21. «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Сафоновича

Феодосій Сафонович був ігуменом Київського золотоверхого Михайлівського монастиря. Це засвідчує заголовок твору: "Кройника з літописцов стародавних…Рік написання (1672) — це рік падіння гетьмана Дем'яна Многогрішного і початок гетьманування Івана Самойловича, коли в українському суспільстві зароджувалася автономістична ідеологія.За літописною традицією Ф.Сафонович починає свою розповідь з легенди про потоп, про поділ світу праотцем Ноєм між його синами, переповідає вживані тоді пояснення про те, звідки походить назва слов'ян; звідки назва россіян, ототожнює ім'я слов'ян з іменем сарматів, повторює легенду про запрошення трьох князів — Рюрика, Сінеуса і Трубода, які із собою і назву рус принесли.

Весь твір складається з трьох книг і додатків: "Хроніка о Русі», "Хроніки о початку і назвиську Литви", "Хроніки о землі Полскій".Хроніка" Ф.Сафоновича в багатьох відношеннях повторює; південноруські літописи за Іпатським списком. Водночас у загальний український літописний сюжет Ф.Сафонович вносить багато історичної інформації, взятої з інших хронік, у тому числі польських та інших зарубіжних.

Джерелознавчий аналіз "Кройники..." Ф.Сафоновича, порівняння її з давніми руськими літописами, історичними творами польських та інших авторів засвідчує, що вона містить значний пласт оригінальної історичної інформації як з давньоруських часів, так і з історії Великого Князівства та Польського Королівства, історії козацтва та з інших питань, зокрема з періоду кількох десятиріч перед створенням "Кройники..."

22. Суспільно-політична основа і загальні риси укр. Історіогр. XviiIст.

У XVIII ст. історичні знання розвивалися в умовах, коли Україна не становила єдиної цілісної державної території. З кінця XVII ст. визначився її поділ між Польщею та Росією, що тривав до кінця XVIII ст., аж до розподілу Речі Посполитої. Але, незважаючи на це, Київ та інші міста продовжували залишатися центрами національної культури, охоронцями багатих традицій українського народу, що знайшло своє відображення в народній творчості, а також в різних жанрах літератури, особливо історичної. Разом з тим історичні знання в цей період розвивалися в суперечливих, а під кінець XVIII ст. тяжких соціально-політичних умовах. Реакційна політика царизму гальмувала цей розвиток.

Реформи Петра І посилили панування кріпосницьких відносин в Україні, всі заходи царського уряду проводилися за рахунок тяжкої експлуатації селянства, яке мусило нести не лише панщину, а й державні повинності.

Після приходу до влади в Росії Катерини II автономії Гетьманщини було завдано смертельного удару; в 1764 р. скасовано остаточно гетьманство і запроваджено чисто московські порядки. Протягом 1765-1797 рр. були проведені заходи по реорганізації адміністративно-територіального устрою Гетьманщини, його уніфікації до загально-російського, реформуванню українських військових частин, завершенню уніфікації українського права. В 1775 р. було ліквідовано Запорізьку Січ - останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України.

XVIII ст. характеризується масовими селянськими й козацькими рухами на всіх частинах поділеної території України. У 50-60-х рр. розгорнувся рух гайдамаків на Правобережжі, що здобув своє могутнє завершення у відомій Коліївщині 1768 р. В Галичині діяли загони опришків.

Отже, характерною рисою української історичної літератури XVIII ст. є те, що вона вийшла зовсім за межі монастирських мурів і цілком перейшла від церковних діячів до рук цивільних представників освічених кіл старшини. Історичні твори XVIII ст. можуть називатися старшин­ською історіографією, іноді непозбавленою народних рис, в силу багатьох джерел народного походження, якими користувалися історики.