54. Історія козацтва в дослідженнях д. І. Яворницького

Д. Яворницькому належить пріоритет у створенні комплексного дослідження з історії запорозького козацтва. У працях ученого, передусім у фундаментальній трьохтомній “Історії запорозьких козаків”, здобули висвітлення різні аспекти історії запорозького козацтва: політичні та воєнні події, економічне життя, побут, торгівля, стосунки із зовнішнім світом, культура та духовний світ запорожців, природне середовище, в якому існувало козацтво.Особливу увагу питанню повсякденного життя і побуту запорожців учений приділив у першому томі монографії «Історія запорозьких козаків». Саме тут знайшли висвітлення питання історії і топографії Запорозької Січі, устрою запорозького низового війська, його складу, чисельності, військового поділу й адміністративно-судової влади. Вдало охарактеризовані питання присвячені церковному ладу, освіті та зовнішнім стосункам запорожців із сусідами. Звичайно, значну увагу історик приділяє характеристиці збройних сил і бойових здібностей запорозьких козаків, їх заняттям хліборобством, скотарством, рибальством, мисливством, садівництвом, торгівлею,різними промислами і ремеслами. Характеризуючи Запорозьку общину, – Д. Яворницький стверджував, що вона «доходила до повного ідеалу рівності, невідомого ні в стародавньому світі, ні в середніх віках; пануючі там засади рівності проходили скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, у січовому і паланочному управлінні, в усіх запорізьких школах, на загальній трапезі, при розподілі майна і в приватному житті по куренях». Запорозьке козацтво жило за законами звичаєвого права, в основу якого були покладені «стародавні військові звичаї,словесне право і здоровий глузд». Але, як зазначає відомий український історик Я. Верменич, ця картина майже повної соціальної гармонії різко контрастувала з реальним станом справ і додавалакритичного пороху численним опонентам ученого.

55.Історична спадщина д. І. Дорошенка.

Дмитро Дорошенко (1882-1951) — визначний історик, громадський та політичний діяч. Чимало зробив він для ідейного та організаційного становлення української історичної науки, особливо на еміграції, розробки та популяризації державницької концепції української історії та історіографії, розвитку зв'язків між українськими та європейськими науковцями. Визначне місце в його творчості посідають дослідження в галузі історіографії, вчений одним з перших започаткував систематичні виклади з української історіографії у вищій школі, написав перший загальний курс історії української історичної науки. Не втратила свого наукового значення і створена Д.Дорошенком оригінальна концепція української історіографі. Дмитро Дорошенко був також співпрацівником Катеринославської вченої архівної комісії, виконував обов’язки секретаря аж до свого від’їзду з Катеринослава. У цей період він опублікував десятки статей про визначних українських діячів: Т.Шевченка, Б.Грінченка, М.Грушевського, Г.Барвінок, М.Лисенка, Д.Яворницького; про українську мову, освітні та громадсько-наукові заклади, театральні події, етнографічні регіони України, особливо про Катеринославщині ( “З минулого Катеринославщини”, 1913 ), про сучасне політичне становище та українські справи тощо. Поруч з активною громадською та політичною діяльністю вчений не полишав наукову працю. За період 1918-1920 років з’явилось багато його історіографічних праць, життєписів видатних українських діячів: “П.О.Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність”, “Микола Іванович Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність”, “Ів.Сем. Нечуй-Левицький”. Були опубліковані популярні праці з краєзнавства: “Коротенька історія Чернігівщини”, “По рідному краю”, “Про минулі часи на Поділлю”, “Угорська Україна” та інші.’ Спадщина вченого налічує близько 1000 праць. Дмитро Дорошенко був не лише визначним вченим, але й талановитим популяризатором, хоч сам він вважав себе скоріше популяризатором, ніж академічним ученим. Вже після смерті професора кілька разів перевидавались його узагальнюючі праці з історії України, історіографії, краєзнавства, спогади.