56.Українська історична наука за рубіжем. Осередки дослідження української історії в діаспорі.

Упродовж XX ст. одним із важливих напрямів діяльності громадсько-політичних та культурних осередків української діаспори у світі було збирання та збереження українських документальних, рукописних та музейних пам'яток, створення архівних зібрань та колекцій у країнах осідку. Особливого значення ця робота набула в період між двома світовими війнами, коли на теренах кількох європейських держав представниками української політичної та військової еміграції було засновано цілу низку громадсько-політичних, культурно-освітніх, наукових установ та організацій, документація яких стала основою новоутворених архівних колекцій. Важливі документальні зібрання залишили по собі після ліквідації українські дипломатичні представництва та місії, а також архівні осередки, які були створені під час перебування українських вояків у таборах полонених та інтернованих під час Першої світової війни та шістьох повоєнних років [3]. Окрім того, за межами України опинився значний масив цінних документів офіційного та особового походження, що був вивезений українськими урядовцями та приватними особами після поразки визвольних змагань.

Вивчення історії заснування та діяльності закордонних українських архівних центрів становить сьогодні важливу та актуальну наукову проблему через декілька причин. По-перше, діяльність цих установ є інтегральною частиною історії української політичної еміграції XX ст. По-друге, матеріали, представлені в цих колекціях, є надзвичайно цінним джерелом з багатьох проблем громадсько-політичної, соціально-економічної, церковної історії, а також з історії української науки і культури. По-третє, архівні центри і колекції, утворені українцями в різних країнах, є невід'ємним компонентом загальносвітового історичного процесу - вони відіграють важливу роль не тільки у збереженні та вивченні історичної спадщини українського народу, але й у поширенні та популяризації знань про Україну, про життя та діяльність українців у країнах осідку ("Ukrainian-Americancommunity" - українську діаспору в США, "Ukrainian-Canadiancommunity" - українську діаспору в Канаді та ін.).

57. Західноукраїнська історіографія кінця хvііі – першої половини хіх ст.

Західноукраїнська історіографія розвивалася у зв’язку із загальним, особливо культурним та ідейним життям Галичини, яка після поділів Польщі наприкінці ХVШ ст. опинилася у складі Австро-Угорської імперії. Захоплення Галичини Австрією не знімало з порядку дня питання національно-визвольної і релігійної боротьби проти польського поміщицького гніту, національного та політичного безправ’я українського народу. Як і раніше, за часів Речі Посполитої в економічному, політичному, державному і культурному житті Галичини панівне місце посідала польська шляхта і молода польська буржуазія, що народжувалася. Провідником ідеології цих панівних класів і станів, виразником їх ідейної боротьби проти українського народу продовжувало лишатися римсько-католицьке духовенство з великою кількістю різноманітних чернечих орденів і чинів. Велике місце в ідейній боротьбі посідали відгуки давніх мотивів - боротьби залишків православ’я з уніатською церквою, очолюваною галицькою митрополією, яку відновив австрійський уряд на початку XIX ст. Головними мотивами, що звучать у творах галицьких істориків, є показ національної і релігійної боротьби в їх історичному висвітленні. Соціальні питання, тобто питання соціально- економічного життя народу, зокрема історія затурканого злиднями і темрявою селянства Галичини, майже не зачеплені західноукраїнськими істориками до середини XIX ст., до революційних подій 1848 р. Західна Україна була багата приватними, монастирськими і державними архівами, в яких зберігалися великі скарби історичної документації. Що стосується публікації і дослідження джерел з точки зору вивчення історії західноєвропейських земель, то друкування історичних матеріалів до ХVIII ст. майже не проводилось. Пояснюється це тим, що українці під гнітом шляхетської Польщі не мали найменших матеріальних засобів щодо друкування книг взагалі, в тому числі творів історичного змісту; вони не мали своїх друкарень, хоч, як відомо, справа першодрукарства на Україні наприкінці ХVІ ст. почалася саме тут, у Львові. До початку ХVIII ст. в галицькій історіографії, як правило, знаходять відображення загальноукраїнські події. Після Прутського миру 1711 р., коли російський уряд поступився Правобережною частиною України на користь Польщі, а особливо після захоплення Галичини Австрією соціально-економічне, політичне і культурне життя галицьких українців було штучно і надовго відірване від загального українського історичного процесу. З цього часу стає дуже помітним рішуче відхилення творчості західноукраїнських істориків в бік показу лише місцевої західноукраїнської історії. Питання історії Галичини, природно, приваблюють не лише галицьких українців, а й польсько-шляхетських істориків і представників римсько-католицького духовенства. Характерним з цієї точки зору є літопис львівського каноника Яна Юзефовича, на який вперше в історичній літературі звернув увагу В.Б.Антонович. Розробка історії, а разом з тим вивчення історичної думки Закарпаття і до наших днів перебуває не на рівні сучасних вимог науки. Історіографія Закарпатської України є одна з занедбаних галузей історичної науки. На початку XIX ст. існували певні тенденційні погляди на історію Закарпатської Русі в представників з німецько-юнкерської та угорської дворянської історіографії. Австро-німецька і угорська шовіністична історіографія, виходячи з своїх класових націоналістичних позицій викривляла та всякими вигадками і антиісторичними домислами фальсифікувала історію закарпатських українців. Вітчизняної історичної науки та історичних знань про Закарпаття до середини XIX ст. майже не існувало не лише в Закарпатській Україні, а й в інших західно-українських областях. В російській літературі існували лише деякі згадки про угорських “руснаків”, які зустрічаються в “Замітках” російських офіцерів, що перебували в походах проти Наполеона та тих, що брали участь у придушенні угорського повстання військами Миколи І. Проте, ці замітки (Ф.Глінки, В.Броневського, М.Литухіна) не стосуються історичного минулого Закарпаття.