49. Особливості готичного стилю у мистецтві середньовічної Європи

Готика, стиль в європ. середньовічному мистецтві; виник у Франції бл. середи­ни XII ст., в деяких країнах дотривав до XVI ст.; знайшлала втілення перерважно в архітек­турі - типові гостролукові храми з ве­ликими вітражними вікнами (фр. со­бори: в Шартрі, Ам'ені. Реймсі. Парижі: нім.: у Марбурзі. Реґензбурзі. Кельні: австр.: у Відні: англ.: у Солсбері, Окс­форді. Веллзі; ісп.:уБургосі, Сеґовії: іт.:у Мілані, Сіені, Флоренції; пол.: у Кракові, Вроцлаві, Познані, Гданську; в Україні трапляється рідко (церкви у Рогатині. Сутківцях. Острозі. замково-оборонні споруди у Хотині. Кам'янці. Меджибожі. Невицькому. на Закарпатті): замки, міські ансамблі: в красних мис­тецтвах: багатостулкові мальовані та різьблені вівтарі; мініатюри; декоративно-ужиткове мистецтво (золотарство, ткацтво, виготовлення меблів): творці часто анонімні, серед відомих П. Парлер, К. Шлютер. М. Пахер, брати Лімбурґи, С. Лохнер, К. Віц. У XII ст. на півночі Франції виникли елементи но­вого архітектурного стилю — готики. Новий стиль заявив про себе такими рисами, як вертикальна видовженість композиції, стрілчастість арок, складна система підпор, ребристе склепіння, підпорядкованих основній меті — максимальному зменшенню масивності споруди. Протя­гом XII ст. готичний стиль яскраво виявляється у Франції (зокрема монастирський храм Сен-Дені, місце ховання французьких королів, а також знамен; собор Паризької Богоматері. З часом готика стала універсальним загальноєвропейським стилем. Великі за площею та висотою готичні споруди фактично каркасні будівлі з міцним, але легким склепінням, яке дає змогу влаштувати перекриття на макетній висоті. Вершини свого розквіту готика досягла у XIII ст. у будівництві численних багатонефових соборів. Майже всі їхні стіни займали вікна, витягнуті вгору розділені по вертикалі кам'яним переплетенням з орнаментом. Для їх оздоблення починають використовуватися вітражі*. Складний візерунок вікон, багатоманітніх кольорових відтінків створювали дивовижне розмаїття світлових ефектів, що справляло глибоке враження на віруючих. У XIV ст. дорогий вітраж поступово замінюється розписом скла, проте суть вітражної ідеї залишається. Ця ідея працювала на досягнення єдності внутрішнього храмового простору з зовнішніми елементами, зокрема композицією фасаду, що, оздоблений численними скульптурними прикрасами, являв собою справжнє мереживо. Поширення готичного стилю у католицькій Європі підтверджує спільність тенденцій її культурного розвитку. Певним чином вони зумовлювалися впливом церкви, Оскільки готичними були переважно культові споруди. Наприкінці XIV — на початку XV ст. готика, ця за­гальноєвропейська художня мова, починає існувати пе­реважно як аристократичний рух, метою якого було від­сторонення від реалій суспільного розвитку.

50. Політичний розвиток Мілана в 12-15 ст.

В центральній частині Ломбардії найбільшого піднесення досяг Мілан, розташований у долині по берегах річок Олон і на трьох каналах, які з’єднували його з Аддою та Тічіно. Крім вигідного розташування своєму піднесенню Мілан завдячував високому розвитку зброярського ремесла, чому сприяли і поклади руди потрібної якості. Сильно тут була розвинена і переробка шкіри та вовни.

Архієпископ Оттон Віконті до своєї смерті (1295) правив у Мілані при підтримці аристократів. Йому успадкував племінник Маттео Віконті (1295- 1322). ). У 1302 р. Гвідо де ла Торре після вигнання Маттео, став капітаном народу і не на довго відновив республіку. Маттео повернувся з імператором Генріхом VIII і утримав владу до смерті і, навіть приєднав Новару, Комо, Бергамо, П’яченцу, Павію та інші міста-комуни, зберігши в останніх самоврядування, сформував потужну державу на півночі Італії на важливих стратегічних шляхах. Йому довелося боротися з авіньйонськими папами та Неаполітанським королівством.

Його онук Адзоне Вісконті (1329-1339) приєднав ще Брешію, Кремону, Лоді, Верчеллі та ряд інших міст. По нім правили його дядьки Лукіно (1339-1349) та архієпископ Джованні (1339-1354), які продовжили політику розширення міланської території, приєднавши Парму, Тортону і Александрію (1346), а у 1353 р. – Геную.

Отже, з кінця ХІІІ до середини ХIV ст. Мілан досяг найвищого територіального розквіту