVII ст. в українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння. Особливо великими темпами воно зростає після Люблінської унії 1569 р. Загарбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590р. “ Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою ”.

Після Люблінської унії продовжували поширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої - сейму. Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Виключно магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З кола магнатів призначалися воєводи і старости.

Магнати-землевласники - найвищий прошарок пануючого класу - являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. Його склажали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті.

Другою більш чисельною групою пануючого класу в українських землях була шляхта - середні і дрібні землевласники. Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося. Але вона знаходилась в менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Зрозуміло що українську шляхту не задовольняло таке становище і вона боролася за зрівняння в правах з польською. Згодом було проведено ряд заходів по виправленню даного становища завдяки яким шляхту зрівняли у правах з магнатами.

Після Люблінської унії були розширені права і привілеї української шляхти. Король на сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля. Зокрема київська шляхта отримала право на внесеня поправок до Литовських статутів. На українську шляхту і православне духовенство поширювалися усі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості.

Таким чином, реформи 60-х р. XVI ст. зумовили зростання політичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму “ шляхетської демократії ”. Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, склали найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам.