3. Сучасні форми демократії.

Залежно від участі народу в управлінні державою, від того, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія поділяється на пряму (безпосередню) та представницьку.

Пряма демократія – це здійснення влади народом безпосередньо, коли рішення приймаються на основі конкретного виявлення волі всіх громадян без створення передбачених конституцією і законом постійних органів та інститутів. Застосування прямої демократії вперше засвідчили давньогрецькі міста —поліси, де вільне населення (громадяни) регулярно збиралося разом, щоб розглянути актуальні політичні питання і ухвалити найголовніші рішення. Формами прямої демократії у наш час є вибори на основі загального виборчого права, референдуми, плебісцити, всенародні обговорення законопроектів, протести, пікетування тощо.

Представницька демократія – форма народоправства, що передбачає опосередкований вплив громадян на управління державою. За такою демократії громадяни не беруть безпосередньої участі у прийнятті державних рішень, а доручають це своїм представникам (делегатам), уповноважуючи їх репрезентувати й відстоювати їхні інтереси, делегують своє право на належну їм частку влади і таким чином через своїх обранців впливають на стан справ у суспільстві, на управління державою. Представницька демократія виникла у Стародавніх Афінах у УП ст. до н.е.; у цей час в античному суспільстві замість басилеїв (царів) починають обирати колегії з “кращих мужів” (в Афінах – архонти), до відання яких передавалися, зокрема, судові та військові справи. Сьогодні найголовніше значення в системі представницької демократії мають парламенти, а також інші виборні органи.

В історії відома військова демократія – одна з форм організації влади, що утверджується на етапі розкладу первіснообщинного ладу і формування класового суспільства. Встановлювалася внаслідок очолюваних військовими ватажками грабіжницьких війн з метою збагачення й забезпечення свого панування: за таких обставин звужувалися функції народних зборів, а родоплемінні ради перетворювалися на специфічні органи військової демократії, які з остаточним поділом суспільства на класи перетворювалися в органи класової диктатури.

Виділяють також демократію парламентську, плюралістичну, елітарну, “мітингову” та ін.

Парламентська демократія – форма організації та порядку роботи парламенту, яка передбачає постійну участь усіх або більшості членів та структур парламенту в здійсненні його функцій і повноважень, найповніше вираження їх волі й тим самим волі й інтересів виборців і народу в цілому в законах та інших актах, що приймаються парламентом.

Плюралістична демократія (лат. pluralis – множинний) – теоретична модель демократичного устрою, ідеалом якої є протиборство груп інтересів та еліт, що їх представляють, яке завершується досягненням компромісу. Найповніше проявляється у багатопартійності. Передбачає право кожної політичної організації дотримуватися будь-яких поглядів і зобов’язує поважати інші думки. Включає також політичне суперництво, наявність та визнання опозиції до влади.

Елітарна демократія (франц. elite – найкраще, добірне) – система, що передбачає ефективне функціонування правлячої еліти в руслі демократичних засад за обмеженої участі народних мас в управлінні суспільством. Байдужість народу до політики може пояснюватися низьким рівнем його компетентності в політиці, а також схильністю до ірраціоналізму та радикалізму. Чинна еліта в такій ситуації, сповідуючи демократичні цінності і перебуваючи під контролем народу, бере на себе функції “компенсатора” політичної активності.

“Мітингова” демократія – умовна назва політичної ситуації, коли при вирішенні суспільно значущих питань логіка аргументів підміняється емоційно забарвленими промовами, демагогією.

Демократичне суспільство завжди відзначається своєю динамічністю, багатоманітністю, неоднорідністю. Американський дослідник Р.Даль ввів поняття, яке найкраще, на його думку характеризує демократичну форму влади – поліархія (багатовиддя). На думку Р.Даля, у демократичному суспільстві завжди існує декілька владних центрів, яким притаманні свої цінності, ідеї, політичні переконання

Великою загрозою для демократії є вульгарне ототожнення її з уседозволеністю та безвідповідальністю. Нерозуміння або ігнорування того, що демократія не може існувати поза законом і над законом, створює реальну небезпеку сповзання суспільства до стихії та анархії, свавілля і влади натовпу (охлократії). Як свідчить історичний досвід, демократія, яка трансформується в охлократію, неминуче прямує до диктатури й тиранії.

Трансформація недемократичних суспільств і перехід до демократії – одна з основних складових сучасного світового процесу. На важливість дослідження названих процесів вказує і те, що на перетині їх вивчення виникла окрема галузь політичної науки – теорія переходу, або теорія трансформації. Перехід – це такий спосіб заміни політичного режиму, який характеризується зламом інститутів попереднього режиму при збереженні правової неперервності. Процес трансформації не демократії у демократію проходить свої стадії:

1. стадія лібералізації старого режиму

2. стадія переговорів і укладання угод між старою і новою елітою

3. прийняття рішень і творення демократичних інститутів

4. стадія консолідації демократії

Дослідники розрізняють два основних типи переходу до демократії – це розрив з минулим, коли відбувається заміна політичних еліт контрелітами та перехід за допомогою компромісів і взаємних поступок між елітою і контр елітою [5, с.456-457].

Незважаючи на особливості переходу до демократії у різних країнах світу, незаперечним залишається одне – демократія повинна опиратися, насамперед, на закон. Головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада.