Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Філологічний факультет

Кафедра української мови

ДРУГОРЯДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ У «КАЗКАХ ГУЦУЛЬЩИНИ»

Магістерська робота

Студентки V курсу

українського відділення

філологічного факультету

Мізерник Наталії Василівної

Науковий керівник ― доц. Труш О. М.

Львів - 2013

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1 Другорядні члени речення………………………………………8

РОЗДІЛ 2 Означення як другорядний член речення в «Казках Гуцульщини»………………………………………………….....................21

2.1. Узгоджені означеня……………………………………….…..21

2. 2. Неузгоджені означення…………………………………..…...26

2. 3. Прикладка…………………………………………………….28

2. 4. Діалектні форми означень…………………………………

РОЗДІЛ 3 Додаток як другорядний член речення……………………

1. Прямі додатки………………………………….

2. Непрямі додатки………………………………

3. Діалектні форми додатків……………………..

РОЗДІЛ 4 Обставина як другорядний член речення…………………….

1. Обставини місця………………………………………

2. Обставини часу……………………………………………

3. Обставини способу дії……………………………………

4. Обставини мети……………………………………………

5. Обставини міри і ступеня…………………………………

6. Обставини причини…………………………………………

7. Обставини допустовості……………………………………

8. Діалектні форми обставин…………………………………

ВИСНОВКИ…………………….…………………………………………….32

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………34

ВСТУП

Центральним розділом граматики є синтаксис. В українському мовознавстві термін синтаксис уживається в двох значеннях: 1) як система лінгвістичних понять про синтаксичну будову української мови, розділ мовознавства; 2) як власне мовна структура¹.

Дослідник К. Ф. Шульжук виділяє такі основні синтаксичні одиниці: речення, словосполучення й мінімальну синтаксичну одиницю, яка функціонує лише в межах речення чи словосполучення, тобто є їхнім складником. У формально-синтаксичній структурі простого речення мінімальними одиницями є члени речення, які виділяють на основі синтаксичних зв’язків ².

Питання про члени речення є, як відомо, одним із актуальних і в той же час складних питань синтаксичної теорії. Дотепер зберігається традиційний поділ членів речення на головні (підмет і присудок) та другорядні (додаток, обставина, означення).

На сьогодні перед українською мовознавчою наукою постають важливі питання детального дослідження синтаксису. Окрім того, більшість принципово важливих тем синтаксису потребують уточнення та однозначного тлумачення. Зокрема, не вирішена проблема класифікації другорядних членів речення, з якою безпосередньо пов’язане означення, і зокрема прикладка як особливий різновид категорії означення.

Означенням називається синтаксично залежний від іменника, займенника чи будь-якого субстантивованого слова або виразу другорядний член речення, який узгоджується з означуваним словом у відмінку, а також, здебільшого, у числі і роді або пов’язується з ним синтаксичним зв’язком керування чи, прилягання³.

Термін «означення» уперше був вжитий у термінологічному словничку до «Граматичної термінології і правописі, ухвалених Комісією мови при українському товаристві шкільної освіти» (К., 1917)¹.

Основна семантика означення охоплює: 1) значення якісної ознаки предмета; 2) значення ознаки за дією; 3) значення ознаки дії за суб’єктом дії;

4) значення ознаки предмета за його стосунками до іншого предмета; 5) значення ознаки предмета за матеріалом, з якого зроблений предмет; 6) значення кількісної ознаки; 7) значення ознаки за належністю; 8)значення ознаки предмета за місцем; 9) значення ознаки за часом; Всі виділені значення, вміщені в одному залежному компоненті, за способом вираження поділяються на узгоджувані та неузгоджувані².

За характером синтаксичного зв’язку з означуваним словом усі означення діляться на дві групи: узгоджені і неузгоджені, або, як їх ще називають, морфологізовані й неморфологізовані³.

1. Узгодженими є означення, які поєднуються з означуваним словом підрядним зв’язком узгодження. У реченні узгодженими означеннями можуть виступати: прикметники всіх лексико-граматичних груп, субстантивовані прикметники, дієприкметники, займенники прикметникової форми, порядкові прикметники, кількісні числівники в непрямих відмінках, крім знахідного⁴.

Узгоджене означення можуть становити відокремлене слово й сполучення слів.

2. Неузгоджене означення показує ознаку предмета за його приналежністю особі, або характеризує предмет з боку ваги, розміру, віку чи за відношення його до місця, часу тощо. Неузгоджене означення може бути виражене:іменником в непрямому відмінку без прийменника або з прийменником, присвійним займенником, невідмінюваними словами (інфінітивом, прислівником, дієприслівником), порівняльним зворотом.

