I. 3. Означення, як другорядний член речення

Одне з найповніших визначень означення подане в академічному синтаксисі української мови: «Означенням називається синтаксично залежний від іменника, займенника чи будь якого субстантивованого слова або виразу другорядний член речення, який узгоджується з означуваним словом у відмінку, а також, здебільшого, у числі й роді або пов’язується з ним синтаксичним зв’язком керування чи, зрідка, прилягання»². Означення може залежати від головних і від другорядних членів речення. Від означуваного слова до означення ставляться питання який? чий? котрий?, а також питання непрямих відмінків слова скільки? (скількох? скільком? скількома? на скількох?) Із загальносемантичного погляду означення виражає якісну або відносну ознаку предмета, його належність чи кількісну характеристику. Означення з боку його загально семантичної функції називають атрибутом, а семантико-синтаксичний зв’язок його з означуваним словом ― атрибутивним¹.

Термін «означення» уперше був вжитий у термінологічному словничку до «Граматичної термінології і правописі, ухвалених Комісією мови при українському товаристві шкільної освіти» (К., 1917)².

Означенню властиві такі диференційні та семантичні ознаки:

― не є компонентом структурної схеми речення;

― виражається прикметниковими формами та іншими узгоджуваними словами;

― узгодження як основний спосіб зв’язку з означуваним словом при прямому порядку слів;

― позиція перед означуваним словом при прямому порядку слів;

― виражає означальні відношення;

― залежить від іменника;

― при актуальному членуванні може входити до складу теми і реми³.

За характером синтаксичного зв’язку з означуваним словом усі означення діляться на дві групи: узгоджені і неузгоджені, або, як їх ще називають, морфологізовані і неморфологізовані⁴.

3. Узгодженими є означення, які поєднуються з означуваним словом підрядним зв’язком узгодження. У реченні узгодженими означеннями можуть виступати:

• прикметники всіх лексико-граматичних груп;

• субстантивовані прикметники;

• дієприкметники;

• займенники прикметникової форми;

• порядкові прикметники

• кількісні числівники в непрямих відмінках, крім знахідного¹.

Узгоджене означення можуть становити відокремлене слово й сполучення слів

4. Неузгоджене означення показує ознаку предмета за його приналежністю особі, або характеризує предмет з боку ваги, розміру, віку чи за відношення його до місця, часу тощо. Неузгоджене означення може бути виражене:

1. іменником у непрямому відмінку без прийменника або з прийменником;

2. присвійним займенником;

3. невідмінюваними словами (інфінітивом, прислівником, дієприслівником);

4. порівняльним зворотом.²

Тому неузгоджене означення, на відміну від узгодженого вступає з пояснюваним словом у зв’язок слабкого керування, або у зв’язок прилягання.

1. Неузгоджені означення, виражені іменником в родовому відмінку без прийменника, можна поділити на такі різновиди за їх значенням:

• ті, що характеризують предмет за його приналежністю особі;

• характеризують якусь частину тіла тієї особи, назва якої позначена родовим відмінком (так званий родовий цілого);

• характеризує предмет за приналежністю, яка має узагальнене чи переносне значення;

• показує ознаку предмета за місцем його знаходження, поширення, наприклад;

• стосується пояснюваного іменника, який означає форму відтворення образу людини або її зовнішнього вигляду;

• показує ознаку за діячем, витворювачем дії. Таке означення відноситься до пояснюваного іменника, що своїм значенням співвідносний з неперехідним дієсловом;

• показує ознаку за її носієм або її джерелом; Означення, що дає предметові якісну характеристику з боку сорту, розміру, віку, часу чи за його моральними ознаками тощо (родовий якісно-означальний). Таке означення називається двочленним; воно виражається сполученням керованого іменника з узгодженим прикметником (займенником або числівником), причому значення характерної ознаки міститься в узгодженому означенні;

• показує ознаку предмета, яка розкриває конкретизує чи уточнює зміст означуваного предмета. Таке означення виражається іменником, що має абстрактне значення. До цього типу неузгоджених означень належать також означення, що характеризує чи конкретизує якесь поняття часу або простору (стосується до пояснюваного іменника з часовим або просторовим значенням).

2. До неузгоджених означень належать досить поширені в мові означення, виражені присвійним займенником його (її, їх) у формі родового відмінка.

3. На відміну від неузгоджених означень, виражених іменником без прийменника, означення виражені прийменниковою конструкцією, характеризують предмет за матеріалом, кількісним складом; за місцем, часом, за причиновими чи цільовими стосунками з предметами; за наявністю або відсутністю в предметі якихось рис, деталей. Для неузгодженого означення, вираженого іменником у непрямому відмінку з прийменником, порядок слів набирає важливого, часто навіть вирішального значення, а саме: неузгоджене означення повинно стояти поряд з пояснюваним іменником¹.

Неузгоджене означення, виражене іменником в родовому відмінку, показує:

1. З прийменниками з ― а) ознаку позначуваного предмета за матеріалом, з якого він зроблений чи виготовлений; б) ознаку за кількісним складом; таке означення виражається словосполученням, яке складається з числівника з прийменникової конструкції.

