62.Різниця між контрактами і пактами

Договори були основною правовою формою, за якою здій­снювався величезний товарний і господарський обіг Старо­давнього Риму.

Договір (contractus) - двостороння угода, в якій висловле­но волю двох сторін, спрямована на досягнення певного пра­вового результату - виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків. Іншими словами, договір є угодою двох або кіль­кох осіб про здійснення певної правової дії або про утриман­ня від здійснення певної дії.

Предмет договору - яка-небудь дія, бездіяль­ність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домо­вилися між собою, що один з них не зводитиме перед вікнами будинку другого будівлю, аби не закривати світла до його ві­кон.

Договір - це вольовий акт. Він не може виникнути всупе­реч волі сторін, однак це саме акт, дія, внаслідок якої вини­кає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань

Римська договірна система, як досить розгалужена і бага­тогалузева, охоплювала всі господарські відносини. Вона розрізняла два види договорів - контракти і пакти, які істо­тно відрізнялися один від одного.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, через що тривалий час не визна­валися ними угоди, не передбачені приватним правом

Пакти - це неформальні угоди, тобто саме ті, які були правовою формою ділового життя за межами кола контрак­тів. Вони не мали позовного захисту і безумовного юридич­ного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на припис норми позитивного права. Невиконання пакту не тягло юридичної відповідаль­ності.

Розрізняють три види захищених пактів: додаткові, преторські і законні.Додаткові пакти (pacta adjecta) – це додаткові до основного договору угоди, які мають за мету внести якісь видозміни в юридичні наслідки основного договору.

Додаткові пакти могли бути приєднані до основного договору як при його укладенні, так і в подальшому через деякий проміжок часу. Наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділянки можна було додатково домовитися, що продавець буде продовжувати і дальше користуватися нею протягом певного часу або, що у випадку подальшого продажу цієї ділянки він буде мати переважне право на її придбання.

Преторські пакти (pacta praetoria) отримали таку назву завдяки тому, що початковий захист їм був наданий претором.

Законні пакти (pacta legitima) – це угоди, захист яких був передбачений правовими нормами, прийнятими (установленими) імператором.

63.Вербальні договори

Вербальними називали договори, які укладалися на підста­ві усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юри­дичну чинність вони набували з моменту проголошення їх - verbis. Звідси і їхня назва - вербальні. Це найдавніші дого­вори, стипуляція, обіцянка вільновідпущеника патрону при звільненні, обіцянка про встановлення посагу. Два останніх договори укладалися рідко. Стипуляція, навпаки, виявилася досить зручною формою і стала одним з найпоширеніших вербальних договорів.

Сутність вербальних договорів найбільшою мірою відобра­жає стипуляція (). Це договір, що встанов­лювався у формі певного запитання майбутнього кредитора і відповідної відповіді майбутнього боржника. Укладання до­говору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. На­приклад: «Обіцяєш дати мені сто?» - «Обіцяю дати сто». була недоступ­ною для глухих і німих. Стипуляція - це суто формальний договір навіть у класич­ному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.

Отже, можна було укласти у формі стипуляції будь-який договір. Однак абстрактний характер стипуляції не позбав­ляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилась.

Порука - договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконання зобов'язання боржником. Це допоміжний договір, який існував паралельно з основним доти, доки існував ос­новний. Якщо основне зобов'язання припинялося, припиня­лася і порука, яка мала забезпечити виконання основного зо­бов'язання. Кредитор, даючи в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, потребує гарантій, що позичені гроші він одержить назад, а тому вимагає, аби хтось третій взяв на се­бе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь їх не зможе повернути боржник. Боржник повинен знайти цю третю осо­бу (поручника) і домовитися з ним щодо прийняття додатко­вої відповідальності. При укладенні основного договору в формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну і співпадаючу відповідь від боржника на своє запитання, звер­тався з таким самим запитанням до присутнього при цьому поручника. Якщо він давав стверджувальну і співпадаючу від­повідь, договір поруки вважався укладеним. (Це називалося adpromissio - додаткова обіцянка.) Отже, поруці передува­ло дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручни­ком щодо прийняття на себе додаткової відповідальності.

Виконавши зобов'язання, поручник мав право вимагати від основного боржника відшкодування своїх витрат.