3. Держава Тевтонського ордену у XIII–XV ст.

У 1200р. орден заснував свою резиденцію у Венеції. До 1283р. між гирлами рік Вісли та Нєману магістри ордену створили потужну мілітарну державу, яка формально входила до складу Священної Римської імперії і зайняла ворожу позицію щодо польських князів. У 1309 р. магістр ордену переніс резиденцію у місто Марієнбурга. Головним для орденських купців був бурштин. У Торні карбувалися срібні орденські монети- брактеати, що були в обігу на території Галицько- Волинської держави, Польщі і Чехії. Найбільшої могутності Тевтонський Орден досягнув у XIV ст., дедалі більше перетворювався на суверенну державу із власною зовнішньою політикою, яка суперечила інтересам папства . За часів магістра Вінріха фон Кніпроде Орденська держава займала 200 тис. км. Великим аспектом в історії Тевтонського ордену є взаємовідносини з Галицько- Волинським князівством. Тевтонський орден був також торгівельним партнером Галицько – Волинської держави. У 1410р. відбулася Грюнвальдська битва між Орденом і Польсько-Литовською державою та її союзниками. Грюнвальдська поразка не припинила існування Орденської держави, тільки поступився провінцією Жемантія і сплатив контрибуцію. У 1454-1466рр. Орден зазнав поразки і визнав себе васалом Польщі. Територія Орденської держави зменшилася майже вдвічі. У 1525р. за часів гросмейстера Альбрехта Бранденбурзького, який перейшов в лютеранську віру, Тевтонський орден став світською державою у статусі герцогства і в 1618р. увійшов до складу Брандербургу.

5.Діяльність 2-ї іспанської інквізиції часів Томаса Торквемади.

По завершенні (судового слідства Інк­візитори оголошували вирок. Після цього, наступало аутодафе (з ісп. autodafé - акт віри) - урочиста церемонія виконання ви­року інквізиційного трибуналу. Аутода­фе включало в себе оголошення вироку у присутності двору короля чи його наміс­ника та місцевих властей, та його виконан­ня: шмагання батогами, спалення на вог­нищі, повішення тощо, яке здійснювалося світською владою. Уся власність засудже­ного інквізицією конфісковувалася і діли­лася між церквою, світською владою і до­нощиком.

У більшості випадків вони були далекі від матеріальних благ (за виключен­ням хіба Іспанії часів Торквемади та його послідовників, коли розмах діяльності інк­візиції був чітко спрямований проти бага­тих євреїв-вихрестів та колишніх мусуль­ман). Заснована у 1481 році в Іспанії, не була відділом Інквізиції Папської, а підкорялась безпосередньо світській владі і була світським слідчим органом . Цією інквізицією керували домініканці, які відокремились від свого ордену і припинили підкорятись ордену домініканців. З часом Іспанська Інквізиція перетворилась скоріше на таємну поліцію, що боролась проти внутрішніх загроз державі. Першим Великим інквізитором був Томас Торквемада. за перші десять років було спалено 2000 людей.  Карсел припускає, що за історію Іспанської Інквізиції вона розслідувала 150 000 справ. Якщо припустити 2% страчених, то виходить 3000, але Карсел оцінює приблизну кількість страчених у межах 3000-5000 чоловік, за рахунок років до 1560.

6. Жанна д’Арк – народна героїня Франції (основні теорії щодо її походження).

За офіційною версією “жоаністів” (яку підтримує більшість істориків) вона наро­дилася між 21 листопада 1410 р. і 6 січня 1412 р. в звичайній селянській сім’ї в селі Домремі на кордоні Лотарингії і Шампані. Її батьками були сільський староста Якоб д’Арк та Ізабелла Ремі (“Ромі” - тобто “па­ломниця до Риму”). В родині було п’ятеро дітей. Сім’я володіла маленьким наділом землі, годувала овець. З дитинства голка, веретено і випас овець були єдиними за­няттями Жанни. Вона начебто не вміла ні читати, ні писати. У 13 років (між 1423-1425 рр.?) Жанна мала неземне виді­ння. Але громадянська війна не дозволила їй зосе­редитися на одних лише пробле­мах віри. Військо Жан­ни д’Арк взяло одну за одною всі басти- лії, споруджені англійцями навколо Орле­ана і вдалими рейдами змусило останніх 8 травня 1429 р. зняти облогу. Далі під керівництвом Жанни д’Арк нечисленна армія Карла VII вирушила до Реймса. Дорогою були здобуті форте­ці Осер, Сент-Флоренгін, Шалон, Труа. 18 червня 1429 р. при Пуатьє Жанна за­вдала поразки досвідченому англійсько­му полководцеві лорду Телботу. Жанні не надали відповідно­го війська і похід на Париж та його невда­лий штурм 8 вересня 1429 р. закінчився поразкою та пораненням Жанни в ногу . Король надав її родині дворянський титул у 1430 р.

