3. Основні напрямки розвитку вітчизняної політичної думки хіх-хх ст. І в роки державної незалежності.

Втрата Україною державності і розчленування її між двома імперіями – Росією та Австро-Угорщиною не могла не накласти свій відбиток на світогляд українства, насамперед інтелігенції. Од­на її ча­с­ти­на ві­ді­йш­ла від ідеї укра­ї­н­сь­кої са­мо­бу­т­но­с­ті, зми­ри­ла­ся зі ста­но­ви­щем Укра­ї­ни як ко­ло­нії ве­ли­кої дер­жа­ви. На­то­мість дру­га ча­с­ти­на інте­лі­­ген­ції фо­р­му­ва­лася на тлі не­сприй­нят­тя ім­пер­сь­ко­го по­не­во­лен­ня; бо­ро­ть­ба за де­мо­к­ра­тію і по­лі­тич­ну сво­бо­ду ста­ла ха­ра­к­те­р­ною ри­сою її сві­то­гля­ду.

Тре­ба за­ува­жи­ти, що на за­хід­но­ук­ра­їн­сь­ких те­ре­нах, на від­мі­ну від схі­д­них, був по­рі­в­ня­но бі­ль­ший про­с­тір для ві­ль­но­дум­с­т­ва; лі­бе­ра­ль­ні змі­ни, які від­бу­ва­ли­ся в Ав­с­т­ро-­Уго­р­щи­ні, за­без­пе­чу­ва­ли спри­я­т­ли­ві­ші умо­ви для на­ці­о­на­ль­но­го роз­ви­т­ку укра­ї­н­ців. Су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­на ду­м­ка в За­хі­д­ній Укра­ї­ні на­бу­ла пер­шо­ря­д­но­го зна­чен­ня в іс­то­рії на­ро­ду.

У 1837 р. у Будапешті побачив світ альманах “Русалка Дністрова”, у якому представники “Руської трійці” зі Львова М.Шашкевич, Я.Головацький та І.Вагилевич натхненно обстоювали ідеї єдності народу за свої права і вольності, національне визволення, оспівували героїчне минуле козаччини і гетьманщини.

Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політичної думки загалом зробило Кирило-Мефодіївське товариство. Програму товариства “Закон Божий” (“Книги буття українського народу”, підготував М.Костомаров. У програмі та статуті товариства обґрунтовувались політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства, союзу слов’янських народів за провідної ролі України; скасування кріпацтва, станового поділу суспільства, ліквідації національної нерівності тощо.

Найрадикальнішу позицію серед кирило-мефодіївців у проголошенні, відстоюванні та здійсненні ідеалу Товариства займав Т.Шевченко, який послідовно й рішуче вимагав соціального і національного звільнення українців, унезалежнення України від Росії.

П пол. ХІХ ст. – це етап становлення зрілої української політичної думки, характерною ознакою якого (за відсутності державницької ідеології) було домінування народницької ідеології. Серед представників цього етапу були В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський, С.Подолинський, О.Терлецький, І.Франко та ін.

В. Антонович негативно ставився до ідеї державності. Він протиставив державі з її регламентацією, апаратом і політикою життя вільної творчої спілки. М.Драгоманов продовжував традиції Кирило-Мефодіївського братства: прагнув здійснення політичної реформи в Росії на засадах децентралізації, домагався федерації у межах Росії та Австро-Угорщини, конституційних гарантій особистої свободи. С.Подолинський, піддавшись впливу К.Маркса і Ф.Енгельса, намагався довести необхідність знищення революційним шляхом монархічної влади. Виступав за встановлення соціально-політичної рівності, стосовно форми державного устрою стояв на позиціях федералізму. За проектом С.Подолинського і О.Терлецького, Україна майбутнього – спочатку федеративна демократична республіка громад, що добровільно об’єднались, а в подальшому – член всенародного вільного союзу, інтернаціональної федерації. С.Подолинський і його прибічник О.Терлецький мріяли про політичне, економічне і національне розкріпачення українського народу, яке сприяло б возз’єднання розпорошених територій України в єдину державу.

І.Франко належав до революційно-демократичної течії у політичній думці. Будучи соціалістом, він не сприйняв учення про революцію і диктатуру пролетаріату. Соціалізм, за Франком, мав спиратися на широке самоврядування общин – повітів і країв. Великий Каменяр передбачав справедливе вирішення аграрно-селянського питання, робітничої, національної проблем.

Особливо плідними в розвитку політичної думки України були перші десятиріччя ХХ ст., що відзначалися утвердженням державницької ідеології. Особливістю формування цієї ідеології в даний період було те, що науково-теоретичні розробки поєднувалися з практичною діяльністю щодо створення незалежної української держави. Зважаючи на ці два аспекти розвитку політичної думки в Україні, слід особливо виділити діяльність М.С.Грушевського, оскільки він у критичному 1917 р. став абсолютним втіленням української національної і державницької ідеї.

