33. Історичні дослідження Якова і Олександра Марковічів.

Брати Марковичі. Серед представників української дворянської історіографії першої половини XIX ст. певне місце займають два брати Маркевичі, що походили з старшинського роду, який здобув права російського дворянства.

Наукова спадщина старшого брата Якова Михайловича Марковича (1776-1804 рр.) залишилася незначною. Вона становить лише один невеликий твір «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва». Слід погодитися з думкою О.Лазаревського, який підкреслив у свій час, що, «незважаючи на малий обсяг книжки (98 стор. — Авт.), вона як по задуму, так і по виконанню являє собою ученно-літературну працю, автор якої у всякому разі не повинен залишатися забутим».

Історичному минулому Я.Маркович присвятив перший і частково другий розділ своєї «Записки», в яких висловив оригінальні для свого часу погляди. Перш за все заслуговує на увагу його підхід до історичного джерела. Приступаючи до вивчення стародавньої історії Русі, Маркович не хоче вступати, як він пише, у «царство мрій і привидів», а всякими засобами добивається історичної правди на основі достовірних джерел. Такий більш науковий підхід до джерела і прагнення до встановлення істинності факту корінним чином відрізняє метод дослідження Марковича від багатьох його попередників і сучасників, особливо від автора «Історії Русів».

Свій стислий виклад історичного минулого Я.Маркович побудував на досить численних вітчизняних, а також іноземних — античних і пізніших німецьких та французьких джерелах, які він широко вводить у науковий вжиток. Я.Маркович докладно зупиняється на вивченні слов'янської міфології, посилаючись на «Синопсис», працю Г.Попова «Славянская мифология» та на твір М.В.Ломоносова «Древняя российская история».

У питанні початкової історії Русі Я.Маркович лишається вірним своїм поглядам на автохтонність слов'ян і росів. Він вважає першозасновниками держави руських князів

№34 Соборність українських істориків

Під соборністю української історіографії розуміють збирання в єдині кордони всіх земель та думок.

Визначним досягненням було те, що саме тоді чітко обґрунтовано ідею соборності і руху за відродження української нації, збирання етнічних земель в одній державі, усвідомлення її цілісності.

В історичному минулому провідниками української історичної думки домінуючу роль займали історики Києва, Львова, Харкова, Одеси, Чернівців, Полтави.

Історична і національна свідомість формувалась як соборна.

Соборність нац історіографії, це коли у єдиний потік зливаються течії і напрями історичної думки , консолідуються її представники з метою всебічного дослідження і висвітлення історії України, коли консолідуються здобутки різних поколінь, синтезуються їх ніукові йдеї.

Соборність – нова якість національної історичної науки.Проблема повернення до соборності не суто Українська, з нею зіткнувся цілий ряд держав у кін 20 ст.

Але для України ця проблема особливо болісна. Довго український народ ішов шляхом до соборності національної історіографії. Найважче було вивільнитися з-під чужого диктату.

Модерна українська історіографія формувалась поряд з іншими розвинутими історіографіями, але Антонович і Грушевський створили власну схему української історіографії. Ця схема є в суч історіографії.

В силу історичних обставин коли єдність України розірвана між державами та імперіями українська історія опинилася фізично роз’єднаною, а чужинці хотіли нав’язати свої ідеологічні доктрини через це історіографія втратила єдність.

На основі Злук ЗУНР та УНР закладається грунт розвитку історичної думки. Значні сили наших істориків опинилися в еміграції, а ті хто залишився потрапили під радянську схему історії. І зявилася конфронтація між різними віхами історії.

Переломним рубежем стали політичні чинники.

Зі спеціальних фондів повернулися праці Максимовича, Куліша, Костомарова, Єфименко. Аркаса, Багалія, Крип’якевича, Винниченка. В Україну прийшли праці історичної діаспори Дорошенка, Липинського, Оглобліна, Аркадія Жуковського

Важливу роль відіграла книга Субтельного «Історія України».

Були видані підручники з історії України

№35 Аналіз змісту посібника «Українська історіографія ХVІІІ – початок ХХ століття» І. І. Колесник

Підручник орієнтований на сучасну дослідницьку та дидактичну практику. У книзі подано аналіз гносеологічної природи історіографічного знання, понятійного апарату та методи історіографії, досить докладно розглянуто питання історії української історіографії, проаналізовано основні напрями розвитку української історичної думки XVIII ст., процес формування національної історичної науки в Україні. Важливою позитивною рисою книги І. Колеснике вдале поєднання в ній рис монографії

і підручника; книгу з однаковим успіхом можнавикористовувати і при науковому дослідженні,

і з дидактичною метою. Порівняно з попередниками,щоправда, нечисленними, працю

І. Колесник вигідно вирізняють тяжіння автора до історіософії, теоретико-методологічної

проблематики, вдале використання досвіду зарубіжних дослідників. Це особливо важливим є

нині, коли після провалу «единственно верногоучения» значно активізувалися пошуки нових

методологічних орієнтирів.У вступі міститься стисла характеристика об'єкта дослідження, подано концептуальне обгрунтування зазначеного курсу української історіографії, трьох інформативних блоків матеріалів книги (теоретико-методологічний…

№36 Сучасний етап розвитку української історичної науки (1991-2012 рр.). Сучасна методологічна історична наука поступово відходить від стереотипів радянської методології історичних досліджень. Такий відхід від установлених раніше норм викликаний не лише суспільно-політичними змінами в державі, але й одержаною можливістю об’єктивно вивчати історичні події, політичні процеси, малодосліджені аспекти вітчизняної історії під різними кутами зору.

Демократизація суспільного і наукового життя, скасування обмежень на доступ до архівів і використання зарубіжних джерел, повернення в Україну джерельних матеріалів і праць істориків української діаспори — все це дало можливість по-новому осмислити історії українського народу, переоцінити старі методики опрацювання джерел, модернізувати самі методологічні принципи дослідження історичної науки на сучасному етапі. Важливим моментом виступає нерозривний зв’язок теорії та методології історії. Крізь призму цього зв’язку досліднику стають підвладними теоретико-методологічні аспекти на різних рівнях. Методологія сучасної історичної науки визнала важливим чинником у роботі з історичними фактами врахування змін, які відбулися у свідомості людей, сприйнятті чи не сприйнятті ними оточуючої дійсності, відношенні до подій у конкретно-історичний час. Тому сучасні дослідники для якісного здійснення аналізу подій минулих днів повинні зважати на відмінності між минулими та сьогоденням, на відмінність ціннісних життєвих орієнтирів в минулому і тепер. Ця заувага відноситься не стільки до матеріальної сторони життя попередніх поколінь, як до духовної, до свідомості та менталітету.

№37 Суспільно-політичні, історіографічні погляди і громадськадіяльністьМ.С.Грушевського

Миха́йлоСергі́йовичГруше́вський (17 (29) вересня 1866, Холм, нині Польща — 25 листопада 1934, Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист.Колосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук загалом неминуче дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. Щоб зрозуміти не лише історіософську концепцію М. Грушевського, а і його суспільно-політичну позицію, потрібно розглянути три основні категорії, які в поглядах ученого посідали визначальне місце. Це «народ», «держава і «герой в історії», які у М. Грушевського несуть змістове навантаження, почерпнуте з різних філософських систем.Творча спадщина М. Грушевського налічує більш як 2 тис. бібліографічних одиниць — книг, статей, рецензій, інших публікацій. Він — академік Всеукраїнської академії наук, перший президент України, ним підписаний IV Універсал, що проголосив державну незалежність України. Головним напрямом його політологічних досліджень була проблема - національного самовизначення. Це поняття він формулював чітко: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку.Як історик М. Грушевський прагнув з'ясувати питання ролі держави в історичному плані. «Тут значення мало, чи держава відповідала чи не відповідала потребам народу. Саме у цій сфері М. Грушевський шукав ілюстрації своїм поглядам.У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання» М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-волинської та Литовсько-Польської держав.

№38 М. О. Максимович – історикКоліївщини.Одним із перших науковців, який починав свій шлях в історіографії з фольклорних публікацій, а згодом перейшов до критики джерел та літератури, був М.О.Максимович (1804-1873). Це український учений, історик, філолог, один зосновоположників сучасного українознавства.Завдяки енциклопедичній досвідченості його спадщину вітчизняної історичної науки, бо саме він поклав початок науково- критичному ставленню до дослідження історіїУкраїни й запорізького козацтва зокрема, вперше в історіографії розробив власну концепцію історії українського козацтва [7, с. 58]. Учений висвітливпровідну роль козацтва і Запорозької Січі увизвольному русі кінця XVI-XVIII ст. протинаціонального і релігійного гноблення, а такожТурецької і татарської агресії. Він вважаєтьсяпершим авторитетним істориком Коліївщини. Упрацях історик дав оцінку запорозьким такозацьким керманичам: Наливайкові, Павлюку,Остряниці, П.Конашевичу-Сагайдачному,Б.Хмельницькому, яка стала основою дляподальших дослідників даної проблеми. У питанніпоходження і визначення козацтва як категоріїісторичної і соціальної (а не етнічної) першим вісторіографії звернув увагу на козацтво як напервісно військовий у своїй основі стан та показавподальший поділ на «поселенців» – козаків, щожили на волості, та військовий табір – Запорожжя.Як ініціатор українського дискурсу 40-60-х рр.ХІХ ст. відкинув антинаукові твердженняпольсько-шляхетських істориків про прогресивне

значення Польщі в заселенні України; вирішальнуроль Речі Посполитої в започаткуванні таорганізації козацтва і Запорозької Січі;культурницьку місію Польщі в Україні тадобровільне підкорення їй українського народу.

Створив власний оригінальний погляд на історіюкозацтва, Запорозької Січі, визвольної боротьбиукраїнського народу. Його оцінки історичнихподій XVI-XVIII ст. зберігають своє науковезначення до наших днів.

№39 М.І.Костомаров – представник народницького напряму в українській історіографії. НАРОДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В ІСТОРІОГРАФІЇ, народницька школа (течія) в історіографії — термін для позначення неформальної інституціоналізації укр. істориків 2-ї третини 19 — поч. 20 ст., які відводили народу/нації провідну роль у концептуальному представленні минувшини. Розрізняють романтично-народницьке історіописання (30-ті — 60—70-ті рр. 19 ст.) у ностальгічній, героїко-легендарній та етногр. формах з містично-реліг. і морально-етичною мотивацією творчості й позитивістсько-народницьку (80-ті рр. 19 — поч. 20 ст.) історіографію, яка спирається на різноманітні методологічні й теор. засади. М.Костомаров створив галерею історичних постатей, докладно дослідив багато найважливіших проблем вітчизняної історії, розглядаючи як головну рушійну силу народ, життя і діяльність простих людей. Безумовно, у його монографіях, статтях, а їх більш як 300, не все рівноцінне. Була у нього і ідеалізація минулого, і проповідь загального примирення на основі християнського «братолюбства» та багато ін. Але у величезній спадщині М.Костомарова головними були з'ясування і вирішення багатьох питань минулого, які до нього не розглядалися, і відстоювання необхідності звільнення трудящого люду від ланцюгів кріпосництва. До найважливіших рис творчості М.Костомарова відносяться розширення проблематики досліджень та збільшення кількості залучених історичних фактів, висвітлення діяльності вихідців з народу, розкутість викладання, оригінальність висновків, далеких від офіційної історіографії.

№40 Історична школа М. С. Грушевського.

До школи М. Грушевського потрібно віднести всіх 26 істориків, котрі складали її ядро. Сама ж наукова школа – це щось більше, ніж лише учні вченого, які, до речі, могли започаткувати, навіть паралельно зі своїм вчителем, власну школу. Так, скажімо, сам М. Грушевський був учнем В. Антоновича і створив окрему наукову школу у Львові ще за життя вчителя (те ж стосується і Д. Багалія).

Київська школа сформувалася, але не розвинулася повністю, не досягла природної кульмінації, апогею. Про її ж сформованість свідчить наявність названих складників і той результат, який вона дала – збагачення української науки на не одне десятиліття уперед.

Школа складається з учнів (колишніх студентів, аспірантів), однодумців, співробітників. Стосунки між ними не завжди мають бути ідилічними, особливо коли йдеться про наукові ідеї і методи (це загрожує стагнацією та кризою). Лідери та співробітники школи можуть змінюватися – при умові визнання ними прийнятих ідеологічних, організаційних і видавничих засад.

Київська історична школа М. Грушевського була історико-етнологічною в народницькому (чи, радше, неонародницькому) напрямку. Історичні установи ВУАН у своїй сукупності становили організаційну структуру школи академіка, а їхні працівники були представниками цієї школи. Співробітники цих установ переважно працювали і на Науково-дослідній кафедрі історії України, що стала навчально-науковим інститутом у системі історичних установ академіка М. Грушевського, а не суто його школою. Видатний історик прагнув сформувати нову школу з усіх своїх колег-науковців, навіть з колишніх опонентів, з конкурентів, з нав’язаних владою – методом переконання на практиці у правдивості своєї ідеології.

Відтак, щоб з’ясувати, хто належав до київської школи М. Грушевського, потрібно розрізняти учнів, аспірантів, співробітників, послідовників та прихильників академіка. Склад школи в 1924-1930 рр. не був сталий. Існувало постійне ядро (можливо, навіть ті двадцять чи двадцять шість дослідників) і були вчені, які то тяжіли до цієї школи, то знову відходили від неї. Тому всіх причетних до установ і видань М. Грушевського доцільно розглядати персонально. Зрештою, питання про київську школу М. Грушевського стане на належне місце, коли буде вивчено діяльність усіх історичних установ ученого у Києві в 20-ті роки так скрупульозно і ретельно, як зробила це Оксана Юркова щодо його науково-дослідної кафедри. Залишається тільки підтримати авторку, котра вважає, що вивчення цієї школи „лише починаються, отже ґрунтовний аналіз ще попереду”[19