2. З прийменником до ― ознаку предмета за просторовими стосунками. Неузгоджене означення з відтінком обставини часу може бути виражене сполученням двох іменників з прийменниками з і до або від і до. Таке означення показує ознаку позначуваного предмета за якимсь відрізком часу.

3. З прийменником без ― ознаку предмета за відсутністю в ньому чогось; також ознаку предмета за його просторовою необмеженістю.

4. З прийменником з-під ― ознаку предмета за речовиною, що міститься в означуваному предметі.

5. З прийменником від (од) ― ознаку предмета за джерелом, з якого виникає позначуване явище, предмет, дія.

• З інших більш поширених у мові різновидів неузгодженого означення, вираженого непрямим відмінком іменника з прийменником, доцільно вказати такі:

1. Означення, виражене іменником у знахідному відмінку, може показувати: а) з прийменником на ― ознаку предмета за його призначенням; б) з прийменниками на, в ― ознаку за кількістю.

2. Означення, виражене іменником в орудному відмінку з прийменником з (із), показує ознаку предмета за наявністю в ньому якихось частин, деталей, прикмет тощо.

3. Неузгоджене означення, виражене іменником у місцевому відмінку, може показувати: а) з прийменником по ― ознаку, що вказує на фах, спеціальність, призначення, сферу застосування тощо; б) з прийменником в (у) ― ознаку за наявністю у позначуваного предмета якоїсь зовнішньої характерної риси. ¹

Особливий різновид означення (узгодженого й неузгодженого) становить прикладка.

Прикладка ― різновид означення, виражений іменником (рідше субстантивованим словом), зазвичай узгодженим з означуваним словом у відмінку².

Таким чином, прикладка займає проміжне місце між узгоджуваним означенням типу прикметника та іменниковим неузгоджуваним означенням. Прикладка може настільки тісно примикати до означуваного іменника, що на письмі їх зв’язок позначається дефісом. Але здебільшого прикладка становить більш самостійний щодо означуваного член речення, розташований поруч без інтонаційного відокремлення або й відокремлюваний. У ролі прикладки, крім загальних іменників, часто виступають власні назви; прикладкою є й прізвище неприкметникової форми при особовому імені. Прикладка може стосуватися і до означуваних займенників³.

За структурою прикладки можуть бути непоширеними і поширеними. Непоширені прикладки виражаються одним повнозначним словом. Непоширена прикладка до означуваного слова приєднується дефісом, якщо входить у склад терміна, або стоїть після означуваного слова⁴. Поширені ― утворюються поєднанням двох і більше повнозначних слів, що сприяє їх відокремленню (в усному мовленні обидва види прикладок передаються своєрідною інтонацією, а на письмі ― позначаються певними розділовими знаками).⁵ Також прикладки бувають невідокремлені і відокремлені, препозитивні (стоять перед означуваним словом) і постпозитивні (розміщені після означуваного слова).

Іноді під час аналізу словосполучень прикладкового характеру виникають труднощі у визначенні означуваного слова і прикладки, щоб не помилитися Христіанінова Р. О. пропопонує брати до уваги такі ознаки прикладки:

1. Прикладка за змістом конкретніша від підпорядковуючого слова, бо вона уточнює його, дає якісну характеристику;

2. Власні назви неістот (назви гір, рік, озер, морів, міст, сіл, планет; умовні назви установ, підприємств, організацій, газет, журналів, творів мистецтва, пароплавів, поїздів тощо) є прикладками до загальних назв;

3. У словосполученнях, які складаються з загальної назви і власного імені, по батькові, прізвища людини, прикладкою є власна назва.¹

Однак керуватися названими ознаками прикладок слід тільки з урахуванням контексту, оскільки він іноді вносить деякі корективи. Так, власні назви неістот інколи виступають означуваним словом до загальних назв².

Трапляються складні конструкції з двох або й трьох прикладок, у яких одна прикладка поширюється другою.

Прикладка може:

а) виражати власну назву предмета, яка уточнює означуваний іменник, що є загальною назвою, а також звання, приналежність до якоїсь суспільної організації, професію, національну і територіальну приналежність;

б) характеризувати предмет за призначенням, подібністю до чогось;

в) указувати на якісну ознаку чи властивість предмета;

г) виражати ставлення того, хто висловлює думку, до означуваного предмета³.

Такі прикладки виступають засобом емоційної оцінки. Вони можуть мати негативне і позитивне забарвлення.

Прикладка ― комунікативно важливий і поширений засіб вираження означальності в мовленні¹. Прикладкою є власні назви при загальних словах. Особливо поширена у художньому стилі прикладка, яка є образною назвою².

Непоширені прикладки з означуваним словом пишуться окремо, через дефіс, а також в лапках:

1. У більшості випадків прикладки з означуваним словом пишуться через дефіс. Це, зокрема, прикладки, які характеризують предмет за якісними ознаками (зовнішніми і внутрішніми), за віком, за національністю, за місцем проживання, за фахом.

