1.2.Колонізація Канади.

З перетворенням Нової Франції в коронну колонію в ній розгорнулося будівництво численних церков і суттєво зросла кількість католицьких священиків. Духовенству були виділені значні земельні володіння. У 1674 р. була заснована Квебекська єпархія. Першим місцевим єпископом став Франсуа де Лаваль (1674-1708, з перервами). Серед прибулих в колонію священиків було чимало єзуїтів, до яких уподобав Людовик XIV і які зіграли велику роль у поширенні колоніального панування в Новому Світі. До них належав і Лаваль, який мав у єзуїтському ордені високий чин віце-генерала. Найвідоміший з колоніальних інтендантів Талон теж був єзуїтом [22, c. 404].

Новофранцузскіе єзуїти взяли на себе місію поширення хрис-тиянства серед місцевих племен. Завзятість, незворушність і вкрадливість єзуїтів дозволили їм досягти певних успіхів. До середини XVIII ст. невелика частина молодих Монтаном, Гуронів і Мохаук прийняла католицтво. Швидше за все воно поширювалося і серед індіанських дівчат, яким дуже подобалися зворушливі розповіді про мандри і страти Христа і про божу матір. Деякі індіанки навіть пішли в черниці (хоча багато хто потім повтікали).

Підкоряючись таємним вказівокам римського папи, Лаваль шукав способи послабити владу французької корони над колонією. З цією метою він у церковній ієрархії просував уродженців Нової Франції, відкрито віддаючи їм перевагу перед надісланими з метрополії кадрами. Поступаючи так, він діяв врозріз з політикою могутнього губернато-ра Фронтенак, і той домігся відкликання єпископа в метрополію. Тільки при новому губернаторі пристарілого Лаваля вдалося домогти-ся повернення в створену їм єпархію. Її клір до цього часу вже складався переважно з вирослих у колонії священиків. Незалежно від істинних задумів Ватикану і честолюбних намірів Лаваля, вся ця історія сприяла зближенню колоніального духовенства з широкими верствами населення [22, c. 398].

Духовенство внесло помітний внесок в організацію системи освіти в колонії. Правда, освіта цілком було релігійною. Заснована Лавалем в 1663 р. Квебекська духовна семінарія з часом стала Лавальским університетом - першим в Західній півкулі. Питання про відкриття інших навчальних закладів в порядку денному не стояло. Шкіл в колонії, як і раніше не було. Частка грамотних збільшувалася надзвичайно повільно.

Переважна більшість «канадьєнівв» (втім, як і французів) було вкрай забобонно, не вміло читати і писати, підозріло до всього ставилося . Але в самій Франції становище дещо пом'якшується наявністю великого та впливового прошарку інтелектуалів, що увібрали у свої ряди вихідців з усіх станів. У Новій Франції інтелігенції не було, вона і не могла скластися. Була відсутня адвокатура, не було письменників, художників, скульпторів, композиторів, артистів. Становленню світської культури перешкоджала церква. Через відсутність книгодрукування і журнальної справи не було редакторів і журналістів. Нечисленні книги, присвячені колонії («Історія та загальний опис Нової Франції», 1744), були написані французами, які перебували в колонії короткий час, і видані в метрополії [17, c. 22].

Колонія жила на 99% по-сільські, і потребувала ковалів, смолокурів, лісорубів, бондарів, теслів, а не в людях розумової пра-ці. Функції інтелігенції виконувало духівництво, а також кілька десятків нотаріусів і нечисленні лікарі. Вкрай мало було юристів. Королівським едиктом 1664 підготовка в колонії юридичних кадрів була заборонена. Едикт, заподіяв розвитку правової культури Нової Франції помітний збитків, був скасований тільки в 1740 р.