№41 Археографічні видання. Київська комісія для розбору давніх актів. Ще у XVIII ст. виникла необхідність вивчення джерел як основи історичної науки і розвитку історичних знань. Значну роль у справі розвитку історичної науки і зокрема праць над збиранням, розбором та впорядкуванням джерельного матеріалу відіграв відкритий у 1834 р. університет у Києві. Розгортання наукової та освітньої діяльності університету в умовах дедалі зростаючого інтересу до минулого краю само собою викликало потребу в археографічних і археологічних заняттях. Збільшилося число вчених Києва, які займалися науковими дослідженнями минулого краю. До них належав Максимович, Цих, Неволін, дещо пізніше Іванішев та ін. В університетському колі професорів були ширші наукові інтереси і значною мірою відмінніші цілі та нахили до вивчення минулого, ніж у представників духовно-академічної професури та церковних ієрархів, на зразок Болховитінова. Професорів університету приваблювали більше питання громадянської історії краю. Значну роль у справі археографічних досліджень відіграв історичний альманах «Киевлянин», що видавався М.Максимовичем в 1840-1841 рр. Цей журнал висвітлював переважно історію Києва і його округи. Вчені Київського університету одержали підтримку від тодішнього цивільного губернатора І.І.Фундуклея, який згодом видав «Обозрение Киева в отношении к древностям» (1847 р.) та «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» (1848 р.). Утворення Київського університету само собою зробило новий крок в справі об'єднання наукових сил істориків, археографів та археологів, хоч тоді ще такого розгалуження в історичній науці не існувало. Для такого об'єднання багато сил доклав перший ректор університету М.О.Максимович. В 1835 р. утворився так званий Тимчасовий комітет для дослідження старовини. В університетському гуртку вчених на самому початку 1840 р. виникла думка про утворення в Києві наукового історичного товариства, подібного до Московського товариства історії і древностей Російських. У цей же час в Україні утворилося Одеське товариство історії і древнЬстей.

№41(2-ГА ЧАСТИНКА). Розгорнута наукова діяльність Московського товариства та заснування наукового товариства в Одесі сприяли ще більшому ентузіазму київських учених. Особливу активність у цьому напрямкові розгорнув М.Максимович, який склав проект статуту і записку на предмет клопотання перед урядом про відкриття у Києві Товариства історії і древностей. Ці клопотання були подані на ім'я уряду через київського генерал-губернатора Д.Г.Бібікова, якому тоді по суті належала вища влада в так званому Південно-Західному краї. Проект Бібікова був підтриманий і 31 травня 1843 р. надійшло височайше повеління про утворення при київському генерал-губернаторі Тимчасової комісії для розбору давніх актів. Так з'явилася у Києві офіційна урядова установа, монархічній діяльності якої були підкорені наукові інтереси по вивченню краю.Офіційно установа називалася: «Временная Комиссия для разбора древних актов, Высочайше утвержденная при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе».Комісія урочисто була відкрита 8 грудня 1843 р. і з цього часу фактично почала свою діяльність. До складу комісії ввійшли професори Київського університету М.Максимович, В.Домбровський, Н.Іванішев, а також так звані почесні члени комісії з високопоставлених урядових та вищих духовних чинів.Археографічні розшуки документів у містах і приватних володіннях Київщини, Поділля і Волині збагатили комісію нагро­мадженням величезного історичного документального матеріалу, який послужив основою для утворення Київського центрального архіву. Раніше, ще в 1844 р., на клопотання комісії було відкрито архів Чернігівського губернського правління з масою матеріалів з історії Лівобережної України.Тимчасова комісія опублікувала ряд невідомих до того часу українських літописів - Величка, Грабянки, Самовидця, збірки інших літописів, що стосуються історії України ХУІІ-ХУШ століть. У другій половині XIX ст. комісія продовжувала публікацію документів у вигляді величезного багатотомного корпусу «АрхиваЮго-ЗападнойРоссии» та ряду наукових монографій, розвідок і брошур з історії України.

№42Суспільно-політична, громадськадіяльність та історичні погляди В. А. Антоновича

Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (18 (30) січня 1834, Махнівка — 21 березня 1908, Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади.Батько Дмитра Антоновича.Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, П. Голубовський, Михайло Грушевський, М. Довнар-Запольський, Іван Линниченко та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки. У своїхпрацях Антонович уникав синтезу, документально досліджуючиокреміісторичніявища. Лише в своїхнауково-популярнихлекціях («Бесіди про часикозацькі в Україні» (1897); «Виклади про часикозацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальнийоглядукраїнськоїісторіївідчасівсформуваннякозаччини.Світогляд Антоновича як історика сформувався на рубежі 60-х років. На відміну від своїх сучасників - М.Максимовича, П.Куліша,М.Костомарова,О.Лазаревського,чия наукова діяльність зазнала безпосереднього впливу російської культури, Антонович прийшов до української історичної науки, вихований насамперед на культурі польській та французькій. І це виразно позначилося на його творчості. Саме тому М.Драгоманов та М.Грушевський неодноразово називали Антоновича "першим європейцем української історії", підкреслюючи цим пріоритетну орієнтацію вченого на західноєвропейську наукову думку.Антонович є передусім творець національно-української демократичної концепції України. Правда, незакінченої й довершеної пізніше, він є самобутнім мислителем, оригінальним вченим і творцем нових ідей. Спроба створення української концепції історії України - головна заслуга Антоновича.

№43ПроблемививченнярегіональноїісторіїУкраїни в дослідженняхсучаснихісториків.Регіонально-історичні дослідження у системі Української академії наук пов’язані з розгортанням в 1920-х рр. програми порайонного вивчення України, яку активно обстоював М. С. Грушевський. Згідно з нею планувалося дослідження у територіальному розрізі всієї України з особливим акцентом на західний регіон. Проте лише дуже невелику частину із запланованого вдалося здійснити. Всю систему регіональних досліджень було зруйновано «під корінь» разом з очолюваними М. С. Грушевським історичними інституціями наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. Одночасно виявилися знищеними й інші регіональні наукові школи – одеська М. Є. Слабченка, харківська Д. І. Багалія, дніпропетровська Д. І. Яворницького. Вчинений погром перервав розвиток регіоналістики мінімум на чверть століття. Хоч окремі вчені на свій страх та ризик досліджували регіональні проблеми історії України, аж до 60-х рр. не існувало ані відповідних організаційних структур, ані наукової координації роботи в цій галузі.

