49.Проблема співвідношення соціального і біологічного в формуванні людської особистості.

марксистсько-ленінській інтерпретації не витримала перевірки практикою і з часом зжила себе. В ній стверджувалося основоположне значення соціальної сутності людини, доводилося, що поза суспільством немає людини, фізичне і духовне формування пов'язувалося з конкретним соціальним устроєм, навіть індивідуальний розвиток особистості розглядався в залежності від тих суспільних відносин, у яких формується інтелектуальна і моральна постать. За висновками психологів та фізіологів, тіло людини поза його соціальними функціями втрачає свої специфічні людські якості і піддається фізичній деградації. Не підлягає сумніву те, що морфофізіологічна організація людини є лише реальною можливістю людської життєдіяльності. Поза адекватним соціальним середовищем вона може не реалізуватися. Підтвердженням цього є "діти-мауглі", які виявляють лише примітивні тваринні реакції і майже не відрізняються від представників тваринного світу.Таким чином, не поділяючи соціологізаторського підходу у вихованні, а також критично сприймаючи марксистське вчення про основоположне значення соціальної сутності людини, ми не відкидаємо соціального, і щодо цього феномена на основі сучасного розвитку педагогічної науки вважаємо доцільними такі висновки

50характеристика виховання як особистісного і соціального явища.

.На зміну соціально-особистісному прийшло особистісно орієнтоване виховання, детерміноване можливостями і потребами людини, її якостями і властивостями, що призвело до зміни парадигми виховання, її оновлення. Особистісно орієнтоване виховання здійснюється на основі найповнішого врахування спадкових, індивідуальних, психологічних і вікових особливостей дитини з використанням сучасних інноваційних та інформаційних технологій, спрямованих не лише на формування певних якостей чи засвоєння знань, а передусім — на розвиток цілісної особистості дитини. Як провідні визначаємо такі принципи особистісно орієнтованого виховання: природовідповідності, суб'єктності, диференціації, індивідуалізації, варіативності, особистісного вибору. Особистісно орієнтоване виховання потребує відповідної діяльності вчителя. Для здійснення особистісно-соціального виховання педагогічна діяльність мусить бути особистісно орієнтованою.Виховання є всевизначальною категорією педагогіки, її родовим, вихідним поняттям Отже, виховання є постійним і вічним. Воно має особистісне і соціальне значення.Отже, виховання як особистісно-соціальний феномен необхідне для забезпечення життєдіяльності людини й організованого функціонування суспільства. Воно здійснюється у певних конкретно-історичних умовах, на основі розуміння дитини як унікальності і неповторності, завдяки спеціально організованим, педагогічно доцільним виховуючим взаєминам дітей і дорослих, з урахуванням певних суспільних уявлень про людину і способи життя суспільства.

51соціально особистісний підхід до виховання у теорії та практиці а.с. макаренка.

.Теорія і методика формування особистості в колективі, за визначенням А.С. Макаренка, найбільш повно відтворювала "педагогіку суспільства", тобто в своїй основі мала соціоцентричне спрямування. А.С. Макаренко стверджував, що "в колонії ім. О.М. Горького відбувається справжнє соціальне виховання". За ефективністю його методика не має аналогів у світовій педагогічній практиці, а відкриті ним педагогічні закономірності мають всезагальний характер, як закони Ньютона тощо.Проте ідея колективного виховання у теорії і масовій практиці була дискредитована. Вона стала технологією усереднення і пригноблення особистості в тоталітарному суспільстві. Довір'я до неї було підірване у зв'язку із фальсифікацією мети і змісту виховання у колективі.

Система А.С. Макаренка, породжена об'єктивним розвитком світової педагогічної думки, характеризується тісним зв'язком із сучасністю і наступністю. Всі кращі досягнення в теорії і методиці виховання, починаючи з 30-х років XX ст, так чи інакше пов'язані з ідеями і досвідом А.С. Макаренка, базуються на антропологічних ідеях К.Д. Ушинського.У педагогіці довгий час традиційним було розуміння виховання як цілеспрямованої діяльності дорослих. Саме таке трактування виховання логічно привело К.Д. Ушинського до тлумачення самої педагогіки як мистецтва, а не науки. А.С. Макаренко, розвиваючи його антропологічні погляди, обґрунтовано довів, що виховання — це об'єктивний цілеспрямований процес взаємодії дітей і дорослих, для якого необхідна наукова за змістом і організацією їх життєдіяльність; винайшов її форму-виховний колектив; довів, що істинним об'єктом педагогічної роботи є формування виховуючих суб'єкт-суб'єктних відносин у ньому.

52теорія і практика особистісно-соціального виховання людини у пед. творчості сухомлинського.