Тому неузгоджене означення, на відміну від узгодженого вступає з пояснюваним словом у зв’язок слабкого керування, або у зв’язок прилягання¹.

Особливий різновид означення (узгодженого й неузгодженого) становить прикладка.

Сам термін «прикладка» в українському синтаксисі започаткували

С. Смаль-Стоцький і Ф. Гартнер у «Руській граматиці» (1893) ². Основний вклад у розробку цього питання вніс О. О. Потебня своїм ученням про апозицію (appossitio, лат. – прикладка).

Українські мовознавці, досліджуючи прикладку як граматичну категорію, давно вже звернули увагу і на характер її зв’язку з означуваним словом, але думки їх у цьому питанні розійшлися.

У багатьох працях зв'язок прикладки з пояснювальним іменником визначається як узгодження. Такої думки дотримувалися О. С. Мельничук³, Б. М. Кулик ⁴, І. Р. Вихованець⁵. Є. В. Кротевич вказував на те, що прикладки пов’язуються з підпорядковувальними словами зв’язком, який можна визначити як проміжний між сурядним і підрядним. Цей зв'язок він назвав кореляцією⁶. Дослідник Б. Г. Ключковський підкреслює, що прикладка з головним словом поєднується тільки за значенням, а в граматичному розумінні вона незалежна⁷.

Представники традиційного розуміння прикладки вважають її означенням, або різновидом означення у формі іменника, узгоджуваного з означуваним словом у відмінку і, як правило, в числі ¹.

За структурою прикладки можуть бути непоширеними і поширеними. Також прикладки бувають невідокремлені і відокремлені, препозитивні (стоять перед означуваним словом) і постпозитивні (розміщені після означуваного слова).

Прикладка може:

а) виражати власну назву предмета, яка уточнює означуваний іменник, що є загальною назвою, а також звання, приналежність до якоїсь суспільної організації, професію, національну і територіальну приналежність;

б) характеризувати предмет за призначенням, подібністю до чогось;

в) указувати на якісну ознаку чи властивість предмета;

г) виражати ставлення того, хто висловлює думку, до означуваного предмета².

Додаток ― це другорядний член речення, що означає предмет, на який переходить або щодо якого здійснюється дія або виявляється ознака.³ Додатки найчастіше виражаються іменниками в непрямих відмінків. Зрідка додатки можуть виражатися займенниками, співвідносними з іменниками, кількісними числівниками, а також будь якою частиною мови, що виступає в ролі іменника, та сполученнями слів різного характеру.

Додаток є другорядним членом речення, особливість полягає в тому, що, на відміну від інших другорядних членів речення, він деколи є обов’язковим компонентом.⁴

Диференційні ознаки додатка:

1) є другорядним членом у формально-синтаксичній структурі простого речення;

2) виражає об’єктні семантико синтаксичні відношення (має об’єктне значення);

3) здебільшого виражається іменниками або його еквівалентами;

4) в основному стоїть після пояснювального слова;

5) найчастіше поєднується з пояснюваним словом зв’язком керування;

6) при актуальному членуванні речення може входити до складу теми і реми, або самостійно членувати їх;

7) у семантико-синтаксичній структурі співвідноситься найчастіше із позицією об’єкта (може бути адресатом, суб’єктом, знаряддям дії тощо).¹

Отже, найвиразніша семантична ознака додатка ― його предметне значення.

Додаток може вказувати на:

• об’єкт;

• суб’єкт;

• адресат дії;

• знаряддя дії;

• предмет порівняння².

За будовою додатки бувають прості (виражаються одним словом) та складені (виражаються сполученням слів).

Залежно від того, як дія поширюється на предмет, додатки бувають прямі і непрямі.

3. 1 Прямий додаток

Прямий додаток означає об’єкт, на який безпосередньо переходить чи спрямовується дія присудка. Прямий додаток залежить від: перехідних дієслів, безособових дієслів, дієприслівників, слів категорії стану³.

Прямий додаток виражається у формі знахідного відмінка без прийменника:

• іменником, займенником чи субстантивом;

• неподільним словосполученням;

• числівником.

Також до прямого додатка належать форми Родового відмінка без прийменника:

• коли є частка;

• коли вказує на частину від цілого;

• коли є вказівка на неозначену кількість предметів;

• коли Знахідний і Родовий відмінки збігаються;

• коли додаток (назва неістоти) залежить від предикативів жаль, жалко¹;

3. 2 Непрямий додаток

Непрямий додаток означає об’єкт, на який дія безпосередньо не спрямована, а лише якоюсь мірою його стосується.

