2. Основні види естрадної вистави – концерт, дивертисмент, ревю.

Концерт (від лат. concerto — змагаюсь) — твір, в основі якого лежить принцип зіставлення звучання окремих груп виконавців, або виконавського колективу і соліста. У сучасному вигляді, виконуваний солістом (рідше 2-3 солістами) та симфонічним оркестром (рідше — камерним), жанр концерту склався до кінця XVIII століття. Перші згадування жанру відносяться до початку 16 століття; сама рання з відомих публікацій концертів — багатохорні «Concerti» A. і Дж. Ґабріелі (1587) з характерними для венеціанської школи просторовими ефектами. Вокальний концерт не мав чітких відмінностей від мотету, меси й ін. видів композиції.  Традиції концертування — взаємодії хорових мас — були продовжені у вокальній музиці Г. Шютца, С. Шейдта, І. Г. Шейна, А. Хаммершмидта, Й. С. Баха ті інших. З кінця 17 століття жанр хорового концерту широко використовувався в українській та російській православній музиці — багатоголосному партесному співі. Визначні шедеври у жанрі хорового концерту 18 століття належать українським майстрам — М. С. Березовському, Д. С. Бортнянський, А. Веделю. Конце́рт (від лат. concerto — змагаюсь) — прилюдне виконання музичних творів, балетних, естрадних і т. ін. номерів за певною програмою.Предками концерту можна вважати змагання у Стародавній Греції та Римі у художньо-виконавському мистецтві. У середні віки і до XVII—XVIII століття концерти були прерогативою аристократії і мали закриту форму, розраховану на невелике коло спеціально запрошених осіб. Вперше як відкрита форма суспільного музикування концерт був введений придворним музикантом Джоном Баністером у Лондоні 1672 року для міських слухачів за певну платню.Протягом XVIII—XIX століть сформувалися три типи концертної діяльності. Одна з них пов'язана із виконанням серйозної музики, пізніше також літературними читаннями. Друга була пов'язана із виконанням концертних програм у драматичних театрах, коли після зіграної п'єси там ішов ще дивертисмент, у якому актори даного театру й запрошені з боку артисти показували концертні номери різних жанрів. І, нарешті, спочатку у Великобританії, а пізніше у Франції концертні програми давалися також у салонах, пабах, мюзик-холах, кафе-концертах, розрахованих на невелику кількість відвідувачів.  Види концерту — музичний (симфонічний, камерний, фортепіанний, скрипковий й ін.), літературний (художнє читання), естрадний (легка вокальна й інструментальна музика, гумористичні розповіді, пародії, циркові номери тощо.)»

Ревю (від фр. Revue - огляд) - одна з різновидів музичного театру. Подібно опереті і мюзиклу, ревю з'єднує музику, танець і обмін репліками міжартистами в цілісне сценічне представлення. У той же час ревю відрізняєтьсявід двох перших театральних жанрів відсутністю єдиної сюжетної зв'язки впостановці. Найчастіше ревю присвячується якій-небудь темі або історичній події; назва його сприймається як символ цієї теми, зміст самого ревю являєсобою змінюють один одного номера одиночних виконавців та танцювальнихансамблів, що ілюструють її. Жанр ревю близький до вар'єте, доціркоподобному з використанням акробатичних номерів американськомуводевілю і кабаре. Театральна вистава, що з'єднує в собі риси оперети, балету, театрів кабаре івар'єте. Музика в Р. займала підлегле становище; все ж музичні номери з Р.часом набували популярність. Під впливом Р. склалася особлива різновидоперети - ревю-оперета. Р. виникло в 1830-х рр.. в Парижі. В кінці 19 - початку20 ст. крім Франції користувалося великим поширенням в Бельгії, Нідерландах, Великобританії. У США під впливом європейських зразківвиникла американська різновид жанру, що отримала назву «шоу» (show, буквально огляд). Р. зазвичай виконуються в естрадному театрі - Мюзик-холі. Ревю як театральне мистецтво розвивається в кінці XIX століття в Парижі з уявлень кабаре («Чорний кіт», «Фолі-Бержер», «Мулен-Руж») і досягло своєї вершини в 1920-х роках. Першими, примітивними ревю можна вважати ярмаркові передноворічні подання в Парижі 1850-х років, на яких актриси, переодягнені в комічну військову форму, пародіювали звичаї, що панували у французькій армії. Починаючи в 1889 році ревю стають постійною частиною програми в Мулен-Руж. З настанням ХХ століття цей жанр поширюється по всій Європі. У США ревю було вперше поставлено в 1907 році (Шаленості Зігфелда). Незабаром після цього воно стає найпопулярнішим розважальним шоу в Бродвейских театрах. У Німеччині найвідомішим ревю-театром був берлінський Великий театр (нині Фрідріхштадтпаласт. Крім беруть участь співаків, акторів, коміків, акробатів і танцюристів значну роль в успіху вистави грали художнє і технічне оснащення сцени, костюми, маски і т. п. У 1920-і роки з'являється політичне ревю - Червона метушня (Revue Roter Rummel) Ервіна Пискатора, яка знайшла численних послідовників.