.Найяскравішим і найбільш послідовним теоретиком і практиком особистісно-соціального виховання постає український педагог-гуманіст, мислитель В.О. Сухомлинський. В.О. Сухомлинський першим здійснив обґрунтування розуміння дитини в педагогічному процесі як суб'єкта і мети виховання, довів необхідність забезпечення для цього суб'єкт-суб'єктних, педагогічно доцільних, морально-естетичних взаємин педагогів і дітей, соціальну потребу виховання громадянина країни.В численних статтях видатний педагог обґрунтував невіддільність школи від суспільства, стверджував, широко ілюструючи конкретними прикладами з досвіду виховної роботи школи і сім'ї, що вчителі і батьки повинні як вогню боятися егоїзму, ідейної порожнечі, індиферентності своїх вихованців, завжди пам'ятати, що найбільшим громадянським обов'язком підлітків, юнаків і дівчат є їхня відповідальність перед Батьківщиною. Навчання він учив розглядати як активне ідейне, громадянське життя учнів, вияв їх самоактивності. Він обстоював думку про гармонійність поглядів дитини на життя, на природу, на суспільство, на саму себе.

Теорія і практика В.О. Сухомлинського відповідає сьогоденню, вона випередила свій час, хоч його інноваційна виховна система, створена в тоталітарному суспільстві, об'єктивно не могла бути повністю в ньому задіяною. Вона забезпечує нам широкий простір для творчості в умовах діалогу культур усіх етносів, що споконвіку живуть в Україні, і відкритості до народів Європи і світу.

53 поєднання вимогливості й поваги до особистості вихованця. Взаємозв’язок виховання і самовиховання..Виховання здійснюється не саме по собі, а через інші чинники. Для розуміння сутності виховання вирішальне значення мають такі феномени, як "діяльність", "спілкування" і "відносини". У діяльності учень оволодіває знаннями і засобами створення матеріальних і духовних цінностей, у ній розвивається індивідуальність школяра, його здібності й творчі сили. Тому організація особистісно і суспільно корисної, різнобічної діяльності є змістом методики виховного процесу, а вправи в особистісно й соціально значущій діяльності — основою формування щасливої, життєздатної людини. Виховна діяльність мусить бути педагогічно керованою і особистісно спрямованою, як і педагогічне спілкування.Спілкування є породженням потреб виховної комунікації, інтеракції, соціальної перцепції, без чого формування виховуючих стосунків неможливе. Важливе значення при цьому мають установки, цінності, мотиви, інтереси кожного із суб'єктів.За допомогою діяльності і спілкування учень вступає у багатопланові міжособистісні відносини, передусім виховні, навчальні, моральні (симпатії, любові, турботи, піклування тощо), естетичні, економічні, взаємної залежності і взаємної відповідальності та інші. Завдання вчителя полягає у формуванні педагогічно доцільних, виховуючих відносин з кожним учнем, гуманних взаємин у дитячому колективі, свідомого ставлення школярів до оточуючої дійсності, критичних самовідносин.Отже, головним для розуміння суті виховання є феномен "відносини ". Вони формуються у процесі діяльності і спілкування, від їх багатства залежить дійсне духовне багатство людини.Тому завдання вчителя полягає у тому, щоб включити вихованця у якнайбільшу кількість відносин (у класі — як учня; у будь-якій спільноті дітей — як члена колективу (факультативу, гуртка, клубу і т. ін.); у секції — як спортсмена). З цією метою організовується суспільно корисна діяльність школярів, учням даються постійні і тимчасові доручення, організовуються гуртки, факультативи, секції, інші об'єднання і спільноти дітей, функціонують різні форми позакласної і позашкільної діяльності за інтересами молоді. Відносини пронизують усі сфери життя, діяльність і спілкування учня. Вони впливають на його успіхи у навчально-виховній діяльності, місце і статус у колективі, громадянське обличчя, на його зв'язок з іншими людьми і самооцінку. Тому, виявляючи сутність виховного процесу в школі, ми з повним правом можемо говорити про те, що в ньому на основі досвіду різноманітних відносин відбувається формування всієї життєдіяльності молодої людини і складаються її багатопланові ставлення до людей, світу, праці, знань, формуються інтереси, позиція й установки на все життя. Тому сутність виховання ми вбачаємо у пізнанні закономірностей розвитку відносин дитини до людей, із зовнішнім світом і їх упливу на особистість, що формується. Виховуючі відносини науково обґрунтовані нами як педагогічна категорія, до цього відносини традиційно вважалися прерогативою філософії і психології'. Це є вищим науковим рівнем у пізнанні сутності виховання.