У реченні залежить від: неперехідних дієслів, дієприкметників, прикметників, віддієслівних іменників, прислівників².

Непрямий додаток виражається:

1) іменниками, займенниками, субстантивами у непрямих відмінках;

2) нерозкладними словосполученнями;

3) об’єктним інфінітивом;

4) суб’єктним інфінітивом, що залежить від дієслів на означення процесів мовлення, психічного чи фізичного стану³;

Додатки можуть бути відокремленими, поширеними і непоширеними. Це напівпредикативні конструкції з подвійними відношеннями.⁴

Обставина ― другорядний член речення, який пояснює слово зі значення дії або ознаки, виражає якісно-означальну характеристику дії, стану чи позначає, за яких обставин відбувається дія, вказує на спосіб, міру або ступінь вияву дії або ознаки¹.

Обставини виражаються:

• прислівниками;

• іменником (із прийменником або рідше, без нього);

• дієприслівником, дієприслівниковим зворотом;

• неозначеною формою дієслова;

• словосполученням²;

Як і інші члени речення, обставини можуть бути виражені фразеологізмами. Окремим видом обставини є порівняльний зворот ― частина простого речення, що містить у собі порівняння і зв’язується із пояснюваним словом порівняльним сполучником як, мов, немов, неначе, мовби³.

Серед обставин трапляються синонімічні ― однакові за значенням, але різні за способом вираження⁴.

Відповідно до значення, традиційно виділяють такі види обставин: місця, часу, мети, причини, умови, допустовості, способу дії, міри і ступеня, кожен з яких відповідає на певні питання.

• де? куди? звідки? ― обставини місця;

• коли? відколи? доки? ― обставини часу;

• для чого? з якою метою? ― обставини мети;

• чому? з якої причини? ― обставини причини;

• за якої умови? ― обставини умови;

• незважаючи на що? ― обставини допусту;

• як? яким способом? ― обставини способу дії;

• наскільки? у якій мірі? ― обставини міри і ступеня.⁵

До найвідоміших дослідників синтаксичної будови української мови належать: Леонід Булаховський, Борис Кулик, Олександр Мельничук, Іван Вихованець, Катерина Городенська, Арнольд Грищенко, Ніна Гуйванюк, Світлана Єрмоленко, Анатолій Загнітко, Ніна Іваницька, Іларіон Слинько, Марія Плющ, Каленик Шульжук, Михайло Кочерган та ін.

Метою роботи є синтаксичний аналіз другорядних членів речення в тексті українських казок.

Завданням дослідження є:

1) з’ясувати теоретичні засади вивчення в мовознавчій науці другорядних членів речення;

2) виокремити із збірки українських народних казок «Казки Гуцульщини» другорядні члени речення;

3) покласифікувати, залежно від значень, характеру синтаксичного зв’язку між членом речення і означуваним словом, і т. д.;

4) виявити діалектні особливості другорядних членів речення.

Об’єкт дослідження – українські народні казки – «Казки Гуцульщини».

Предмет дослідження – другорядні члени речення.

Методи і прийоми дослідження. У курсовій роботі були використані описовий та структурно-семантичний методи, а також прийоми зіставлення, класифікації та систематизації.

Практичне значення дослідження визначається тим, що його результати можуть бути застосовані при подальшому вивченні другорядних членів речення української мови. Зібраний матеріал можна використати у дидактичній практиці.

Джерельною базою була збірка українських народних казок «Казки Гуцульщини». Ця книга започатковує серію, що складається з регіональних збірок, які в сукупності відображають стан побутування казкового епосу в Україні у другій половині XX. Казки згруповані за етнографічними регіонами (казки Гуцульщини, Бойківщини, Буковини, Покуття, Закарпаття тощо), у межах цих регіонів ― за адміністративними районами та окремими селами. Мова казок наближена до літературної, але деякі діалектні риси збережені ¹.

Розділ 1 Другорядні члени речення

Граматичний центр двоскладного речення становить підмет і присудок. Якщо речення складається тільки з головних членів речення, то воно непоширене. Частіше ж структуру речення поширюють додаткові повнозначні компоненти, які залежать від підмета або присудка. Такі компоненти називають другорядними членами, а речення з ними ― поширеними¹.

Другорядні члени речення ― це повнозначні лексичні компоненти простого речення, синтаксично залежні від головних членів речення ― підмета або присудка². Другорядні члени речення, які залежать від підмета, називають групою підмета, ті, які залежать від присудка, ― групою присудка. Варто сказати, що не всі другорядні члени речення залежать від головних членів, між ними може існувати взаємне підпорядкування.

