4. Київська школа «книжного вчення» (х – хі ст.).

З кінця XI — початку XII століття з'явилось поняття «навчання грамоті», яке тлумачилось як навчання дітей письму, читанню, лічбі й хоровому співу і було рівнозначним елементарній початковій освіті. Навчання здійснювалося за кошти батьків, що було фактично недоступним для простолюду. Кількість школярів була невеликою, тому застосовувались індивідуальні методи навчання. В давньоруській писемності термін «школа» вперше зустрічається у 1382 р.

Перша школа відкрилась 988 р. Володимиром Великим. Це школа, де викладалися науки, давалося систематична освіта. Створення князем школи «книжного вчення» являлося придворним учбовим закладом. Прийняття нової віри і організація школи проходили одночасно.

Школи «книжного вчення» — школи підвищеного типу, де, як правило, викладали «сім вільних мистецтв». Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Школи «книжного вчення», відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торговельних, господарських справ тощо. І хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), у Київській Русі було досягнуто високої грамотності населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.

Сутність поняття «книжне вчення» розкрив П.Д. Греков, підкресливши, що це було не просто навчання грамоти, а школи, де викладались серйозні для того часу науки. Отже, це був більш високий ступінь освіти. Процес навчання тут мав енциклопедичний характер. Викладалися такі предмети: діалектика, риторика, граматика, арифметика (7 вільних мистецтв). У школах книжного вчення вихованців готували до роботи в різних сферах державного, церковного та культурного життя.

5. Культурно-освітня діяльність п. Русина.

Павло Русин (бл.1470 – бл.1517) – видатний педагог, поет, один із засновник української науково-гуманістичної латиномовної поезії. Народився на Русі (на Лемківщині, у м.Кросно, нині воєводство Польщі, на території, де жили українці). Навчався в Німеччини (закінчив Грейфсвальдський університет). Усе подальше його життя пов’язане з педагогічною та видавничою діяльністю у Краківському університеті. У 1491 році він підключився до роботи у друкарні Ф.Швайцпольта. Брав активну участь у видавництві кирилицею перших книг рідною мовою (“Часословець для навчання дітей грамоті”). У 1500 р. він здобув ступінь бакалавра у Грейфсвальдському університеті, повернувся до Кракова. У 1506 році П.Русину було присвоєно ступінь магістра вільних мистецтв. 1508-1511 та 1514-1515 рр. провів в Угорщині. Тематичною спрямованістю творів Павла Русина були духовна та моральна дидактична поезії, панегіричні твори. Свої педагогічні погляди та виховні ідеї тогочасного суспільства він висвітлив у збірці “Пісні Павла Русина із Кросно”. Павло Русин вважав, що вивчення римської літератури допомагатиме молоді знайти своє місце в житті, а тому усіляко намагався заохотити академічну молодь її читати. На його думку книги, які мають пізнавальне значення: знайомлять з іншими народами, дивовижними містами, ріками, горами, джерелами розширюють кругозір читачів і навчають доброчесності. Доброчесність він визначав як найвищу й єдину справжню цінність людського життя. Він зауважував, що “немає нічого кращого за неї, нічого приємнішого”. Творча спадщина Павла Русина ще достатньо повно не досліджена. ЇЇ вивчають як українські, так і польські вчені.

6. Монастирські школи. Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Навчання мало індивідуальний характер. Як і в Європі, такі школи, засновані різними монашеськими орденами, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ.

Вивчалися "сім вільних мистецтв" — класичний середньовічний підхід до середньої освіти (школи), що мав прямий і безпосередній зв'язок з надбанням античної школи і освіти.

"Сім вільних мистецтв" для монастирських шкіл Київської Русі уже набули ознак практицизму: граматика потрібна для створення нових і розуміння існуючих церковних книг; риторика — як посібник у побудові проповіді (значно пізніше з'явиться гомілетика як "наука про церковну словесність"); астрономія — для розрахунків пасхалій; діалектика — для суперечок з єретиками; а заняття арифметикою зводилось до містичних тлумачень чисел.

Монастирські школи Русі значно випередили європейські країни, побудувавши навчання і виховання своїх учнів (слухачів) у раціонально-практичному ключі. У Києво-Печерській монастирській школі, наприклад, навчання здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення, після чого Феодосій і його найбільш освічені помічники проводили обговорення.

У бібліотеці Видубицького монастиря, а отже, і його школи, зберігалися твори античних філософів Демократа, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та інших давньогрецьких мислителів. Монахи були знайомі з,творами публіцистичного змісту перших українських письменників — Луки Жидяти, Кирила Турівського, Климента Смолятича. Вихованці цієї ж монастирської школи поруч з освітою набували професії іконописця, каліграфа (переписувача) книг, майстрів з виготовлення пергаменту, стійких фарбників, з випалювання вапняку, без чого неможливе будівництво жодного кам'яного храму монастиря, а згодом — книгозбірень, шкіл, інших споруд.

Отже, прийняття християнства, утвердження єдиної церкви сприяло створенню першої вітчизняної системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти, монастирські школи та школи "учіння книжного" при княжих дворах.