СУКА,,,,,ТОЛКОВОГО НЕТУ НИХУЯ Вибачте

№44 Науковаспадщина Н. Полонської-Василенко.

Ната́ліяДми́трівнаПоло́нська-Василе́нко (*31 січня (12 лютого) 1884 — †1973) — одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії, авторка майже 200 наукових праць у царині історії Запоріжжя та Південної України. Її археографічні студії стали одним із джерел розвитку української історичної науки. Предметом наукових студій Н.Д. Полонської-Василенко була, головним чином, соціально-економічна історія Південної України як процес, обумовлений багатьма взаємопов’язаними чинниками. Виходячи з матеріалістичних методологічних позицій, дослідниця через ретельний аналіз джерел вивчала окремі складові минулого і намагалась реконструювати синтетичну картину історичного процесу Півдня України XVIII століття. Вчена розпочала свої студії з історії Південної України ще у 1920-х роках. На той час характерною рисою історичних досліджень цього регіону була їх фрагментарність, присвяченість, як правило, якомусь окремому історичному епізодові або персоналії тощо. Як наслідок, саме в цей час формується коло дослідницьких проблем, найголовнішими з яких були: 1) колонізація Південної України у XVIII столітті, її окремі напрямки — урядова (в тому числі іноземна), запорозька, стихійна тощо; 2) процес заселення південноукраїнських земель, його динаміка і особливості; 3) соціально-економічний лад Запорожжя за останніх часів свого існування. Підтримуючи історіографічну традицію, закладену М.М. Покровським, вчена намагається довести, що за останніх часів існування Січі на Запорожжі відбувався розвиток капіталістичних відносин з наявним торговим капіталом та вільнонайманою працею, що зумовило швидкий соціально-економічний розвиток регіону в другій половині XVIII століття. Необхідно зауважити, що Н.Д. Полонська-Василенко наголошувала на важливості цього джерела для історії побуту та історії мистецтва тих часів. Друкуючи матеріал повністю, історик була впевнена, що він ще буде використаний спеціалістами для детальніших висновків. Сподівання вченої виправдились, бо здобутий нею матеріал неодноразово залучався до сучасних досліджень запорозького зимівника До праці Н.Д. Полонської-Василенко з матеріалами реєстрів конфіскованого майна були знайомі лише окремі дослідники. Про це свідчить часткове використання кількісних даних реєстрів у дослідженнях П.К. Шебальського, В.О. Біднова. Але високе наукове значення дослідження Н.Д. Полонської-Василенко полягає саме в тому, що вчена не обмежилась лише публікацією джерел, а паралельно з їх археографічною характеристикою спромоглась показати невичерпні інформативні можливості виявленого матеріалу і, як результат, маємо історичну реконструкцію, що заповнила чергову лакуну з соціально-економічної історії Запорожжя за останніх часів його існування.

№45 «Державницька школа» в новітній українській історіографії В. Липинський, С. Томашівський.. Перші ознаки нового напряму позначилися ще в часи розквіту народницької історіографії. -Поодинокі критичні думки проти панування народницького напряму прозвучали у працях М.Драгоманова та Ф.Уманця. Потрібні були нові історіографічні ідеї з питань української державності. Це й зробили В.Липинський і С.Томашівський, і саме вони стали основоположниками української державницької історіографії.В.К.Липинський (1882-1931), досліджуючи на підставі багатого й здебільшого нового архівного матеріалу історію української шляхетської верстви та національно-політичні і культурні змагання ХУІ-ХУП ст. («Шляхта на Україні», «Україна на переломі. 1657-1659», всього понад 200 наукових праць) присвятив головну увагу питанням складання української держав­ності в часи Б.Хмельницького. У центрі історичних досліджень («Станіслав Михайло Кричевський», «Листи до братів-хліборобів») Липинського-новий, відмінний від концепцій М.Грушевського, В.Антоновича, польської та російської історіографії погляд на Хмельниччину як на процес будування української державності.В.Липинський у своїй концепції побудови української державності обґрунтовує необхідність п'яти основних підвалин, на яких вона має засновуватись: 1) аристократія; 2) класократія; 3) територіальний патріотизм; 4).український консерватизм; 5) релігійний етнос. ,