Залежно від конкретних функцій у синтаксичній структурі речення розрізняють три загальних типи другорядних членів речення: додаток, означення і обставина. Другорядні члени речення виділяють з урахуванням формально-граматичних і семантико-синтаксичних ознак, причому більшою мірою спираючись на семантичні. Тому при визначенні другорядного члена речення слід брати до уваги:

― його семантико-синтаксичні функції;

― входження ⁄ невходження до номінативного мінімуму речення;

― морфологічне вираження і засоби зв’язку з опорним членом речення;

― синтаксичну роль;

― лексичне значення опорного і залежного членів речення;

― позиційну закріпленість ̸ незакріпленість при актуальному членуванні речення;

― співвідношення з відповідним компонентом семантико-синтаксичної структури речення³.

Для вираження кожного типу другорядних членів речення в мові існують спеціалізовані (морфологізовані) граматичні форми: для означення ― прикметник, для додатка ― іменник у непрямих відмінках, для обставини ― прислівник¹.

Дослідженням другорядних членів речення займалися такі вчені: Білодід, Дудик П. С., Кулик Б. М., Каранська М. У., Мацько Л. І., Сидоренко О. М., Плющ М. Я., Вихованець І. Р., Пономарів О. Д., Загнітко А. П., Пещак М. М. та ін..

Врахувавши всі ці ознаки, ми можемо віднести другорядний член речення до відповідного типу: додатка, обставини чи означення.

I. 1. Додаток як другорядний член речення

Додаток ― це другорядний член речення, який означає предмет, на який спрямована дія або по відношенню до якого ця дія відбувається і відповідає на питання усіх відмінків, крім називного. Відповідає на питання непрямих відмінків: чого? кому? чому? кого? що? ким? чим? на кому? на чому?²

Як структурно-семантичний компонент речення типовий додаток характеризується такими ознаками:

1) переважно не входить до структурної схеми речення (є другорядним членом речення);

2) виражається іменником або займенником;

3) пов’язаний із підпорядковувальним словом синтаксичними формами керування або прилягання;

4) стоїть після пояснюваного слова;

5) головне слово має дієслівний характер йому притаманна активна валентність;

6) позначає предмет (об’єкт);

7) може входити до складу теми і реми, може самостійно виражати компоненти актуального членування;

8) корелює з об’єктною синтаксемою у семантико-синтаксичній структурі речення¹.

Додатки бувають прямими й непрямими.

Прямий додаток означає предмет, на який дія спрямована безпосередньо й охоплює його цілком. Він синтаксично підпорядковується перехідним дієсловам, формам на -но, -то, а також предикативним словам прислівникового й іменникового типу, що означають сприймання, або почуття.²

Прямий додаток, як правило, виражається формою знахідного відмінка без прийменника, проте в деяких випадках він може стояти й у родовому відмінку:

1) у заперечних конструкціях із часткою не;

2) у сполученні зі словами жаль, шкода;

3) у художньому й розмовному стилях, де прямі додатки мають паралельні форми родового й знахідного відмінків³;

За характером залежності від лівобічно розташованого компонента додаток може стосуватися: а) дієслова; б) іменника; в) прикметника; г)прислівника; ґ) слова категорії стану (предикативного прислівника)⁴.

Прямий додаток виражається:

1) іменником, займенником, словами інших частин мови, вжитими у ролі іменників, у знахідному відмінку без прийменника, а також сполученням кількісного числівника чи іменника з кількісним значенням у знахідному відмінку з іменником у родовому або називному відмінку;

2) іменником, займенником, субстантивованим словом у родовому відмінку без прийменника:

а) якщо при дієслові-присудку є заперечна частка не;

б) коли дія переходить не на весь предмет, а лише на якусь його частину;

в) якщо паралельна форма знахідного відмінка можлива (інколи у лінгвістиці таку форму безпідставно вважають формою родового, але в такому разі паралелізм відмінкових форм повинен поширюватися на іменники всіх трьох граматичних родів, тому в цьому разі форми чоловічого роду засвідчують внутрішньо відмінковий паралелізм із різними сферами активності відповідних словоформ).

г) якщо іменник позначає живий предмет і залежить від предикативного слова у безособовому реченні¹.

Прямий додаток є конструктивно необхідним і завжди реалізується тільки при перехідному дієслові. Семантично прямий додаток може означати: 1) об’єкт фізичної дії; 2) об’єкт сприйняття; 3) об’єк почуття; 4) об’єкт мислення.

