42. Недійсність правочинів та її правові наслідки. Момент недійсності правочину.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Загальним правилом є двостороння реституція, котра полягає у тому, що кожна сторона недійсного правочину, незалежно від наявності її вини у визнанні правочину недійсним, повертає іншій стороні все отримане за таким правочином. Якщо ж повернути в натурі отримане за правочином неможливо (наприклад, предметом правочину було надання послуг, виконання роботи тощо), то вартість одержаного відшкодовується грошима. При цьому оцінка одержаного провадиться за цінами, що існують на момент відшкодування. Зростання або зменшення цін, що існували на момент укладення правочину, визнаного недійсним, на розмір відшкодування не впливає.

43. Види та підстави недійсності правочинів.

Коментована стаття, визначаючи підстави недійсності правочину, вказує на необхідність дотримання в момент вчинення правочину вимог, які встановлені ст. 203 ЦК. Отже, можна вважати, що умови чинності правочину одночасно є умовами його дійсності, які у загальному вигляді визначені у ст. 203 ЦК (див. коментар до ст. 203). Зокрема, це вимоги: 1) відповідності змісту правочину ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) наявність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; 3) вільного волевиявлення учасника правочину, що має відповідати його внутрішній волі; 4) спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 5) відповідність правочинів, які вчиняються батьками або усиновлювачами, правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Крім того, підставою недійсності правочину у випадках, встановлених законом, є порушення форми правочину.

У коментованій статті розрізняються нікчемні та оспорювані правочини. Нікчемним або «абсолютно недійсним» визнається правочин, якщо його недійсність встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК). Іншим видом недійсних правочинів є оспорювані (або «відносно недійсні») правочини. Їхня відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускають такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою зацікавленою особою у судовому порядку.

44. Поняття, зміст та підстави відносин представництва.

Стаття 237. Поняття та підстави представництва

1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

3. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

За своєю правовою природою відносини представництва належать до організаційних майнових правовідносин, головним змістом яких є сукупність прав і обов'язків сторін по створенню передумов для виникнення безпосередньо у того, кого представляють, прав і обов'язків внаслідок вчинення правочинів від його імені представником.

Носієм повноваження є представник, тому захист цього права шляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, припинення дій, що його порушують, здійснюється представником від свого імені і не вимагає окремого або особливого повноваження.

У свою чергу, особа, яку представляють, має право вимагати, щоб представник діяв відповідно до повноваження і в його межах. Разом з тим до змісту правовідносин представництва входять не лише права, але й обов'язки їх учасників.

Особливістю правовідносин представництва є те, що вони виникають і реалізуються не в інтересах того, хто безпосередньо укладає правочини (представника), а з метою здійснення та захисту прав та інтересів того, кого представляють.