Стабільність концепції Липинського базувалась на таких юридичних та економічних підставах: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведенняаграрної реформи; 4) гарантія об'єднання в українській державі всіх українських земель («До українських хліборобів»).Майбутня держава, за Липинським мала спиратися на три незалежні форми влади: законодавчу, виконавчу та судову, які врівноважували б одна одну. Така влада за своєю суттю є надпартійною і не бере участі в партійних змаганнях.Якщо Липинський бачив завдання новітньої української історіографії у відродженні традицій козацько-гетьманської доби, то С.Т.Томашівський(1875-1930), звертався до вивчення історії княжої України і дав їй оцінку в своїх книгах «Українська історія. Старинні і середні віки», «Вступ до історії церкви на Україні», «Джерела до історії України-Руси» та ін. Концепція Томашівського базується на трьох основних критеріях: 1) земля, тобто освоєння майбутніми українськими племенами територій, на яких вони проживали; 2) нація, тобто утворення її внаслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступової сепарації Галицько-Волинського князівства; 3) становлення першої української національної держави — Галицько-Волинського князівства як завершення цих двох процесів.Як і Липинський, Томашівський виводить свою концепцію історичного розвитку України з огляду на вплив протилежних чинників, які мали вирішальне значення в історії українського народу: з одного боку, конструктивних, позитивних і творчих, а з іншого - деструктивних, негативних, руїнницьких. В його «Українській історії» ми постійно наштовхуємося на різко негативне ставлення вченого до будь-яких антидержавницьких та анархічних проявів, князівських міжусобиць та боярської анархії в Київській і Галицько-Волинській державах ХІІ-ХІУ ст.. №45(2) У збірнику статей «Під колесами історії» Томашівський акцентує увагу на слідуючих державницьких ідеях: 1) особлива роль Галичини та уніатської церкви в майбутньому державному творенні; 2) український консерватизм; 3) об'єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. Тут же Томашівський вказує на основні причини втрати Україною своєї державності 1917-1920 рр.: 1) відсутність єдиної, спільної всім українцям національної державної ідеї; 2) відсутність політичної, економічної і культурної рівноваги між містом і селом; 3) політична гіпертрофія українського народу. Томашівський переконаний, що лише західноукраїнські землі зуміли зберегти в усіх історичних катаклізмах «український дух» завдяки своїй близькості до Заходу та опорі на церкву й державу.

№46 Драгоманов.Блискучий публіцист, чиє перо весь час служило боротьбі проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів чи непросвіти; фольклорист, чиї збірки «Историческиепеснималорус­скогонарода» (у спів-авторстві з В.Антоновичем), «Нові українські пісні про громадські справи», «Малорусскиенародныепредания», «Політичні пісні українського народу ХУІІ-ХІХ ст.» та наукові студії поставилийого врівень з європейськими вченими того часу; оригінальний літературний критик та історик рідного письменства; соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і Середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних органів і сотень співвітчизників і зарубіжних вчених, який весь час слугував зміцненню зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною та Європою, - такою багатогранністю, енциклопедичністю вирізнялася вся діяльність М.П.Драгоманова.М.Драгоманов постійно цікавився проблемами історичного розвитку взаємин особи і держави; і хоча в нього немає єдиного цілісного дослідження історії державного права, історії цивілізації, в сумі його статті і монографічні дослідження тяжіють до комплексного осмислення історії і заперечують суто одномірне її пояснення лише економічними чинниками. Він не ідентифікує понять «цивілізація» і «культура», хоча за логікою авторських міркувань остання виступає внутрішньою якісною мірою історичного процесу на тому чи іншому його витку. Вона виявляє характер духовної життєдіяльності нації і конкретної особистості, її включеність у загальноцивілізаційний процес. Ось чому з кінця 60-х років М.Драгоманов приходить до занять фольклором і спостережень над сучасною українською літературою.Наукова спадщина М.Драгоманова, незважаючи на її величезний обсяг і принципове значення у розвитку суспільної і гуманітарної думки в Україні, видавалася дуже нерівномірно, епізодично, переважно за кордоном. Так, були видрукувані: «Собрание политических сочинений М.П.Драгоманова», в 2-х т. (Париж, 1905-1906), «Драгоманов Михайло. Збірка політичних творів» (Прага; Нью-Йорк, 1937),

№47 Історіографія 30-40-х рр. ХХ ст. Заходи держави щодо український істориків

Вже 1990 року в Інституті історії України АН УРСР було розпочато дослідження абсолютно нової для вітчизняної історіографії теми: «Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30–40-х – початку 50-х років в контексті розробки проблем регіональної історії: На матеріалах України» (науковий керівник Ю. Данилюк). Результатом реалізації стало видання двох книг, вперше побудованих на використанні матеріалів центрального та архівів обласних управлінь СБУ5.

Значним досягненням стало введення в дію в 1991 р. Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та на його основі прийняття в 1992 р. Президією Верховної Ради і Кабінетом Міністрів України рішення «Про підготовку та видання науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». За переконанням її керівника, академіка НАН України П. Т. Тронька, треба «...не просто глибоко осмислити і проаналізувати негативні явища в історії України, а й опрацювати пропозиції до керівних державних органів про увічнення світлої пам’яті невинно репресованих. Не менш цінно дослідити, ввести в науковий обіг, оприлюднити досі невідомі документи про наміри і діяння вищого політичного керівництва, органів вищого державного управління, колишніх спеціальних служб і тим самим відкрити можливості для наукового вивчення і узагальнення проблем, пов’язаних з зародженням і функціонуванням тоталітарної системи»6.

