63.Сучасний етап розвитку української історичної науки (1991-2014 рр.).

Сучасна методологічна історична наука поступово відходить від стереотипів радянської методології історичних досліджень. Такий відхід від установлених раніше норм викликаний не лише суспільно-політичними змінами в державі, але й одержаною можливістю об’єктивно вивчати історичні події, політичні процеси, малодосліджені аспекти вітчизняної історії під різними кутами зору.

Відхід від радянської методології історичних досліджень у перші роки незалежності України спричинив: з однієї сторони до збільшення засобів і методів наукового пізнання, з іншої – до своєрідного стану невизначеності, викликаного швидкою зміною дослідницьких орієнтирів і методологічних пріоритетів

Щораз яскравіше в історичних дослідженнях проявляється цивілізаційний підхід до аналізу та пояснення перебігу історичних подій, їх місця у загальноєвропейських політичних процесах.Загальні підвалини цивілізаційного підходу, який набув ваги в сучасній історичній науці, були закладені академіком І. Ковальченком наприкінці 90-х рр.ХХ ст. – на початку ХХІ ст. [3]. По суті цивілізаційний підхід прийшов на заміну марксистському баченню історичних процесів, ідеологічному нашаруванню попередньої радянської доби.

Сучасна національна методологія історичної науки збагатилася надбаннями діаспорної історичної школи, праці представників якої раніше через ідеологічні причини були недоступними більшості українських дослідників.З іншої сторони напрацювання сучасних українських вчених стали надбанням західноєвропейської методології історії.

Не зважаючи на проблеми, які виникають на шляху історичного пізнання та набуття методологічних знань, українська історична наука протягом останніх двох десятиліть зробила значний крок вперед. Насамперед, це стосується покоління істориків-дослідників, вихованих у незалежній Українській державі на засадах нової історичної парадигми. Ця плеяда науковців, не будучи знайомою з догматикою історичних процесів попередньої доби, поступово формує методологію історії зі своїми специфікою та особливостями, які поступово кристалізують та структурують історичне співтовариство.

Гуржій Іван Олександрович (* 15 вересня 1915, с. Худяки, тепер Черкаського району Черкаської обл. — † 31 жовтня1971, м. Київ) — дослідник історії України XVIII-XIX ст., джерелознавець, доктор історичних наук (1953), професор (1955),член-кореспондент АН УРСР (1958). Кандидатська дисертація — «Повстання турбаївців (1789–1794 рр.)» (1948, науковий керівник — канд. іст. наук, доц. К. Г. Гуслистий).

Докторська дисертація — «Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст.» (1953).

У різний час був головою «Єдиного наукового студентського товариства» Одеського університету, членом бюро історичної секції, членом правління Київської міської організації товариства «Знання», правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, президентом правління Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами тощо.

Працював у складі Національного комітету істориків СРСР. Автор близько 300 наукових праць, в яких висвітлюються соціальні рухи, розклад феодально-кріпосницької системи системи, розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, зародження робітничого класу.

Підготував 30 кандидатів і 8 докторів наук (серед них — І. С. Слабєєв, Ю. А. Пінчук та ін.), 1960–1964 рр. — член Експертної комісії ВАК СРСР.

Брав участь у роботі редколегій багатьох наукових і науково-популярних виданнях, у тому числі багатотомних, серед яких: «Українська радянська енциклопедія» (1-ше вид.), «Український радянський енциклопедичний словник», «Радянська енциклопедія історії України», «История СССР с древнейших времен до наших дней» і т. ін.

Член КПРС з 1954 р.

Нагороджений орденом «Знак Пошани» (1971).

65.Основні тенденції розвитку сучасної української історичної науки. За оцінкою ЮНЕСКО, Україна в середині 1990-х років займала сьоме місце у світі за потужністю науково-дослідного комплексу.Сучасна українська наука функціонує в умовах різкого скорочення бюджетних асигнувань. У цьому зв’язку найбільше постраждали наукові установи, які працювали на військово-промисловий комплекс, а також науково-дослідні інститути, зосереджені на фундаментальних дослідженнях, які не мали змоги себе окупити (фундаментальні дослідження, у якій би країні світу не проводилися, є затратними, а не самоокупними), змушені були згортати дослідження через брак коштів на матеріали, прилади, устаткування.Через недостатнє фінансування окремі інститути НАН України втратили майже половину свого наукового потенціалу. Українські вчені змушені виїжджати на постійну чи довготривалу роботу до Росії, країн Західної Європи, США. Скорочення фінансування науки зумовило зовнішній і внутрішній «відплив умів». Унаслідок еміграції науковців Україна втрачає до 10 тис. дипломованих фахівців щороку. Через те економіка України зазнає величезних збитків, адже підготовка спеціаліста з вищою освітою, ученим ступенем разом із втраченою вигодою від його використання обходиться державі, за підрахунками фахівців ООН, у 300 тис. дол. щороку. Деградація науки відбувається також за рахунок внутрішнього «відпливу умів». За роки незалежності до комерційних структур перейшло працювати понад 20 % науковців. Значне скорочення асигнувань менше позначилося на інститутах гуманітарного спрямування. Протягом 1990-х років сфера гуманітарних досліджень суттєво розширилася. У системі НАН України проводять понад 40 нових напрямів гуманітарних досліджень, засновано Інститут сходознавства ім. А. Кримського, Інститут української мови, Інститут української археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського, Інститут народознавства та ін. У сучасній українській науці відбуваються й глибокі організаційні зміни. Разом із НАН України працюють Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія правових наук, Академія мистецтв. Діють громадські об’єднання науковців, наукові товариства. Серед них і відновлене в 1989 р. Наукове товариство імені Шевченка.