При дієсловах руху прямий додаток може означати просторовий об’єкт. Залежно від семантичної диференціації перехідних дієслів і значеннєвого відношення, властивого підрядному словосполученню, що відображає зв’язок між дією та її об’єктом, у межах прямого додатка виділяється кілька різновидів:

1. Додаток означає наявний до початку дії предмет, на який дія переходить повністю, охоплюючи, змінюючи, переводячи його до іншого стану.

2. Додаток означає предмет, поняття, явище, що виникає як наслідок відповідної дії.

3. Додаток конкретизує, доповнює значення відповідного дієслова, виступаючи у з’ясувальній функції.²

Додаток сполучається з кількісно обмеженою групою безособових дієслів фізичного стану.¹

Непрямий додаток означає об’єкт, який тільки певною мірою причетний до дії. Непрямий додаток виражається непрямими відмінками з прийменником і без нього, за винятком знахідного без прийменника².

За характером залежності від лівобічно розташованого компонента додаток може стосуватись: а) дієслова; б) іменника; в) прикметника; г)прислівника; ґ) слова категорії стану³.

Отже, основна відмінність між прямим і непрямим додатком міститься не в характері спрямованості дії на предмет. Визначальним для непрямого додатка є, насамперед, вираження його формами непрямих відмінків, крім знахідного. Розрізняють два різновиди непрямого додатка: прийменниковий та безприйменниковий⁴.

Безприйменниковий непрямий додаток. Безприйменниковий непрямий додаток може виражатися: 1) родовим відмінком; 2) давальним відмінком; 3) орудним відмінком.

Семантично безприйменниковий непрямий додаток може виражати: 1) знаряддя дії; 2) міру місткості; 3) об’єкт зіставлення; 4) діючий предмет; 5) об’єкт навчання; 6) суб’єкт дії, стану; 7) особу чи предмет, на яких спрямоване почуття; 8) уникнення певного об’єкта; 9) міру наявності об’єкта; 10) адресата дії; 11) об’єкт руху; 12) наділення певним об’єктом; 13) вживання відповідного об’єкта; 14) об’єкт обміну.⁵

Прийменниковий непрямий додаток. Як відомо, з допомогою прийменників при додатках у сучасній українській літературній мові виражається широке коло об’єктних відношень. До найважливіших ознак, на основі яких установлюється функція прийменникової конструкції в реченні, належить здатність додатка відповідати на питання непрямих відмінків, а обставин — на питання обставин, а так само можливість заміни іменникових додатків із прийменниками відповідними особовими займенниками при тих самих прийменниках, а іменникових обставин — займенниковими обставинами без прийменників.¹ До головного слова підрядного словосполучення інколи приєднується не самостійна відмінкова форма іменника з об’єктним значенням, а прийменниково-іменникова конструкція.

Непрямий додаток за своїм семантичним спрямуванням може по значати:

1) об’єкт (позитивного чи негативного) ставлення, піклування;

2) об’єкт розумової діяльності;

3) об’єкт чуттєвого сприйняття;

4) об’єкт дотику;

5) об’єкт досягнення, наближення до нього в результаті дії;

6) доповнення одного об’єкта іншим;

7) спрямування дії, виконуваної суб’єктом, на об’єкт;

8) об’єкт висміювання;

9) об’єкт праці, мислення, спрямування зусиль на оволодіння ним;

10) асоціативність.²

Інфінітивний додаток. Додаток, виражений неозначеною формою дієслова, може залежати від перехідних і неперехідних дієслів і співвідноситься з функціонального погляду з додатком простого речення або підрядною з’ясувальною (за структурно-семантичною класифікацією) чи підрядною додатковою (за логіко-граматичною класифікацією) частиною складнопідрядного речення.³

У сучасній українській літературній мові виділяється кілька груп дієслів, з якими поєднується додаток у формі інфінітива. Це дієслова, що означають:

1) бажання, прагнення суб’єкта виконати дію: хотіти, прагнути, братися, збиратися, готуватися, силкуватися, відважитися;

2) домовленість, зобов’язання, намір виконати дію: погодитися, домовитися, обіцяти, поклястися, загрожувати, думати, сподіватися, мріяти;

3) сприяння або перешкоду у виконанні дії: дозволити, допомогти, дати, заборонити, навчити;

4) небажання виконати дію або уникнення дії: відмовлятися, боятися, соромитися, ухилятися, уникати, лінуватися.¹

У внутрішньо синтаксичній структурі речення інфінітивний додаток співвідноситься з прямим додатком, вираженим формою знахідного відмінка іменника, формами непрямих безприйменникових та прийменникових додатків².