2. Соціальні групи і політика.

Поряд з поняттями “влада”, “держава”, “політична система”, у політичній науці одним з найважливіших є поняття соціальної групи (socialis – суспільний). Дане поняття було впроваджено у науку на поч. ХХ століття американським соціологом Ч.Г.Коолеєм. Він поділив групи на первинні і вторинні. Перші це ті, які складаються з невеликої кількості людей, які безпосередньо контактують, мають особисті зв’язки, певну сталість буття. До вторинних соціолог відніс великі групи людей, які не мають жодних зв’язків, контактів. Із часом проходить подальша диференціація і утворюються формальні і неформальні групи [15, с. 150].

Людське суспільство складається з безлічі різноманітних соціальних груп і спільнот. У політичні науці існує погляд, що цю групову суспільну різнобарвність і визначення суб’єктів політики взаємопов’язані між собою.

Сучасна політологія і соціологія відзначають декілька теорій соціальної структури суспільства, які допомагають визначити на які соціальні групи і за якими критеріями можна поділити суспільства.

Теорія стратифікації виникла на поч. ХХ ст. і її розробниками вважають Е.А.Росса, П.Сорокіна. На думку прихильників теорії суспільство поділяється на страти, особливі верстви, різницю між якими можна знайти у розмірах прибутку, стилі і способі життя, різниці рівнів культури, освіти, житла. Кількість страт у суспільстві вони визначають від двох до шести. Між стратами у суспільстві існує постійна взаємодія. Окремі особи та групи людей можуть переміщуватися з однієї страти у іншу а також у межах однієї страти. Цей процес називається соціальна мобільність. Також сучасні теорії стратифікації виділяють чотири основні параметри структурування нерівності: влада, прибуток, престиж, освіта. Згідно цих параметрів група людей може займати неоднакове становище у суспільній ієрархії.

Марксистській підхід у аналізі суспільства пропонує соціально-класову структуру суспільства. Згідно з цією теорією суспільство складається із суспільних класів. Суспільні класи – це великі групи людей, які характеризуються відношенням до власності на засоби виробництва, посідають певне місце у системі суспільного поділу праці, має особливі засоби отримання і розміру доходу. Серед класів з яких складається суспільство прихильники концепції виділяють основні, неосновні класи і соціальні прошарки. Політична суб’єктність класів проявляється у класовій боротьбі, яка точиться у економічній, політичній і ідеологічній формах. Головна мета політичної боротьби – завоювання, утримання і використання державної влади, встановлення політичного панування у суспільстві. Незважаючи на велику привабливість названих теорій, вони не позбавлені недоліків. Сьогодення потребує створення нових теоретичних моделей соціальної структури суспільства.

Дослідити повною мірою політичні відносини, їх суть, неможливо без врахування специфіки соціально-етнічних та релігійних відносин у суспільстві.

При з’ясуванні суті соціально-етнічних відносин найчастіше вживають поняття, пов’язані з їх розвитком – народ, нація, етнічна група.

Народ (етнос) – це історично сталий колектив людей, об’єднаний спільними рисами культури, мовою, традиціями, звичаями, обрядами, поведінкою, психологією, системою культурних, моральних та матеріальних цінностей, самосвідомістю, в окремих випадках – спільною релігією. Важливою характеристикою етносу є позатериторіальність та позадержавність – народ нерідко не має чітко окреслених територій проживання та розселення.

У поняття “нації” у науковій літературі та політичному житті вкладається різний зміст. До 18 століття цей термін мав лише етнічне забарвлення і означав гуру людей, об’єднаних єдиною мовою, традицією, побутом, звичаями, особливостями свідомості. Державно-політичний зміст цей термін отримав після Великої французької революції, коли під нацією стали розуміти все населення певної держави. Сьогодні нація виступає головним суб’єктом державотворення. Держави формуються і існують на базі однієї або декілька націй, відповідно є моно - або полінаціональними державами. Нація, від назви якої походить назва держави називається титульною нацією.

Перші нації у Європі виникали шляхом державної інкорпорації, у ХІХ-ХХ ст.ст. нації стали виникати на базі широкої народної мобілізації, з відповідною національною ідеологією. Таке явище дістало назву “націоналізм”. Американський політолог Ентоні Сміт виділяє три значення цього терміну.

• Характеризує увесь процес національного творення, створення і формування націй і національних держав (Національне відродження)

• Стосується формування національних почуттів, національної свідомості і близьке до патріотизму

• Стосується розгортання і впливу ідеологізованих рухів, які організовують певні групи людей зі спільними ознаками, які прагнуть до статусу нації [11, с. 325].

Деякі політологи схиляються до думки чеського дослідники Мирослава Гроха, який вважає, що у своєму розвитку національний процес або процес національного відродження проходить три стадії: академічну, культурну і політичну. Останній етап – коли нація, об’єднана спільною мовою прагне державного самовизначення, незалежності.

У сучасному світі фактично немає моноетнічних держав. Тому етнічний фактор залишається одним з найважливіших у політичному житті кожного суспільства. Від динаміки етнонаціональних відносин залежить не лише стабільність у країні, а й часто саме її існування. Тому, зрозуміло, що демократична держава зацікавлена в регулюванні етнонаціональних відносин, у спрямуванні їх у правильному напрямку. Виконання цього має забезпечити етнополітика держави, яка регулюється як нормативними актами окремих країн, так і актами міжнародного права.

Виділяють три типи національних відносин: рівноправні; відносини панування і підкорення; відносини що передбачають знищення інших суб’єктів.

Етноси і нації виступають суб’єктами політики на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; у міжнародних відносинах; у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Політичні відносини стосуються і сфери духовного життя людини. Проблема взаємодії політики і релігії, держави і церкви – одна з найдавніших в історії людства. Протягом століть існувало кілька моделей державно-церковних відносин.

• Теократія (влада у державі – у руках глави церкви і духовенства)

• Цезаропапизм (поєднання в особі державного правителя вищої світської духовної влади)

• Існування державної церкви (державне фінансування діяльності церкви, покладання на неї певних державних функцій)

• Відокремлення церкви від держави ( неможливість втручання церкви у справи держави)

• Змішана модель (збереження державної підтримки окремих церков при офіційному існуванні відокремлення держави від церкви і церкви від держави)

• Відокремлення церкви від держави, що передбачає взаємоневтручання держави і церкви.

Офіційно усі конфесії не втручаються у політичне життя держав, але вони мають свої своєрідні політичні платформи.

Католицька церква у 1962-1965 рр. проголосили нову політику – “аджорнаменте” – оновлення соціально-політичних доктринальних підходів при розв'язанні актуальних проблем суспільного життя. Фактично усі нововведення направлені на зміцнення позицій у християнстві і залучити нових прихильників.

Православна та протестантська гілки християнства не мають офіційно розробленої доктрини. Однак, вони широко включені у політичні процеси.

В основі політичної доктрини ісламу – ідея незмінності і вічності земних порядків. Характерна риса – консерватизм, однак, з’являється модерністський напрям – це використання ісламом войовничого настрою у політичній боротьбі ( радикальний шиїзм).

Особливістю соціально-політичної доктрини буддизму є з одного боку, наголос на збереженні чистоти релігії, звільненні від світського. А з другого боку – шлях модернізації у суспільному житті – формувати третій шлях, не соціалістичний і капіталістичний, а шлях розвитку через вдосконалення людини.

Одне з головних завдань усіх релігійних соціально-політичних доктрин є пристосування віровчень до тих змін, що відбуваються у світі з урахуванням специфіки соціально-економічного, політичного та духовного розвитку своїх країн.