26. Берестейська унія та її наслідки для України.

Ідея об'єднання християнської церкви постала чи не відразу після її розколу в 1054 р. на православну та католицьку. Спроби реалізувати її здійснювалися неодноразово, але відповідні умови склалися лише в XVI ст. По-перше, кризовий стан православної церкви в Україні, що виявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними І братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки тощо, привів її керівників до переконання, що унія з високоавторитетною і добре організованою католицькою церквою забезпечить серед православних жаданий порядок та дисципліну, а набуття ними рівного з католицькими ієрархами статусу, в т. ч. місць у сенаті, сприятиме зростанню їхнього авторитету серед духовенства та мирян. По-друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та покатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій, зокрема, українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а православну знать перестали б ігнорувати при розподілі службових посад. По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі Посполитої. По-четверте, спостерігалося прагнення католицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Ґедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за православною ієрархією. З нею погодилася решта єпископів і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання православної церкви з католицькою. На-прикін. 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та Гарантовані права і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь К.-В. Острозький, який досі, в принципі, підтримував ідею об'єднання церков. Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закликавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на захист своїх релігійних інтересів. По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація проти унії. Перелякані такими подіями ініціатори унії — єпископи Балабан і Копистенський рішуче її зреклися та оголосили про незгоду з рештою православних єпископів та митрополитом. Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у м. Бересті (нині м. Брест у Республіці Білорусь) був скликаний церковний собор. Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи

Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Уніати отримували значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католицьким міщанством. Одразу після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розкол у 1054 р., а й розширила його: до двох церков — католицької та православної додалася третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з другого — уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони розпочали затяту боротьбу в усіх напрямках. Польський уряд цілком під тримав уніатів, проголосивши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України. Всі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Словом, Берестейська унія спричинила до великого духовного розколу української нації.

27. Державний лад Речі Посполитої .