У колонії також практично не було підприємців. Тільки в XVIII ст. кілька дрібних і середніх купців з Гавра, Руана, Сен-Мало і Бордо влаштувалися в Новій Франції. Їх головним заняттям була скупка хутра в індіанців і її перепродаж в метрополію. Промисловість (крім казенних корабельних верфів) банки і фінансисти були відсутні зовсім - адже величезна більшість населення жило натуральним господарством. Фактично єдиним товаром було хутро. До XVIII ст. колонія видобувала більше хутра, ніж могла поглинути метрополія, і їх почали збувати в англійські колонії. Право на торгівлю хутром давала дорога ліцензія, для придбання якої були потрібні хороші відносини з колоніальним інтендантом. Постачання колонії солі, зерна, вина, пороха, дорожнє будівництво були казенною монополією, що ще більше ускладнювало прояв приватної ініціативи. Ремесла практично не розвивалися. З усіх галузей промисловості до середини XVIII ст.[39, c. 133] належний розви-ток отримали тільки дві галузі - лісопильна і кораблебудівна. Існували також збройові і пивоварні підприємства. Багато необхідних промислові товари доводилося ввозити. Навіть частина каботажних суден, без яких Нова Франція не могла існувати, доводилося купувати в англо-американських колоністів.

Незважаючи на певне протиборство світської і духовної влади, в колонії політично і економічно панував блок великих земельних власників і духовенства. Його дії, органічно вписувалися в державну по-літику французького абсолютизму, перешкоджали формуванню цілого ряду соціальних верств і груп, і цим «перекривали повітря» багатьом напрямкам поступального розвитку франкоквебекского суспільства.

Елементарний благоустрій колонії йшов вкрай повільно. Французь-ка скарбниця виділяла на потреби величезної колонії, що розкинулася від Ньюфаундленду до Великих озер і Огайо, менше коштів, ніж на королівські розваги. До середини XVIII ст. в долині Святого Лаврентія оброблялося тільки 5% земельного фонду.

Американський аналітик Альфред Мехен пізніше писав, що новофранцузькі губернатори і інтенданти зовсім не були ліниві або бездарні. Навпаки, вони управляли колонією, може бути, навіть краще, ніж їхні сучасники - губернатори розташованих на південь від тринадцяти британських колоній. Але новофранцузькі губернатори занадто залежали від примх королівського двору в далекому Версалі і покладалися саме на адміністрування. У завоюванні нових земель і в їх освоєнні Нова Франція майже не знала ініціативи знизу. «Сеньориальне, військове та чернечеуправління гальмувало розвиток індивідуальної і групової підприємливості. Колоністи відвернулися від торгівлі та землеробства і віддавалися військовим справам та полюванню ». А ось англомовні колоністи робили багато дій, особливо захоплення вільних земель і їх благоустрій, робили з власної ініціативи, в обхід і крім губернаторів [39, c. 345].

У порівнянні з Нью-Йорком, Массачусетсом або Пенсільванією Нова Франція довгий час залишалася глушиною. Тільки в 1735 р. була нарешті добудована дорога, що зв'язала Квебек з Монреалем. Інших сухопутних комунікацій у колонії не було, що затягувало збір ополчення під час нападу ворога. Був спроектований ряд каналів в обхід мілин на річці Святого Лаврентія. Але їх прокладання сильно затягнулася через брак робочої сили та знарядь праці. Лише до 1740 р. був складений кадастр земельних угідь.

З кількох сотень населених пунктів (Сен-Моріс, Сорель, Труа-Рів'єр та ін) до середини XVIII ст. тільки Квебек міг вважатися містом - у ньому були дво і триповерхові будівлі, кафедральний собор, декілька церков і монастирів, вулиць і площ, замок губернатора, резиденції інтенданта і архієпископа, казарми, ринок і близько 4 тис. постійних жителів. Влітку кількість жителів сягала 8 тис. Монреаль був великим селом з одноповерховими кам'яними будинками і з 2 тис. постійних мешканців. У англійців ж Бостон, Філадельфія, Нью-Йорк, Чарльстон розвивалися значно швидше. У них крім усього іншого були муніципалітети, численні лавки, готелі, коледжі, таверни, клуби, друкарні і т. д. (Характерно, що офіційні будівлі Квебека були спроектовані не архітекторами, яких в колонії не було, а військовими інженерами, самим обдарованим з яких був Гаспар де Лері де Шасгро.)[9, c. 190].

