27. Виховання та школа в Стародавній Греції.

Давня Греція в епоху рабовласництва була країною, що складалася із кількох невеликих рабовласницьких держав (полісів).

Система освіти та виховання тут мала дещо спільні ознаки, які полягали у тому, що громадським вихованням були охоплені лише діти рабовласників, а діти рабів були позбавлені права навчання, оскільки їх безправних батьків розглядали як "знаряддя, яке говорить". Виховання ж проводилося в дусі зневажливого ставлення до фізичної пращ та безправного населення країни (спартанська та афінська системи навчання).

Свій дальший розвиток спартанська та афінська системи виховання отримали у так званій грецькій школі еллінського періоду. Ця школа поширилася на великих територіях із часу походів Олександра Македонського. Період грецької історії, пов'язаний із цим поширенням, називають епохою еллінізму.

Період з IV ст. до н. е. (з часу походів О.Македонського) до I ст. н. е. у грецькій історії називають епохою еллінізму. У цей час грецька культура широко поширилася на величезній території, завойованій Македонським. Афінська філософія, література і мистецтво поєднувалися з математикою, астрономією та початками природознавства, що здавна розвивалися у Древньому Сході.

Центром цієї культури стало місто Олександрія. Тут була створена найбагатша бібліотека стародавнього світу, яка мала до 700 тис. рукописних книг. У місті існували музей, обсерваторія, ботанічний сад, звіринець.

Система шкіл в епоху еллінізму нагадувала афінську. Але шкільна справа усуспільнюється: школи із приватних поступово перетворюються у державні. Порушується гармонія розумової освіти і фізичного виховання. Фізичне виховання зазнало занепаду.

В освіті поступово вирізняється коло навчальних дисциплін, котрі стають основою її змісту: граматика, діалектика, риторика, а також арифметика, геометрія, астрономія, музика. Вони пізніше будуть оформлені у “сім вільних мистецтв“, які стануть основою змісту підвищеної (середньої) освіти для всього європейського середньовіччя.  

28. Теорія природного виховання, принципи природовідповідності виховання ж.Ж. Руссо.

Жан-Жак Руссо (1712 – 1778) – французький філософ-просвітитель, письменник, педагог і композитор. На його думку, виховання повинно бути природним або природовідповідним, тобто відповідати вікові дитини і здійснюватися на лоні природи. Руссо вважав головним природним правом людини - право на свободу і висунув ідею вільного виховання, у зв’язку з чим виступав проти авторитаризму у вихованні, заперечував необхідність покарання дітей. Основними факторами виховання дітей вважав:

· природу;

· людей;

· предмети навколишнього світу.

Виховання природою здійснюється шляхом внутрішнього розвитку людських здібностей, розвитку органів чуття; виховання людьми - це привчання людини використовувати розвиток цих здібностей і органів; виховання від речей – власний досвід людини, що вона здобуває від речей, з якими має справу, які на неї впливають. Правильним виховання буде лише тоді, коли всі три чинники діють узгоджено, в одному напрямі.

Основою педагогічної системи Руссо є принципи:

· гуманізму (конкретизується у вигляді глибокої любові до дитини, безмежної поваги до її природи);

· природовідповідності (у вихованні треба слідувати за природою дитини, враховувати її вікові особливості);

· свободи (свобода фізична, свобода духу, свобода в діях і вчинках);

· індивідуального підходу до дітей (дитина має все від природи і треба лише розвинути цінні якості в ній, допомагаючи в цьому природі, тобто треба знати дитину).

Написав наступні праці: “Про походження нерівності між людьми” (1754), “Суспільний договір” (1762), “Нова Елоїза” (1761). У 1762 році виходить роман-трактат “Еміль, або Про виховання”. Ця праця надала автору світової визнаності. У ній Руссо показав шлях виховання нової, вільної від феодального минулого людини, людини буржуазного суспільства.

Виступав проти навчання жінок і вважав, що жінка повинна бути вихована для дому. Природній стан жінки, на думку Руссо, залежність від чоловіка і повна йому покора.