М.Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної історії українства, довів, що український народ походить не з однієї “колиски” східнослов’янських народів, а має своє власне історичне коріння. Український історико-політичний процес у працях М.Грушевського значно збагачується історією державотворення, історією права, судівництва, культури, освіти, релігії, господарства тощо.

Політична ідеологія М.Грушевського не обмежувалася політичною історією. Йому належить значний внесок у концептуальне збагачення таких категорій, як політична теорія, політичний процес, політичний інститут, політична культура тощо.

У питанні про форму української державності погляди М.Грушевського зазнали певної еволюції – від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України.

За­вдя­ки М. Гру­шев­сь­ко­му, зна­ч­ний крок впе­ред зро­бив укра­ї­н­сь­кий кон­сти­ту­ці­о­на­лізм. Уче­ний ви­хо­див з ві­до­мих на той час кон­сти­ту­цій­них по­сту­ла­тів, але зна­ч­но їх зба­га­тив з ура­ху­ван­ням но­вих до­ся­г­нень ві­т­чи­з­ня­ної і сві­то­вої кон­сти­ту­цій­ної ду­м­ки. Го­ло­вні кон­сти­ту­цій­ні ідеї: де­цен­т­ра­лі­за­ція дер­жа­ви з на­дан­ням мі­с­цям ши­ро­кої на­ці­о­на­ль­ної чи те­ри­то­рі­а­ль­ної ав­то­но­мії; па­р­ла­ме­нт­сь­ке пра­в­лін­ня без за­сто­су­ван­ня пря­мих ви­бо­рів до за­ко­но­да­в­чо­го ор­га­ну; по­діл вла­ди не ли­ше за кла­си­ч­ною го­ри­зо­н­та­ль­ною схе­мою (за­ко­но­да­в­ча, ви­ко­нав­ча, су­до­ва), а й по ве­р­ти­ка­лі (у ре­гі­о­нах вла­да де­мо­к­ра­ти­ч­но об­ра­них на­ці­о­на­ль­но-­те­ри­то­рі­а­ль­них сей­мів, у центрі – па­р­ла­ме­н­ту, сфо­р­мо­ва­но­му сей­ма­ми); чі­т­ке ви­зна­чен­ня дер­жа­в­но­го ха­ра­к­те­ру на­ці­о­на­ль­них окра­їн, їх те­ри­то­рій, прав і сво­бод лю­ди­ни і гро­ма­дя­ни­на. За го­ло­ву­ван­ня Гру­шев­сь­ко­го у Центра­ль­ній Ра­ді кон­сти­ту­цій­ні ідеї зна­ч­но транс­фо­р­му­ва­ли­ся від­по­ві­д­но до но­вих по­лі­тич­них об­ста­вин і знай­шли ві­до­бра­жен­ня у до­ку­ме­н­тах Центра­ль­ної Ра­ди, осо­б­ли­во в її уні­вер­са­лах та в Кон­сти­ту­ції УНР.

Українська політична думка П пол. ХХ ст. ві­до­бра­жа­ла пе­ре­хід від куль­ту­р­но­го укра­ї­но­фі­ль­с­т­ва до ор­га­ні­зо­ва­ної по­лі­тич­ної бо­ро­ть­би. У на­ці­о­на­ль­но-­ви­з­во­ль­но­му ру­сі збе­ре­г­ли­ся усі іде­о­ло­гі­ч­ні на­пря­ми, від кон­се­р­ва­ти­в­но­го до на­ці­о­на­лі­с­тич­но­го.

Яс­к­ра­вим ви­ра­з­ни­ком кон­се­р­ва­ти­з­му в укра­ї­н­сь­кій по­лі­тич­ній ду­м­ці був В’ячеслав Ли­пин­сь­кий.

У своїх пра­цях “Укра­ї­на на пе­ре­ло­мі 1657-1659”, “Ли­с­ти до бра­тів-хлі­бо­ро­бів” він на під­ста­ві ти­ся­чо­лі­т­ньо­го іс­то­ри­ч­но­го до­сві­ду Укра­ї­ни роз­ро­бив ло­гі­ч­ну те­о­рію і схе­му укра­ї­н­сь­кої дер­жа­в­ності, що ля­г­ла в ос­но­ву йо­го мо­на­р­хі­ч­но-ге­ть­ман­сь­кої кон­це­п­ції по­лі­ти­ки. Ос­но­в­ні прин­ци­пи кон­це­п­ції: мо­ж­ли­вість по­в­но­цін­но­го роз­ви­т­ку на­ції ли­ше у вла­с­ній дер­жа­ві; мо­на­р­хі­ч­на фо­р­ма пра­в­лін­ня; по­єд­нан­ня вла­ди ге­ть­ма­на й ари­с­то­к­ра­тії (пред­ста­в­ни­ки усіх кла­сів і ста­нів).

Ру­шій­ною си­лою на­ці­о­на­ль­но­го від­ро­джен­ня Ли­пин­сь­кий вва­жав іде­о­ло­гію, згу­р­то­ву­ю­чись на­вко­ло якої, па­си­в­ний на­род зда­т­ний пе­ре­тво­ри­ти­ся у по­лі­тич­но ак­ти­в­ний ор­га­нізм.

В. Ли­пин­сь­кий по­в’я­зу­вав здо­бут­тя дер­жа­в­ної не­за­ле­ж­но­с­ті з попереднім мо­на­р­хі­ч­ним пра­в­лін­ням; по­лі­тич­ним ідеа­лом для Укра­ї­ни вва­жав спа­д­ко­ву мо­на­р­хію на чо­лі з геть­ма­ном, в яко­му вті­лю­єть­ся укра­ї­н­сь­ка на­ці­о­на­ль­на іде­я.

Ситуація, що склалася у радянській Україні після жовтневого (1917 р.) політичного перевороту в Петрограді (Росія) породила новий напрям у розвитку української політичної думки – націонал-комунізм. Основною причиною його появи було неприйняття значною частиною українських комуністів (С.Мазлах, В.Шахрай, В.Винниченко, М.Хвильовий, О.Шумський та ін.) насаджуваного більшовицького варіанту соціалізму, прагнення побудови соціалізму “з національним обличчям”. Антиросійські, самостійницькі погляди націонал-комуністів викликали настороженість, а згодом – гостру реакцію збоку офіційних властей; націонал-комунізм був розцінений як “націоналістичний ухил в рядах КП(б)У і на поч. 30-х рр. розгромлений.

З кін. 50-х рр. в радянській Україні, як і в інших республіках СРСР, роз­горнувся дисидентський рух (лат. dissident – незгодний). Поняття “диси­дентство” (інакомислення – ши­ро­ке і збі­р­не; во­но вклю­чає в се­бе прак­ти­ч­но всі кон­к­ре­т­ні про­яви не­зго­ди, які ви­ни­ка­ли у 60–80-ті ро­ки і отримува­ли від­по­ві­д­ні на­зви: шіст­де­ся­т­ни­ц­т­во, ди­си­де­нт­с­т­во, рух опо­ру, пра­во­за­хи­с­ний і на­ці­о­на­ль­но-ви­з­во­ль­ний рух то­що. Сві­то­гляд ди­си­де­н­тів ево­лю­ці­о­ні­зу­вав від ві­ри в ма­р­к­си­ст­сь­ко-­ле­нін­сь­кі ідеї, КПРС та со­ці­а­лізм, че­рез вико­ри­с­тан­ня ле­нін­сь­ких по­ло­жень у ви­крит­ті по­ру­шень на­ці­о­на­ль­ної і со­ці­а­ль­ної по­лі­ти­ки і на­ре­ш­ті до рі­з­кої кри­ти­ки ра­дян­сь­ко­го ре­жи­му та ви­мог йо­го ос­та­то­ч­но­го зни­щен­ня.

Пе­ред­ба­чен­ня, які мі­с­ти­ли­ся у ви­мо­гах укра­ї­н­сь­ких ди­си­де­н­тів бу­ли пріо­ри­те­т­ни­ми у по­ста­но­в­ці прак­ти­ч­но усіх по­лі­тич­них і на­ці­о­на­ль­них про­блем пе­рі­оду т. зв. “пе­ре­бу­до­ви”; сьо­го­дні во­ни або вже ре­а­лі­зо­ва­ні, або, хоч і не без тру­д­но­щів і про­ра­ху­н­ків, вті­лю­ють­ся у жит­тя на ос­но­ві Де­кла­ра­ції про дер­жа­в­ний су­ве­ре­ні­тет Укра­ї­ни 1990 р. і Ак­ту її не­за­ле­ж­но­с­ті 1991 р.

Перемога ідеології визвольного руху ознаменувала собою проголошення нової суверенної, незалежної, демократичної України.

Нині зусилля вітчизняної політології спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури, формування національно-демократичних доктрин, створення системи політичної освіти в Україні, налагодження дійових контактів та співробітництва з науково-освітніми центрами передових країн світу. У цьому напрямі працюють чисельні наукові установи, партійні аналітичні інституції та окремі дослідники.