2. Політологія: визначення, структура, категорії, методологічна база.

Політологія (грець. politika і logos – слово, поняття, учення) – наука про політику та її відносини з особистістю і суспільством, про закономірності управління суспільством на основі публічної влади.

Слід розрізняти власне політичну науку і політологію як навчальну дисципліну. Політична наука охоплює всю сукупність знань з цього предмета, а навчальна дисципліна вивчає частину загальнотеоретичного й прикладного матеріалу: динаміку розвитку політичного життя, взаємодію політичних інтересів, відносин і діяльності; розвиток політичних інститутів, норм, свідомості та політичної культури; роль людини в політичному житті сучасного світу; роль і місце демократії в політичному житті суспільства як способу й умови діалогу, гласного обговорення проблем, взаємного врахування суперечливих інтересів, претензій і переконань суб’єктів політичного процесу.

Об'єктом політології є політична сфера суспільства, всі процеси та явища, що відбуваються в ній. У широкому ро­зумінні політична сфера є галуззю суспільних відносин, що пов'язана із взаємодією різних спільнот людей, соціальних груп, верств, класів, націй. Її складають ряд соціальних ін­ститутів та організацій, якими опосередковується ця взаємо­дія. Найважливішим із таких інститутів є держава.

Предмет політології становить головним чином, політична вла­да — закономірності її формування та розвитку, форми та методи функціонування. Так, на думку відомого американсько­го політолога Г. Д. Лассуелла (1902-1978), політика і влада взаємопов'язані та взаємообумовлені. «Коли ми говоримо про науку у сфері політики, — писав він, — ми маємо на увазі на­уку про владу».

Ширше предмет політології можна визначити як систему знань про тенденції та закони функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що відбивають реальний процес включення цих спільнот у діяльність з реалізації політичної влади та політичних інтересів.

Політологія має певну внутрішню структуру:

Історія політичних учень досліджує зародження, становлення і розвиток політичних поглядів, ідей, теорій тощо протягом усього періоду існування державно організованого суспільства. Основними етапами цієї історії є Стародавній світ, Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час.

Головною складовою політології є теорія політики. Вона вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи: концепції політики і влади; теорії політичної системи і процесів; моделі політичної участі й лідерства; теорії формальних і неформальних інститутів політики — державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт; теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики. Теорія політики складає основний зміст політології як навчальної дисципліни.

Прикладна, або практична, політологія є тією галуззю науки про полі­тику, яка безпосередньо стосується процесів здійснення політики. Вона є су­куп­ністю теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на прак­тичне використання, досягнення реального політичного результату. Основний зміст прикладної політології складає розробка політичних технологій: прийняття політичних рішень; проведення виборчих кампаній, політичної реклами; врегулювання політичних конфліктів; проведення політич­них переговорів; лобіювання тощо. Практична політологія проводить також політичні прогнозування, планування й консультування, методику розробки експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів та ін.

Політологія як будь-яка гуманітарна наука виконує такі функції:

1) описову, суть якої полягає в констатації фактів політичної ре­альності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реаль­ність;

2) пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування. Пояснюваль­на функція дає відповідь на запитання: чому саме ці, а не інші факти мають місце в політичній реальності;

3) прогностичну, яка зводиться до передбачення, якою буде полі­тична дійсність у майбутньому (наприклад, прогноз щодо успіху на виборах);

4) інструментальну, яка полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату;

5) нормативно-орієнтуючу, що орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальши­вих, безглуздих ціннісних орієнтацій.

Політологія як наукова теорія ґрунтується на певній методології.

Політологія як самостійна сфера політичних знань має сис­тему наукових понять та категорій. Своєрідність політології як науки полягає в тому, що ключовим питанням та основною її категорією є політична влада. Усі соціальні явища та процеси політологія розглядає крізь призму політичної влади. По­літика існує там, де існує боротьба за владу, за її досягнення, застосування та утримання. Без влади не може бути політики, бо саме влада є засобом її реалізації.

Отже, до понять і категорій загальної теорії політики та політичних систем належать: політика, політична влада, суб'єкти політики, політичні відносини, політична система суспільства, політичні норми, політичні інститути, держава, політична партія, суспільне об'єднання, суспільний рух, політична ідеологія, політична культура.

Основними поняттями, що розкривають динамічний ас­пект політичної дійсності, є: політична діяльність, політична дія, політичне рішення, політичний процес, політичний кон­флікт, політична соціалізація, політична поведінка, політична участь. Крім того, в політології широко використовуються поняття та категорії суміжних наукових дисциплін.

Поряд з категоріями важливими інстру­ментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних до­сліджень. Метод (грец.methodos – шлях дослідження, спосіб пізнання) - це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об'єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження.

Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки тощо. Методи поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична філософія вважає діалектику і матеріалізм.

Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо. Водночас окремі науки використовують спеціальні методи пізнання.

Метод політології – це шлях пізнання владних відносин у їх взаємодії з розвитком політичних суб’єктів, відтворення цієї взаємодії у мисленні, теорії. До спеціальних методів політології належать, насамперед системний, структурно-функціональний, порівняльний і біхевіористський.

Під кутом зору системного методу або підходу (підхід є узагальненою характеристикою методу) суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв'я­заних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме поняття «політична система суспільства».

Системний метод орієнтує дослідження на розкриття цілісності об’єкта й тих механізмів, які її забезпечують, на виявлення багатоманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх у єдину теоретичну конструкцію. Водночас системний метод аналізу політики, політичної системи вимагає детального вивчення її складових, структури та функціонування. Це досягається застосу­ванням поряд із системним підходом структурно-функціонального методу.

Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм зас­то­сування системного підходу в дослідженні політичних явищ і процесів. Його мож­на визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні склад­­­­ного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ро­лі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування струк­тур­­­но-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства пе­редбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інс­­титути, з'ясування особливостей їхнього функціонування та зв'язку між цими.

Ускладнення політичних процесів, що відбуваються в сучасному світі, багатоманітність форм політичного життя на теоретичному рівні можна пізнати лише за умови їх порівняння й зіставлення, побудови аналітичних порівняль­них моделей, які б групували і класифікували політичні явища за певними озна­ками. Це досягається використанням порівняльного методу. Порівняльний ана­ліз орієнтує дослід­ження на розкриття спільних і відмінних рис політичних сис­тем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спіль­ною, оскільки відмінності між різнотип­ними політичними системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у них певних спільних, системних ознак. Головна проблема використання порівняльного методу пов'язана з необхід­ністю підбору порівнюваних явищ і процесів, оскільки порівняння можливе лише в межах однорідної і згуртованої політичної структури. На використанні у першу чергу порівняльного методу ґрунтується особлива галузь політологічних знань — порівняльна політологія.

Суть біхевіористського підходу до вивчення суспільних явищ і процесів полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп (звідси і його назва: англ. behaviour означає «поведінка»). Спочатку (з другої половини XIX ст.) цей підхід використовувався у психології, а згодом (після Другої світової війни) утвердився в політології (причому спершу в США, а потім і в європейських країнах). Якщо раніше політологи акцентували свою увагу на формально-правовому аналізі політичних інститутів, формальній структурі політич­ної організації суспільства, то об'єктом аналізу біхевіористського методу в політології стали різні аспекти поведінки людей як суб'єктів політики.

Використання біхевіористського методу в політології передбачає визнання того, що політика як суспільне явище має передусім особистісний вимір, а всі групові форми дій виводяться з аналізу поведінки індивідів, які створюють групові зв'язки. Домінуючими мотивами політичної поведін­ки індивідів є їхні психологічні орієнтації, а політичні явища так само, як і природні, можуть і повинні вимірюватися кількісно. Ґрунтуючись на цих засадах, біхевіористський підхід передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо. За допомогою таких методів досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка людей, наприклад під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо.

Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію в політології, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають можливість отримувати достовірні знання про політику, які визнаються істинними і в межах позитивіст­ської методології. Здобуті за біхевіористською методологією знання дають політології підстави претендувати на статус точної науки.

Політологія взаємодіє та тісно пов’язана з рядом інших суспільних наук, об’єктом яких, певною мірою, є політична сфера суспільного життя. Насамперед це філософія, історія, соціологія, юриспруденція, політична економія, соціальна психологія.

Філософія, як відомо, претендує на роль загальнометодологічної дисципліни, предметом дослідження якої є найбільш універсальні принципи мислення та пізнання. Вона розглядає найзагальніші питання політики, визначає методологію світоглядної спрямованості, аналізу політичних явищ і процесів. Філософське обґрунтування політики використовується політологією для формування загального погляду на політику, розуміння її взаємозв’язку з іншими секторами суспільного життя, аналізу політики.

У пізнанні політичного життя значну роль відіграє політична історія. Ще Н.Макіавеллі зазначав: «Той, хто уважно розглядає минулі події, здатний… передбачати майбутнє і застосовувати ті засоби, якими вже користувалися у минулому». Французькі політологи Ж.П.Коті та Ж.Муньє зазначали, що «політична теорія – кровна донька історії та права». Політична історія досліджує процес розвитку політичного життя суспільства, державних інститутів, партій та рухів. Використання матеріалів та досягнень історичної науки допомагає враховувати досвід і традиції, виявляти тенденції політичних процесів та їх наслідки.

Найтісніше взаємопов’язані політологія і соціологія. Політологія активно сприймає соціологічні методи вивчення політичного життя, особливо тих явищ та процесів у політиці, які відбуваються за участю значних мас людей. Досягнення соціологічних знань впливають на технологію політики виборчої боротьби, методи пропаганди, свободу управління масовою поведінкою.

Правова наука пов’язана з урегулюванням відносин та поведінки людей в процесі суспільного життя, в тому числі у сфері політики. Право і політика – дві взаємопов’язані сфери суспільного життя. З одного боку політична держава санкціонує та констатує систему права, роблячи її публічною, загальнообов’язковою, всезагальною, причому її порушення тягне за собою застосування заходів державного впливу; з іншого боку, сама держава підтримується та забезпечується правом. Спільним між політологією і правовою наукою є те, що вони досліджують державно-правові проблеми та явища.

Політична економія, економічно обґрунтовуючи політичні процеси, дає можливість бачити в останніх боротьбу за реалізацію економічних інтересів.

Соціальна психологія вивчає закономірності та механізми формування, функціонування і розвитку суспільно-психологічних явищ, процесів та станів, суб’єктами яких є різні соціальні групи, верстви, індивіди. Предметом її вивчення є суспільно-психологічні явища, в тому числі у сфері політики.

На межі політології та соціальної психології склалася та розвивається відносно самостійна наукова дисципліна - політична психологія, предметом якої є психологічні фактори політичної поведінки людей.

Зрозуміло, політологія взаємодіє не тільки із зазначеними вище науками. Взаємозв’язок політології існує з географією, антропологією, етнографією, демографією. Сучасна політична наука виявляє інтерес до предметів вивчення таких природничих наук, як біологія, екологія тощо.