У 1930-х інтерес публіки до ревю як жанру знижується. До цього часу з'являються фільми-ревю, у зв'язку з чим бажаючі можуть подивитися ці уявлення не тільки в театрі, а й у кіно.

Дивертисме́нт (від фр. divertissement — звеселяння, розвага) у театрі, в 17-18 століттях вставна або заключна частина драматичного спектаклю (іноді оперного або балетного), що складається зі співу, танців, комічних сценок, пародій й інших номерів розважального характеру, звичайно не пов'язаних із сюжетом подання. В 70-х роках19 століття Дивертисмент стає самостійною концертною програмою естрадних театрів і балаганів. Значне поширення Дивертисмент одержав у російському балеті післяВітчизняної війни 1812, перетворившись в особливий вид балетного спектаклю на патріотичні й народні теми. Також дивертисментом називають музичні інструментальні твори, що служили головним чином розважальним цілям. Музичні дивертисменти складалися з декількох частин (звичайно 4-10) і призначалися для різних інструментальних складів (від одного інструмента до камерного ансамблю й оркестру).По широкому застосуванню танцювальних жанрів зближалися із серенадою, касацією і ноктюрном. Дивертисменти зустрічаються в творчості Й. Гайдна,В. А. Моцарта й ін. В 19 столітті, за деякими виключеннями («Угорський дивертисмент» Шуберта для фортепіано в 4 руки), Дивертисмент перетворюються в жанр салонної музики, аналогічний попурі. В 20 столітті термін «Д.» застосовується як позначення сюїти, складеної з номерів балету (наприклад Дивертисмент з балету «Поцілунок феї»І.Стравінського); зрідка створюються дивертисменти, що представляють собою стилізацію класичного дивертисменту. (Дивертисмент для струнного оркестру Б.Бартока).

3.Василь Степанович Василько – актор, режисер, педагог.Василько Василь Степанович — (справжнє прізвище — Миляєв; *7 квітня 1893, Бурти — †18 березня 1972, Одеса) —український режисер, актор і педагог, народний артист СРСР (з 1944). Засновник Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР у Києві (1924). Народився в Черкаської області. У 1912 році вперше виступив на сцені професійного театру. Виконував ролі козака та хлопця у сцені вечорниць у «Назарі Стодолі» ( театр Миколи Садовського) та ксьондза в «Івані Гусі» («Молодий театр»). Брав участь як асистент режисера і виконавець ролей кобзаря та полковника у «Гайдамаках» (обидві вистави за Шевченком, інсценізація і режисура Леся Курбаса, 1920, Перший Театр Української Радянської Республіки імені Тараса Григоровича Шевченка, а також у 1921, Київський драматичний театр). В Одеському україномовному драматичному театрі поставив «Гайдамаків» (в інсценізації Леся Курбаса1927, 1961) та драму про Шевченка «Поетова доля» (1939). Підготував концертні програми «На Вкраїні милій», «І вражою злою кров'ю волю окропіте» (1942—1943). Ісценізував і поставив Шевченкові поеми «Єретик» («Іван Гус») та «Відьма» (1929, 1930, Харківський Червонозаводський театр), використав мотиви творів поета в інсценізаціях «Енеїди» Івана Котляревського та «Черевичків» за Миколою Гоголем. Нагороджений двома орденами, а також медалями. Помер 18 березня 1972 року в Одесі. У житті Василька були періоди, пов’язані з різними театрами України: Харківським Червонозаводським у 1928 – 1933 рр., Донецьким імені Артема у 1933 – 1938 рр., Чернівецьким імені О. Кобилянської у 1943 – 1948 рр., Одеським театром імені Жовтневої революції у 1926 – 1928 рр., 1939 – 1941 рр., 1948 – 1955 рр.

