Обрядові типи сл. Божої.

На основі різних літургійних документів перших сторіч учені літургісти приходять до заключення, що в Церкві вже від початків її поширення і зросту не було обрядово-літургійної однообразности, а панував поділ на більше обрядово-літургійних типів. Після 4-го сторіччя цей поділ стає щораз то більше виразний і опреділений так, що вчені літургісти уважають цей час добою постання, чи там усталення різних християнських обрядів у сьогоднішньому значенні цього слова.

Ми вже достатньо вияснили, звідки постала різнорідність в оформленні Служби Божої в перших сторіччях. Було вже сказано, що ця різнорідність виводиться з того, що Ісус Христос не полишив ніякого точного і подібного припису, як апостоли і їх наслідники мали б відправляти Службу Божу. Не лишаючи апостолам жодного, що так скажемо, формуляра Служби Божої Ісус Христос дав апосто­лам «вільну руку», щоб вони оформлювали відправу євхаристійної безкровної Жертви, відповідно до обставин часу і потреб Церкви.

Іншими словами, різнорідність у відправі Служби Божої чи поділ Служби Божої і цілого богослужбового кругу на різні літургійно-обрядові типи являється явищем старохристиянського й апостольсь­кого походження. Перші християнські церковні громади, засновані тим чи іншим апостолом, не мали одного і того самого способу в від­праві богослужб. Між першими християнськими громадами, розки­неними по широких просторах римської імперії, панував зв'язок однієї віри, одного єднання в любові та одного верховного проводу, однак у ділянці християнського культу старохристиянські громади жили своїм окремим і навіть самостійним життям. Вони мали ті самі богослужби, однак спосіб їх відправи не був той самий.

Старохристиянські документи (напр. «Дідахе», «Апологія» св. Юстина й інші) є для нас свідоцтвом, що в перших сторіччях євхаристійного жертвоприношення священнослужителі проказували молитви з пам'яті або їх просто творили чи імпровізували. Писаних формулярів Служби Божої та інших християнських богослужб тоді ще не було. Спосіб відправи Служби Божої, уділювання св. Тайн та всі інші бо­гослужбові практики, молитви і чини передавалися в поодиноких церковних громадах не письменно, тільки дорогою усного передання. Такий старохристиянський звичай витворив різнорідність в оформ­люванні богослужб, себто причинився до поділу богослужбового жит­тя на різні літургійно-обрядові відміни чи типи.

Такому поділові у великій мірі сприяли історичні відносини й об­ставини, в яких довелося жити першим християнам. У добі жорсто­ких переслідувань зовнішній зв'язок між: поодинокими християнсь­кими громадами бував дуже часто перешкоджуваний або й перерва­ний. Щойно після осягнення релігійної свободи в християнських гро­мадах римської імперії дається завважити змагання до більшої бого­службової однообразності.

Важну роль в тих змаганнях відіграла зовнішня організація Цер­кви, себто зовнішній устрій і поділ християнських громад на церковні провінції. Вже в апостольських часах деякі християнські громади вибиваються на чільне місце. Такі церковні осередки як Єрусалим, Антіохія, Олександрія, Рим, Коринт, Єфез та інші були основані са­мими апостолами й у відношенні до інших церковних громад були матерніми церквами. Було зовсім природним і логічним явищем, що матерні церкви й чолові церковні осередки мали вплив на менші й молодші церковні громади. Цей вплив відносився не тільки до ієрархічної залежності чи до організаційного життя, але проявлявся та­кож і в літургійно-обрядовій ділянці. Це значить, що спосіб відправи Служби Божої чи інших богослужінь з матерніх церковних осеред­ків переходив до підвладних чи зв'язаних з ними церковних громад. У цей спосіб постають і утривалюються різні богослужбові осередки, різні обрядово-літургічні типи.

