57. Поняття зобов’язання

. У джерелах римського права зобов’язання (obligatio) визначається наступним чином: 1) "Зобов’язання являє собою правові кайдани, в силу яких ми примушуємось що-небудь виконати згідно з законами нашої держави." (І. 3. 13.);2) "Сутність зобов’язання є не в тому, щоб зробити нашою яку-небудь тілесну річ або який-небудь сервітут, а в тому, щоб зв’язати перед нами іншого, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав. (D. 44.7.3) римляни вважали, що людина є абсолютно вільною від інших до тих пір поки не вступить в зобов’язання. Після укладення останнього вона зв’язує себе правовими кайданами. Треба зазначити, що в стародавню епоху кайдани та зв’язування не були просто фігуральними визначеннями. Так за законами ХІІ таблиць боржника зв’язували ланцюгами та надівали кайдани. Кредитор міг особисто впіймати боржника, зв’язати його і без суду вбити або продати в рабство. В IV ст. до н.е. законом Петелія кредиторам заборонено було вбивати боржників, хоча можливість затримання залишалася. З кінця республіканського періоду боржник міг бути позбавлений особистої відповідальності шляхом передачі кредиторам свого майна. Таким чином, стало вважатися , що за борги особи відповідає її майно. Кайдани та ланцюги з тих , що були за законами ХІІ таблиць, перетворилися на юридичні. Вважалося, що якщо людина комусь щось винна, то вона є зв’язаною кредитором.Як правовідношення, що розраховане на майбутнє (при виникненні зобов’язання дія зобов’язаної особи, ще не вчинена), зобов’язання за своєю природою є відношенням, що ґрунтується на довірі. Тому сторона, що має право вимоги називалася кредитором (credo - вірю). Сторона, що зобов'язана щось зробити мала борг перед кредитором,поки своє зобов’язання не виконає. Тому вона називається боржником.

.Зобов’язання – це складне юридичне поняття, правовідношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом права і обов’язки сторін. Кредитор в зобов’язанні має право вимагати здійснення від боржника певної юридичної дії. Із самого визначення зобов’язання видно, що такі дії римляни поділяли на три групи: дати (dare), зробити (facere), надати (praestare).Натуральні зобов’язання. Правові наслідки натуральних зобов’язань були не для всіх їх видів однакові. Але завжди мав місце наступний юридичний наслідок: платіж за натуральним зобов’язанням визнавався дійсним і назад не повертався

58.Джерела зобовязань

Договір (contractus) — одне з найбільш поширених у Римі джерел виникнення зобов'язань. Римські юристи зазначали, що в основі договору лежить взаємна угода кількох осіб.

Договір як підстава виникнення зобов'язань мав місце тоді, коли воля сторін була спрямована на встановлення, зміну, припинення прав і обов'язків, тобто на встановлення зобов'язальних відносин.

Розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала і права, і обов'язки — двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторо­нами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, — менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розпо­ділялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. Вони називалися синтагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).

Ризиковані або алеаторні договори — це договори, при яких напе­ред невідомо, яка з сторін одержить винагороду, а яка збитки.

Суворі і вільні контракти. Суворий контракт (stricti iuris negotio) — це контракт, який зобов'язує боржника до точного й буквального ви­конання обіцяного. Вільний контракт (bonaefidei negotia) — це контракт, який зобов'язує до виконання не тільки обіцяного, а й всього, що в цьому випадку може вимагатися в силу довір'я й добросовісності. Вимога може бути і меншою, і більшою, obligatio завжди incerta, тобто зобов'язан­ня невідоме, хоча б обіцянка й була висловлена ясно; в більшості випадків ці зобов'язання мають двосторонній характер.

Розрізняли договори оплатні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римські юристи звели всю сукупність відомих їм договорів у певну систему. Вони розрізняли два види договорів — контракти і пакти. Контракти класифікувались і одержували свою назву від способу їх виникнення. їх правова підстава (causa civilis) виникала або в ре­зультаті використання усної мови (verda), або письмової форми (lilterae), або дії, передачі якої-небудь речі (res), або неформальної угоди; тому існували контракти вербальні та літеральні, реальні і консенсуальні.

Кожна з цих чотирьох категорій контрактів охоплювала суворо обмежену кількість відповідних правовідносин. Всі ці контракти одер­жали особливу назву і теорію, а також були забезпечені правом позову.

Поступово реалії життя буквально примусили римських юристів визнати п'яту групу так званих безіменних контрактів. За своєю юридич­ною природою вони були ближчими до групи контрактів реальних, оскільки взаємні зобов'язання сторін виникали з моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів іншому або внаслідок фактичного виконання ним обумовленої в контракті компенсативної дії.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не мало наслідком юридичної відповідальності.