Зростаюча напруга вилилася у XVIII ст. в три великі війни. Вперше суперництво європейських держав у Північній Америці супроводжувалося тривалими і великомасштабними військовими діями. Війна за іспанську спадщину (1701 - 1713) охопила, втім, лише північну і східну околиці Нової Франції - береги Гудзонової затоки і акад. Британські колоністи в ході дрібних сутичок до 1710 р. захопили більшу частину Акадії з Порт-Ройяль. Французи в свою чергу добилися успіхів в Ньюфаундленді, знищивши британське поселення в Бонавісте і захопивши в 1708 р. Сент-Джонс. Вони закріпили свою присутність на Острові Святого Іоанна, заснувавши на ньому Пор-ле-Жуа - «Веселий порт».

Погано підготовлений рейд нечисленної британської ескадри на Квебек, пройшовший в 1710 р., провалився - буря в затоці Святого Лаврентія розкидала і потопила частину англійських фрегатів і транспортних суден. Допомогти своїм колоністам Англія не змогла. Але і у французів не вистачало сил для повернення втрачено-го. Відповідно до договору, укладеним в Утрехті, Франція утримала Квебек і Острів Святого Іоанна, але змушена була поступитися англійцям правом на Акадію з Ньюфаундлендом, тобто на підступи до долини Святого Лаврентія. Вона визнала також більшість тери-торіальних домагань Компанії Гудзонової затоки [11, c. 44].

У ході війни за австрійську спадщину (1740-1748) французи зуміли відбити удари американських колоністів, засмутивши тим самим їх плани нападу на долину річки Святого Лаврентія, і спустошили прикордонні райони декількох британських колоній. Але спроби повернути Акадію залишалися марними, а британський флот завдав величезної шкоди заморської торгівлі Нової Франції і майже повністю перервав повідомлення з метрополією. Користуючись цим, британський флот обклав Луісбур з моря, а англоамериканских колоністи з Массачусетсу і Коннектікуту обложили його з суші. Фортеця, на будівництво якої пішло багато часу і коштів, протрималася набагато менше, ніж очікували французи і навіть їхні вороги - англійці. Двоїсту роль в її долі зіграв військовий інженер Етьєн Вер'єр. Він прослужив в Новій Франції понад 20 років і керував модернізацією укріплень Луісбура. Але під час облоги Вер'єр наполіг на тому, щоб залишити противнику найсильніший бастіон, після чого падіння фортеці стало невідворотним (1745). Щоправда, гіпотеза про підкуп інженера залишилася недоведеною. Поразка ж французької зброї виявилося важким [37 c. 54].

У той же час Франція здобула ряд перемог в Європі та Індії. Тому за Аахенським договором обидві держави зберегли колишні межі. Луісбур знову став французьким. Проте англійці три роки пробули у фортеці і, зрозуміло, вивчили всі її слабкі сторони. Подальша доля «американського Гібралтару» відтепер була вирішена наперед.

Вирішальний тур боротьби розвернувся в другій половині XVIII ст. під час Семирічної війни (1756-1763). Готуючись до неї, британська влада спочатку зміцнили тили - примусово виселили з Акадії в інші британські колонії велику частину франкомовних поселенців - близько 10 тис. чоловік.

Вигнанці, позбавлені майна, розсіялися по Західному півкулі. Багато хто з них після тривалих поневірянь оселилися у Квебеку і Луїзіані, а невелика група намагалася навіть влаштуватися в Південній півкулі - у Фолкленді. Драмі акадійців американський поет Генрі Лонгфелло пізніше присвятив поему «Еванжелін» [37, c. 59].