2. Якщо родове поняття передує видовому, то прикладка пишеться окремо. При зворотньому порядку слів ставиться дефіс (у цьому разі прикладкою є родове поняття при видовому). Але складні терміни типу заєць - русак, льон – довгунець пишуться через дефіс, не зважаючи на те, що першою стоїть родова назва.

3. Коли спочатку стоїть власна назва, а за нею загальна, то прикладка пишеться через дефіс (прикладкою є загальна назва).

4. Якщо прикладкою є загальноприйняті в побуті назви людей, то вона пишеться окремо.

5. Умовні власні назви підприємств, установ, організацій, пароплавів, поїздів, творів мистецтва, журналів, газет і под.. пишуться в лапках.

Від сполучень прикладкового характеру слід відрізняти не прикладкові сполучення, що теж пишуться через дефіс, зокрема складні слова³.

У давньоруській мові узгоджене означення було панівною категорією, у зв’язку з цим атрибутивні словосполучення могли виражати найрізноманітніші значення, значна кількість яких з часом змінилася неузгодженими означеннями. У давньоруській мові широко вживалися узгоджені означення, що вказували на суб’єкт дії, об’єкт дії, обставинні відношення, найпоширенішими були ті, що виражали приналежність. Поступово коло значень атрибутивних словосполучень звужувалося, витісняючись іншими безприйменниковими чи прийменниковими конструкціями¹.

У давньоруській мові узгоджені означення найчастіше виражалися прикметниками (якісними, відносними, присвійними, порядковими)

У ролі узгоджених означень виступали займенники. Неузгоджені означення найчастіше виражалися родовим приналежності ― іменником у родовому відмінку. Вираження узгоджених означень різними частинами мови також відбивають староукраїнські пам’ятки.

Для давньоруської мови характерні певні особливості в розташуванні означення, вони простежуються залежно від того, до якого лексико-граматичного класу належить слово, що виступає у функції означення. Так, прикметники більше тяжіють до препозиції, хоч можуть бути і в постпозиції. Займенники в ролі означень можуть бути як препозитивними, так і постпозитивними. Фактичний матеріал дає підстави стверджувати, що місце займенникового означення в атрибутивному словосполученні залежало від розряду займенника: присвійні більше тяжіють до постпозиції, а означальні та вказівні ― переважно препозитивні. Досить часто пам’ятки староукраїнської мови відбивають довільне вживання означень, виражених присвійними займенниками, очевидно, відображаючи перехідний етап в розташуванні компонентів атрибутивного словосполучення. Прикметники у функції означень теж могли бути як препозитивними, так і постпозитивними, не впливаючи на зміст висловлювання².

Для сучасної української мови нормативним є препозитивне вживання узгоджених означень і постпозитивне неузгоджених, тобто означення в атрибутивному словосполученні має усталене, фіксоване розташування, на відміну від вільного його вживання у давньоруській мові¹.

Підсумувавши, варто сказати, що основне призначення другорядних членів речення ― поширювати й доповнювати зміст повідомлення, закладеного в головних членах речення. Другорядний означає те, що член речення є синтаксично залежним, хоча в інформативному плані саме він може бути найголовнішим. Прийнято розрізняти 3 типи другорядних членів речення: означення, обставину та додаток. Означення ― це другорядний член речення, який служить для граматичного вираження ознаки предмета і відповідає на питання який?, чий?, котрий?. Усі означення діляться на: узгоджені і неузгоджені, або, як їх ще називають, морфологізовані і неморфологізовані. Узгоджені означення це ті, що виражені словом, яке має такий самий рід (в множині), число й відмінок, що й означуване присудок. Неузгоджені ― форми різних частин мови, що вказують на ознаку або належність предмета. Особливий різновид означення (узгодженого й неузгодженого) становить прикладка. Прикладка ― означення, що виражене іменником. Прикладки бувають непоширеними і поширеними, а також невідокремлені і відокремлені, препозитивні (стоять перед означуваним словом) і постпозитивні (розміщені після означуваного слова).

Обставина ― другорядний член речення, який пояснює слово зі значенням дії або ознаки, виражає якісно-означальну характеристику дії, стану чи позначає, за яких обставин відбувається дія, вказує на спосіб, міру або ступінь вияву дії або ознаки. Типовим морфологізованим вираженням обставини є прислівник як? де? звідки? наскільки? якою мірою?. Хоча вона може виражатися і іншими частинами мовами. На противагу додатку й означенню обставину виділяють, передусім, за значеннєвими показниками. Відповідно до значення виокремлюють такі види обставин: місця, часу, мети, причини, умови, допустовості, способу дії, міри і ступеня.

Додаток ― це другорядний член речення, який служить для граматичного вираження об’єкта, дії, стану або ознаки і відповідає на питання непрямих відмінків. Додаток виражається тими ж частинами мови, що й підмет. Найчастіше додаток виражається іменником та співвідносними з ним займенниками, рідше прикметником, числівниками. Додатки поділяються на прямі та непрямі. Непрямі ж діляться на прийменникові та безприйменникові.