Складовою частиною даної серії книг стала історико-дослідницька програма «Одеський Мартиролог», що виконується в Одеській області з 1991 року. Саме в рамках вказаної програми зародився і розвивається окремий напрямок в історичному краєзнавстві Одещини – дослідження репресій тоталітаризму7. В колишніх радянських республіках були утворені товариства, які займалися реабілітацією репресованих за роки радянської влади. В Одеській області такими товариствами стали міська історико-просвітницька, правозахисна та благодійна організація «Одеський Меморіал», Одеське обласне відділення Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса та Асоціація жертв політичних репресій (АЖПР). Свій початок вказані організації беруть з Одеського відділення Всесоюзного історико-просвітницького товариства «Меморіал», яке було створено в жовтні 1988 року Одеським відділом Філософського товариства СРСР і редакцією газети «Вечерняя Одесса»8. Товариство поставило перед собою мету боротьбу з беззаконням, проявами тоталітаризму, сприяння становлення правової держави, виховання і поваги до загальнолюдських цінностей і гідного увічнення пам’яті жертв сталінізму9.

Письменники, журналісти, члени громадсько-політичних та культурологічних організацій почали активно оприлюднювати доступні архівні матеріали, спогади репресованих про політичні репресії. Белетризовані факти політичних репресій спричинили читацький ажіотаж та породили низку запитань: як це могло статися, що у «найсправедливішому» радянському суспільстві мали місце масові арешти, упереджене слідство, застосування слідчими тортур, північні та сибірські табори ГУЛАГу, переповнені безвинними громадянами, безсилля С. Кірова та інших вищих посадовців у боротьбі проти Сталіна, та чи взагалі була ця сама боротьба? Відповіді давали суб’єктивні твори, роздуми публіцистів та письменників, які формували побутову історичну свідомість суспільства.

Отже, перші кроки історіографічного висвітлення «білих плям» в історії України, зокрема політичних репресій, почалися з кінця 1980-х рр. Великий поштовх до зростання суспільної активності населення у цьому питанні мали процеси перебудови, які змінювали обличчя СРСР, а відтак вели до розпаду позбавлену можливості демократичного реформування тоталітарну систему. Це призвело до появи перших публікацій та видань з даної проблематики, створення громадських організацій і товариств, які зосередились на проблемах колишніх репресованих, створенні гарантій закріплення демократизації, відродження й утвердження гуманізму, відновлення історичної правди та увіковічення пам’яті про жертви радянських репресій. Не всі дослідження того періоду мали високий фаховий рівень, чимала їх кількість відзначалася завищеною емоційністю, суб’єктивністю оцінок, болісним сприйняттям минулого. Однак, розширення джерельного забезпечення і формування наукових підходів до вивчення проблематики поступово робили історіографічний процес більш ширшим і ґрунтовнішим.

№48 Історична спадщина О. Єфименко

Єфи?менко Олекса?ндра Я?ківна (дівоче прізвище Ставро?вська) (* 18(30) квітня 1848 — † 18 грудня 1918) — російський та український історик і етнограф, перша жінка, що одержала ступеня російського доктора історії honoris causa, 1907–1917 професор російської історії на Бестужевських курсах у Петербурзі. Праці про політичний та соціально-економічний устрій України XVII—XVIII ст.

Серед відомих українських істориків кінця XIX — першої половини XX ст. одне з найпочесніших місць належить Олександрі Яківні Єфименко - історику, етнографу, педагогу, яка своїм дослідницьким талантом, різнобічністю творчих інтересів і блискучим стилем викладу матеріалу здобула заслужену повагу не лише з боку науковців, а й широкої громадськості. Структура книги О.Я.Єфименко побудована за традиціями поділу матеріалу, характерними для другої половини XIX ст. Перший розділ присвячений доісторичній епосі і слов'янським племенам, які населяли Україну в давнину, другий і третій - історії Київської Русі та періоду феодальної роздрібленості, четвертий і п'ятий - становищу українських земель у складі Великого князівства Литовського і шляхетської Польщі, шостий і сьомий - характеристиці часів «Хмельниччини», так званої «Руїни», і реконструкції ходу розвитку українських земель у XVIII ст. І, нарешті, восьмий - становищу України у XIX ст. Сьогодні можна сперечатись і навіть не погоджуватись з принципами, які було покладено в основу авторської періодизації історії, з термінологією, назвами окремих розділів, однак головна суть полягає в тому, що в книзі систематично, послідовно викладено матеріал в рамках певних історичних періодів, у доступній науково-популярній формі висвітлені складні питання економічного розвитку, зображено переплетіння політичних подій, розкриті ті чи інші проблеми етнокультурної ситуації в Україні Характерною рисою реконструкції автором історичного процесу того часу є його помітна персоніфікація. Основні віхи історії О-Я.Єфименко розглядає через призму діяльності гетьманів І.Виговського, Ю.Хмель¬ницького, П.Дорошенка, І.Самойловича та ін. Значне місце відводиться характеристиці особистості І.Мазепи. О.Я.Єфименко прагне до об'єктивних оцінок політичного портрету цього діяча, відзначаючи його розум, дипломатичну гнучкість і в той же час розповідаючи про нього як про великого феодала, який проводив яскраво виражену кріпосницьку політику. Вчена прагне розібратись в психології І.Мазепи, з'ясувати мотиви, якими він керувався під час переходу на бік Карла XII.