Найбільш тривалий період пов’язаний з Одеським українським театром – загалом 20 років творчого керівництва. 33 Васильківських вистави складають “золотий фонд” театру, що від 31 січня 1995 року носить ім’я В. Василька. Їх можна називати і називати: вистави за творами світової та української класики, сучасними п’єсами – “За двома зайцями” М. Старицького, “Кінець Криворильська “Б. Ромашова, “Республіка на колесах” Я. Мамонтова, “Хто сміється останнім” К. Кропиви, “Наймичка” І. Тобілевича, “Земля” та “У неділю рано зілля копала...” за повістями О. Кобилянської, “Талан” М. Старицького, “Гайдамаки” за поемою Т. Шевченка, “Віндзорські кумоньки “В. Шекспіра, “Поетова доля” С. Голованівського, “Угрюм-ріка” за романом В. Шишкова (остання постановка Василька на Одеській українській сцені, взагалі в його житті – 1962 рік).

Як теоретик театру В.Василько написав перші в українському театрознавстві «Фрагменти режисури», сприяв заснуванню в 1924 році в Києві Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України. В.Василько очолював Одеський театр ім. Жовтневої революції, Харківський Червонозаводський, драматичні театри Донецька і Чернівців. Класикою українського театрального мистецтва стала його Шевченкіана в україномовному театрі Одеси, де він поставив «Гайдамаків» та драму про Шевченка «Поетова доля». Інсценізував і здійснив постановку Шевченкових поем «Єретик» та «Відьма», блискуче використав мотиви творів Т.Шевченка в інсценізаціях «Енеїди» Івана Котляревського та «Черевичків» за Миколою Гоголем. З осені 1943-го по осінь 1948 років В.Василько працював на Буковині. За досить короткий проміжок часу на сцені молодого, 1940 року створеного Чернівецького українського драматичного театру він здійснив цілу низку блискучих постановок п’єс української і світової класики, сучасних драматичних творів. Згадує завідувач акторської трупи, ветеран театру Т.Д.Рідуш: «Завжди напередодні й особливо в день прем’єри постійно наголошував, що актор не повинен перевтомлюватися Саме В.Василько вивів на театральну сцену України героїв творів Ольги Кобилянської, зробивши легендарні інсценізації її повістей «Земля», «У неділю рано зілля копала...». Працюючи над інсценізацією «Землі» й дізнавшись, що в селі Димка Глибоцького району, де розгорталися події повісті, проживає прототип однієї з героїнь твору – Рахіра, В.Василько, не гаючи часу, одразу виїхав туди. Про цю хвилюючу зустріч він писав пізніше у своєму щоденнику: «До нас, опираючись на палицю, вийшла маленька, худенька жінка. Її підтримував син. Я звернув увагу, що в неї дуже гарні очі, про що і сказав. Але вона української мови не розуміла, тож син переклав, і вона приємно усміхнулася і вклонилася. Я розповів, що збираюся ставити п’єсу про ту трагедію і запрошую її на виставу. Коли син переклав їй, вона знову вдячно вклонилася.

2 білет