На океанському узбережжі Акадії англійці виявили та обстежили простору і добре захищену від вітрів бухту, залишену раніше французами без уваги. Тут вони заснували поселення Галіфакс, назване на честь видатного англійського державного діяча XVII ст. Галіфакс за кілька десятків років перетворився на найбільший у Північній Америці британський військовий порт. За чисельністю населення він швидко випередив Квебек і Монреаль разом узяті. Підстава Галіфаксу та його цілеспрямований розвиток виразно вказували на намір англійців заволодіти Новою Францією.

Точно так само були налаштовані англомовні британські колоністи, кількість яких до 1760 р. наблизиться до 2 мільйонів. У самому існуванні Нової Франції вони бачили небезпеку. Настрої ці поглиблювалися войовничістю квебекських губернаторів і міцним союзом французів з гуронами. «Не буде спокою в наших тринадцяти колоніях, поки Франція володіє Квебеком», - безапеляційно писав такий не дуже схильний до агресії північноамериканець, як Бенджамін Франклін [12, c. 98].

Військові дії в Північній Америці розпочалися цього разу за два роки до оголошення війни в Старому Світі - у 1754 р. Як говорив Вольтер, «постріли в Америці кинули у вогонь війни всю Європу». Поки на морі зберігалося рівновагу, метрополія підтримувала Нову Францію і перевагу в боротьбі була на боці французів. Безграмотно, але сміливо діяв французький флот ціною втрати кількох військових кораблів крім припасів та військових підрозділів доставив в Квебек головнокомандувача - маркіза Луї де Монкальма. Досвідчений військовий, який відзначився в Європі, Монкальм мав чин «польового маршала» (полковника).

Доля акадійцев підігрівала стійкість і жорстокість франкоквебекців. Британія ж необачно довірила нести весь тягар війни з французамиамериканським колоністам і ірокезам. Британські губерна-тори і уряд у Лондоні занадто покладалися на потрійну перевагу в живій силі над супротивником і на активність дій. Про військове мистец-тво наче забули. Наступали американці та їх союзники ірокези і вони дуже скоро поплатилися за це [12, c. 115].

Невеликий загін ополченців з Вірджинії і Південної Кароліни під командуванням майора Джорджа Вашингтона вторгся в долину Огайо, де був розбитий в бою у Форт-Дюкен французами і гуронами. Останні, діяли з засад, майже не зазнали втрат. Вашингтон був змушений здати ворогу оточений загін і тільки завдяки великодушності французького командира відпущений на свободу, уникнувши таким чином в'язниць королівської Франції. Потім французи меншими силами розбили англо-американську бригаду генерала Бреддока у Ніагари, убезпечивши Квебек з півдня на добрих п'ять років. Бреддок загинув у бою. Відбито було і напад англійців на Луісбур (1756). Вчасно прибувши з метрополії французька ескадра не розбила ворога, але змусила його відступити в Галіфакс [12, c. 117].

З прибуттям до 1756-1757 рр.. підкріплень із метрополії не ординарно мислив і енергійний губернатор Нової Франції П'єр де Ріго де Водрель почав наступ відразу на декількох напрямках. Він штурмом взяв ряд британських фортів на заході, встановивши тим самим панування французів на Великих озерах. На озері Онтаріо з успіхом стала діяти нашвидкуруч створена французька флотилія. Одночасно з цим партизанські загони вояжерів і індійців-гуронов перенесли бойові дії на ворожу територію. Раптовими ударами вони спустошили прикордонні місцевості Нової Англії і Віргінії.Американські ополченці були безсилі захистити рідні колонії, так як їх сили виявилися розкидані.

У липні 1758 війська Монкальма, перейшовши південний кордон, розбили англо-американські сили і «головнокомандуючого в Америці» генерала Джеймса Еберкромба). Французи втратили кілька сотень чоловік пораненими й убитими, ворог - понад 4 тис. осіб. Англо-американці відступили до Массачусетсу. Король Людовик XV підвисив маркіза до генерала-лейтенанта. Британський уряд відкликав Еберкромбі [8, c, 201].