На початку 1430 р. Жанна розбила вій­сько бургундського прибічника Франсуа д’Арраса, котрого засудили до страти (зго­дом Жанні зарахують це як злочин). Навес­ні наступного 1430 р. англійці і бургундці обложили Комп’єн. Жанна з ослабленим і знекровленим у боях військом виступи­ла на допомогу обложеним, але 24 травня була захоплена в полон бургундцями. Карл VII нічого не зробив задля її звільнення. Більше того, він привласнив чималі кошти, зібрані з цією метою французькою знаттю.

Жанна не один рік перебувала в полоні. Жанну звинуватили у без­божництві, відьмацтві і навмисному носін­ні чоловічого вбрання, тому засудили до спалення живцем на вогнищі як відьму.

Суть альтернативної версії полягає у тому, що Жанна, це дитя-бастард від по­зашлюбних стосунків герцога Людови­ка Орлеанського та Ізабелли Баварської, яке віддали на виховання у збіднілу в пе­ріод 1348-1400 рр. дворянську сім’ю, котра через зубожіння втратила титул . Р.Амбелен стверджує, що Жанна мала дворянський герб - дві королівські лілії, які перетинає меч на блакитному фоні з короною, вико­навши свою місію, не була спалена на вог­нищі, а Жанна ж помер­ла своєю смертю в 1449 р.

Схожу до Р.Амбелена вер­сію висунув і український іс­торик та антро­полог Сергій Горбенко стверджує, що у XV ст. Жанну д’Арк вига­дала сама французька знать, щоби надих­нути французів на боротьбу з англійцями і їх прибічниками. На роль боговибраної ря­тівниці Франції, на думку дослідника, об­рали Маргариту де Валуа, позашлюбну доньку Карла VI та його останньої коханки Одетти де Шампдівер. У 2003 р., працюю­чи у Франції і з дозволу французької вла­ди досліджуючи усипальню Валуа в бази­ліці Нотр-Дам де Клері в Орлеані, зокре­ма, поховання французького короля Лю- довика XI та його дружини Шарлотти Са­войської, С.Горбенко зробив сенсаційну за­яву, згідно з якою жіночий кістяк з цього поховання належав саме Жанні д’Арк (тоб­то Маргариті Валуа).

7. Завершення Реконкісти в Іспанії та об’єднання країни.

1340 : Бій на Ріо-Саладо. Перемога військ Альфонсо XI Кастильского над мусульманами.

1350 : Помирає Альфонсо XI Кастильский, що неодноразово намагався взяти Гранаду.

2 січня 1492 : Падіння Гранади і втеча останнього еміра Боабділа. Фердинанд та Ізабелла відмовляються від титулу монархів трьох релігій і проголошують себе Католицькими королями. Вигнання мусульман і юдеїв з Іспанії.

До цього Арагон та Кастилія йшли різними шляха­ми. Коли у 1474 р. помер Генріх IV Кастильський, Ізабелла І (1474—1504) стала королевою Кастилії та Леону. Фер­динанд V Католик (1479-1516) як її чо­ловік також став королем Кастилії і Леону, а з 1479 р. й Арагону. Цього року був укла­дений Алькасоваський договір з Португалі­єю про недоторканність кордонів Кастилії і Португалії. З 1479 p., після об’єднаня країни, оби- двоє королів прийняли титул королів Іспа­нії. З метою посилення королівської вла­ди в країні ще з 1476 р. “Святу Ерманда- ду” - союз міст для самооборони - було пе­ретворено на національну поліцію і підпо­рядковано Королівській раді, а 1498 р. вза­галі розпущено. Роль кортесів у XV ст. зве­ли лише до консультативної. Кортеси ста­ли скликатися тільки з представників тре­тього стану 17-ти привілейованих міст для затвердження спеціальних податків, схва­лення текстів законів або державних ре­форм. Ні законодавчої, ні виконавчої вла­ди кортеси вже не мали, монархи їх часто ігнорували. Аристократія і духовенство у них також участі не брали. Здобуттям Гранади Фердинанд V та Іза­белла І завершили Реконкісту, а на початку XVI ст. Фердинанд V довершив об’єднання Іспанії (він зайняв також володіння На­варри до Піренеїв, змусивши наваррських королів перенести свою столицю з Памп- лони до Беарна за Піренеї), куди окрім іс­панських земель ввійшли ще Сицилія, Не­аполь та американські і африканські коло­нії. При Фердинандові V Іспанія фактично стала абсолютною монархією.