№49 Питання історії козацтва, Визвольної війни сер. ХVІІ ст. у творах М. О. Максимовича.

Наукові дослідження М.Максимовича дають усі підстави назвати його ім’я в ряду найвидатніших діячів української історії ХІХ ст. Його наукові висновки про історичний шлях України склали передумови для становлення української історіософської школи. Сучасні дослідження історії козацтва і Запорозької Січі не можуть вважатися повноцінними без огляду на науковий доробок М.Максимовича. М.Максимович вважається першим істориком Коліївщини. Йому належать праці «Сказание о Колиивщине» (1839), «Вести о гайдамаках» (1845), та «Млеевский староста Данила Кушнир» (1865). «Сказание о Колиивщине», написана у той час, коли жоден предстаник української історіографії цього питання не досліджував Головною діючою силою цього руху Максимович, як згодом підтвердили дослідники XIX і XX ст., вважав козацтво, очолюване запорожцями, і селянство Правобережжя України, яким протистояло польське панство і єврейські орендарі та шинкарі. Головною причиною Коліївщини він називає гоніння православної віри, розпочате Жигимонтом ПІ. Вчений переконаний, що захист віри обернувся в захист України і півстолітню війну з Польшею. Дослідник розглядав Коліївщину як продовження національно- визвольної боротьби українського народу в єдиній ланці усіх попередніх козацьких рухів XVII - початку XVIII ст. Погляди на причини і винуватців Коліївщини історик прагнув розкрити у статті «Млеевский староста Данила Кушнир». Роздуми Максимовича над Коліївщиною були близькі до тих, які висловив через кілька років Т.Шевченко у поемі «Гайдамаки» [6]. Він так само, як і Шевченко у зв’язку з тодішнім станом суспільної думки та історичної науки не зміг виявити справжні закономірні причини поступового занепаду Польщі, настання кризи її суспільного ладу і політичного устрою. Тому ці причини Максимович і Шевченко, не зважаючи на їхні різні суспільно-політичні погляди, шукали в ідеях польських і козацьких керівників. Починаючи від другого розділу «Сказание о Колиивщине» перекликається з іншою працею історика - «Вести о гайдамаках», що була спрямована проти книги А.Скальковського «Наезды гайдамаков на Западную Украину в XVIII ст.». У цьому творі автор характеризує запорозьке козацтво як невід’ємну частину українського народу, його участь у гайдамацьких рухах XVIII ст., зокрема в Коліївщині. Науковець виправдовує боротьбу гайдамаків і оцінює рух Коліївщини як прогресивний, хоча переважна більшість його сучасників, зокрема П.Куліш, А.Скальковський, ставились до нього різко негативно. Він показує його справедливим народним рухом, який, не зважаючи на поразку, підготував кінець Польщі.

Творчість М. О.Максимовича становить цінну спадщину вітчизняної історичної науки, бо саме він поклав початок науково-критичному ставленню до дослідження історії України й запорізького козацтва зокрема, вперше в історіографії розробив власну концепцію історії українського козацтва [17]. Вчений висвітлив провідну роль козацтва і Запорозької Січі у визвольному русі кінця XVI - XVIII ст. проти національного і релігійного гноблення, а також турецької і татарської агресії. Він вважається першим авторитетним істориком Коліївщини. У працях історик дав оцінку запорозьким та козацьким керманичам: Наливайкові, Павлюку, Остряниці, П.Конашевичу-Сагайдачному, Б.Хмельницькому, яка стала основою для подальших дослідників даної проблеми. У питанні походження і визначення козацтва як категорії історичної і соціальної (а не етнічної) першим в історіографії звернув увагу на козацтво як на первісно військовий в своїй основі стан, та показав подальший поділ на «поселенців» - козаків, що жили на волості, та військовий табір - Запорожжя. Як ініціатор українського дискурсу 40-60 рр. ХІХ ст. відкинув антинаукові твердження польсько-шляхетських істориків про прогресивне значення Польщі в заселенні України; вирішальну роль Речі Посполитої в започаткуванні та організації козацтва і Запорозької Січі; культурницьку місію Польщі в Україні та добровільне підкорення їй українського народу. Створив власний оригінальний погляд на історію козацтва, Запорозької Січі, визвольної боротьби українського народу. Його оцінки історичних подій XVI - XVIII ст. зберігають своє наукове значення до наших днів, а отже в перспективі можуть бути використані як для порівняння із працями інших дослідників тематики Запорозького козацтва, так і для самостійних історичних та історіографічних досліджень.