У ході цих операцій чисельна перевага англо-американців було зведено до нуля франкоквебекцамі, які вміло використовували в операціях буреломи і болота, а ополченці-снайпери з вояжерів влучними пострілами вибивали офіцерів ворога, перетворюючи англійські війська в натовп. Лондон був змушений терміново направити до Америки понад 20 тис. кадрових солдатів і рушити більшу частину флоту на блокаду французьких гаваней. У морській битві при Кібероне перемога зважаючи бездарність французького командування дісталася англійцям.

На п'ятому році військових дій - до весни 1759 р. - Нова Франція була відрізана від метрополії. Кількісну перевагу англо-американців неухильно зростала. Їх налічувалося вже 60 тис. осіб. Забезпечені вони були теж краще завдяки британському переважанню на морі. Усвідомлював небезпеку Монкальм марно вимагав у королівського двору підкріплень. Водрейль тим часом мобілізував майже всіх дорослих чоловіків Нової Франції, але це дало лише 17 тис. Чоловік [8, c. 210].

Першого істотного успіху англійці на чолі з новим головкомом - генералом Джефрі Емхерст - добилися на акадійско-квебекськой кордоні. Обклавши втричі переважаючими силами з суші і з моря Луісбур, вони після декількох місяців облоги і бомбардувань 27 липня 1758 змусили гарнізон здатися. Захопивши «американський Гібралтар", англійці вщент зруйнували його. Падіння Луісбура, що вважався першокласною фортецею і ключем до долини Святого Лаврентія, викликало в Новій Франції замішання.

Положення колонії на п'ятому році війни ускладнювалося розбіжностями між прихильником малої війни губернатором Водрелем і прихильником негайних великомасштабних битв Монкальм. (Нам подібні розбіжності знайомі по Вітчизняній війні 1812 р.). Але справа була не тільки у відмінності стратегічних поглядів; генерал-лейтенант Монкальм був незадоволений тим, що був змушений підкоряти-ся губернатору, який був молодший чином і менш знатний. Британська сторона в тій війні не знала подібних колізій - всі військові і цивільні посадові особи підпорядковувалися головнокомандувачу, що полег-шувало узгодженість дій усіх збройних сил [8, c. 215].

У липні 1759 англійський флот доставив з Галіфаксу в гирлі річки Святого Лаврентія армію генерала Томаса Уолфа, який відзначився у Фландрії і під Луісбуром. Експедиція мала завдання опанувати ворожої столицею. Операції передувала ретельна навігаційна та картографічна підготовка. Боротьба біля стін Квебека, прикритого з різних боків скелями і багатоводної річкою, затягнулася. Лобовий удар Уолфа з північного сходу 31 липня закінчився перемогою французів у бою при Монморансі - англійці відступили, втративши 500 чоловік пораненими й убитими. Але у них було достатньо припасів, тоді як у блокованому з моря та оточеному бездоріжжям місті вони підходили до кінця[7, c. 221].

Англійці приступили до го бомбардування міста, зруйнувавши за кілька тижнів всі високі будівлі Квебека, в тому числі собор і резиденцію архієпископа. Малий калібр французьких гармат і брак снарядів не дозволили захисникам Квебек та придушити ворожу артилерію. За пропозицією моряків Уолф вночі непомітно подолав вузьку ділянку річки з мілинами і туманним вранці висадив армію в декількох кілометрах вище Квебека, поза досяжності його знарядь, остаточно відрізавши столицю від Монреаля і основних продовольчих районів колонії. Французи недооцінили мистецтво і рішучість англійських «освічених мореплавців». Англійці ж скористалися безпечністю ворога. Зайнята англійцями на прибережній рівнині позиція не була бездоганною - французькі партизани могли завдати їм ударів з флангу. Але обачний Водрель знаходився далеко - в Монреалі, а Монкальм вирішив негайно битися з ворогом. Успіхи при карильйоні і Монморансі зробили його самовпевненим [7, c. 227].