Зі зростом і зовнішнім поширенням християнства кріпшає також і зовнішня організація Церкви. Перші церковні осередки, що їх були оснували св. апостоли, стають осередками великих церковних провін­цій. Немалий вплив на поділ і границі тих церковних провінцій мала зовнішня організація тодішньої римської імперії. Великі простори римської імперії були поділені на адміністративні й військові провін­ції, т. зв. єпархії і дієцезії, що мали свої осідки в більших містах. Де­які з єпархій римської імперії мали далекосяжну самоуправу, а навіть мали своїх окремих цезарів. Такий державно-адміністративний поділ римської імперії мав вплив на формування великих церковних про­вінцій, зокрема ж у 4-му сторіччі. На зразок римських державних провінцій організуються також: і церковні провінції, а на їх чоло стають ті церковні осередки, що їх були оснували св. апостоли. У та­кий спосіб закріплюється поділ на церковні провінції, що їх осеред­ками стали Рим, Олександрія, Антіохія, Єрусалим, Кесарія в Малій Азії, Єфез, а згодом і Константинопіль («Новий Рим»).

Ці великі церковні осередки стають не тільки осідком вищої цер­ковної влади: патріархів, архієпископів, митрополитів чи екзархів, але також важливими вогнищами релігійного, духовного життя. Вони стають, між іншими, також: правилом і зразком богослужбових прак­тик і звичаїв для підвладних собі ієрархічно церковних громад даної цілої церковної провінції. Менші церковні громади, які може й мали деякі свої звичаї і практики в богослужбах, підпадають під вплив своєї митрополії і стараються вподібнювати своє літургійно-обрядове життя до обрядово-літургійних практик свого ієрархічного осередку. Висловлюючись сьогоднішньою термінологією, можна б сказати, що менші церковні громади поодиноких церковних провінцій приймають обряд своєї митрополії, достосовують свій обряд до обряду своєї церковної провінції.

Було б помилково думати, що цей процес достосовування завжди відбувався дорогою природного й самочинного наслідування чи добро­вільного переймання літургійно-обрядових практик панівного цер­ковного осередку. У деяких випадках поодинокі церковні громади цупко держалися своїх місцевих звичаїв, практик і передань і не ба­жали їх зрікатися. Знаємо з церковної історії, як довго тривав у пер­вісній Церкві спір про те, коли треба обходити празник Пасхи. На Сході, в одних церковних громадах Малої Азії християни обходили празник Пасхи разом із євреями, себто в 14-тий день місяця Нізана, не зважаючи на те, чи цей день випадав у неділю чи в який інший день. В інших церковних громадах, як на Сході так і на Заході, хри­стияни привикли святкувати празник Пасхи завжди в неділю, а ви­стерігалися святкувати його разом із євреями. Коли ж із того постав спір і деякі папи бажали завести практику святкування Пасхи у не-з цілій Церкві, то церковні громади в Малій Азії в обороні своєї практики покликувалися на апостольську традицію, себто на те, що так їм передав св. Іван Богослов, основоположник різних церковних громад у Малій Азії. І що тільки перший вселенський собор у Нікеї (325 р.) остаточно порішив цей спір.

Наведений приклад є тільки одним із багатьох доказів і свідоцтв, що процес обрядово-літургійної однообразности в поодиноких церков­них провінціях не завжди відбувався гладко і легко. Не раз треба бу­ло рішень провінціальних синодів чи іншого роду постанов, щоб по­одинокі місцеві Церкви приймали обрядово-літургійні практики своєї митрополії. Історія літургіки занотувала навіть такі випадки, в яких не тільки церковні чинники, але і державні власті встрявали в лі­тургійно-обрядові справи, щоб усунути якісь місцеві практики, чи по­ширити й накинути практики митрополії іншим церковним одиницям чи осередкам. Прикладом такого втручання в обрядово-літургійне життя Церкви на Заході був цісар Карло Великий († 814), а на Сході ціла низка візантійських (східньо-римських) імператорів. Вони на­ставали на введення літургійно-обрядової однообразности не так із релігійних чи церковних мотивів, але просто з політично-державних рацій. їм нераз просвічувала та ідея, що в одній державі повинен бути не тільки один цісар, одна осередня державна влада, але також одна віра, одна Церква та навіть один, спільний обряд. Цісар Карло Великий із таких політично-державних заложень і міркувань нама­гався ввести у своїй імперії обряд римської Церкви й виключити з: уживання інші обряди (напр. ґалійський), що їх придержувалися церкви в сьогоднішній Франції, Льомбардії й Німеччині. Те саме ро­били й візантійські цісарі, що не раз адміністраційними декретами змагали до того, щоб літургію й обряд свого столичного міста, Константинополя-Візантії, накинути всім народам і церковним провін­ціям східньо-римської імперії.

Ми не будемо на цьому місці переповідати історію, як постали, міцніли і поширювалися поодинокі християнські обрядово-літургійні типи. Ця історія довга і дуже цікава. Для нашої мети вистачить того, що ми тут сказали в найбільш загальних нарисах. Обрядово-літургій­не життя в різних церковних провінціях, як Сходу, так і Заходу, про­довж кількох сторіч дійшло до створення кількох важливіших обрядо­вих відмін, що з меншими чи більшими різницями стали панівні по сьогоднішній день.

На Заході під впливом різних чинників і причин запанував обряд римської Церкви, навіть у тих церковних провінціях, що спершу мали свій, притаманний обряд, напр. обряд ґалійський, мозарабський, кельтійський, амвросіянський і т. д. Цей обряд від осередку свого постан­ня й поширення називається обрядом римським, а від богослужбової мови — латинським обрядом.

На Сході літургійно-обрядове життя виказує багато більшу різнорідність як на Заході. Із численних обрядів первісних церковних гро­мад у церковних провінціях Сходу остаточно постали й оформилися такі важливі обряди:

1. візантійський обряд, званий так від столиці східньо-римської імперії Константинополя-Візантії;

2. вірменський обряд;

3. сирійсько-антіохійський обряд;

4. халдейський обряд;

5. олександрійсько-коптійський;

6. ефіопський обряд.

До цих головних східних обрядів зводиться ще й інші обряди, напр. обряд маронітський, малабарський, малянкарський, чи різні відміни візантійського обряду.

Кожний із вичислених обрядів обіймає цілість обрядових звичаїв, практик, літургійних текстів і питоменностей у відправі Служби Бо­жої, в уділюванні св. Тайн, у святкуванні церковних празників, у цер­ковному будівництві, в устаткуванні храму, церковних риз, посуди та в усіх інших ділянках обрядово-літургійного життя. Нашу увагу зай­має на першому місці євхаристійна Літургія, себто відправа Служби Божої, бо Служба Божа завжди була найважнішою богослужбою в усіх обрядах і мала вплив на відправу інших церковних богослужб.

Майже в кожному з вичислених обрядів можна завважити загаль­ну тенденцію, щоб літургійні формулярі приписувати якомусь апо­столові чи визначному єпископові даної Церкви, з якою зв'язаний той чи інший обряд. У деяких обрядах існує більше число літургійних формулярів і майже всі вони зв'язані з іменням якогось апостола чи святого. Для прикладу наведемо деякі літургії, не бажаючи рішати чи аналізувати, котра з них написана таким чи іншим святим, або чи походить вона від того чи іншого апостола. Отже між: найбільш: зна­ними Літургіями, що виступають під іменами апостолів і святих, є та­кі: Літургія св. Якова, брата Господнього, Літургія св. апостола Мар­ка, Літургія св. дванадцяти апостолів, Літургія св. апостола Матея. Літургія св. Івана Богослова, Літургія св. апостола Петра, Літургія св. Климента Римського, Літургія св. Ігнатія Богоносця, Літургія св. Гри­горія, Літургія св. Василія Великого, Літургія св. Івана Золотоустого, Літургія св. Атанасія, Літургія св. апостола Тадея, Літургія св. Ки­рила та інші. Усі ці імена доказують нам щонайменше те, що старо-християнська традиція через зв'язування поодиноких літургійних формулярів з іменами апостолів чи Отців Церкви, бажала освятити ті свої формулярі, надати їм більшої поваги й авторитету.

Не всі вичислені вгорі обряди мають таке саме поширення і не всі займають таке саме становище. Як на Заході упродовж сторіч на па­нівне місце вибився римський обряд, так на християнському Сході панівне місце здобув собі візантійський обряд. Усі інші східні обряди є і чисельно і територіально обмежені, бо їх уживає мале число хри­стиян. Більшість християн на Сході належить до візантійського обряду. Своє поширення та сьогоднішнє панівне становище візантійський обряд завдячує різним церковно-політичним чинникам, зокрема ж могутності східньо-римської імперії, що пропагувала цей обряд як обряд столичний, цісарський і державний. А ще більше вплинула на поширення візантійського обряду місійно-церковна діяльність візан­тійського патріархату в сумежних країнах та в сусідніх народів, напр. у Болгарії, Сербії, Румунії, Кавказі, Грузії та давній Русі.