Сили супротивників були приблизно рівні - 4, 5 тис. бійців у Уолфа та 5 тис. у Монкальма. Але в розпорядженні англійського генерала були кадрові солдати і офіцери, його підтримувала ескадра, а у Монкальм більше половини війська становили незвичні до регулярного бою ополченці, включаючи сміливих, але погано озброєних індіанців. Артилерії та снарядів у французів було менше, ніж в англійців.

Битва біля стін Квебека 13 вересня 1759 була розпочата. Рішучого натиску французів британці протиставили щільний вогонь і відмінну дисципліну. Французькі втрати склали 1, 3 тис. осіб, англійські - удвічі менше. У битві були смертельно поранені обидва вождя. Уолф помер того ж дня, Монкальм - на наступний. Загинувши необачно, Монкальма оплакували не тільки білі поселенці, але й індіанці. «Канадська енциклопедія» засуджує Монкальма, який програв найбільшу в канадській історії битву. Частина зарубіжних і російських дослідників виправдовує сміливого маркіза, який вирішив запобігти посиленню англійців і вивантаження ними на сушу артилерії, що зробило б положення французів абсолютно безнадійним [38, c. 54].

Розбиті війська Нової Франції відступили до фортеці і здалися через кілька днів, отримавши гарантії безпеки кожного, хто знаходився в ній. Обіцянка була стримано - розправ і грабунків не було. Але через кілька місяців британці, побоюючись зради, вигнали з міста його населення. Губернатор Водрель і його помічники Робер Бурлямак і Гастон де Леві, що мали армію в складі кількох тисяч бійців і підтримку партизанських загонів, не вважали боротьбу програною. Їм не доводилося побоюватися ударів з півдня чи з заходу. Базуючись в Монреалі і маючи міцний тил, вони дозволили англійцям провести зиму в холодному напівзруйно-ваному Квебеку, а в квітні 1760 вчинили з ними, як Уолф з Монкальмом: виманили ворога з фортеці і одержали над ним перемогу в битві при Сен-Фуа. Французи захопили трофеї, в тому числі кілька десятків гармат, і ледь не увірвалися в Квебек на плечах відступаючого супротивника [38, c. 57].

Але зробити це їм не вдалося: англійці сховалися за міцними стінами Квебека, і до них з Галіфаксу приспіли кораблі з новими підкріплення-ми.Прибуття ж французького флоту не очікувалося. Уряд Людовіка XV втратив значну частину морської могутності країни і не зміг грамотно використовувати те, що залишилося. Спадщина де Турвілля і Кольбера, які зробили військово-морську силу невід'ємною частиною державної політики, було безповоротно втрачено. Що стосується англійців, то вони, очолювані Емхерстом, впевнено нарощували сили, домагаючись дедалі більшої переваги. На півдні вони зайняли форти у Ніагари, на заході оволоділи Великими озерами. Французька озерна флотилія загинула.

Влітку 1760 англійські сухопутні сили, що наступали з трьох боків, з боями дійшли до неукріпленого і погано забезпеченого Монреаля. Бурлямак і де Леві закликали продовжувати опір. Але в Монреалі кінчалися припаси. Восьмого вересня губернатор Водрель здався на умовах, аналогічних здачі Квебека роком раніше. Партизанські загони продовжували боротьбу, але недовго [38, c. 67].

Двома роками пізніше французьке командування завдало несподіваний контрудар, висадивши десант у Ньюфаундленді. Загін застав ворога зненацька і швидко зайняв Сент-Джонс, але потім був оточений прибулими з Акадії англійськими військами і змушений був скласти зброю. У вересні 1762 р. боротьба припинилася. Втрата Нової Франції у французькому суспільстві виявилося майже непоміченою. Колоніальні війни були мало популярні в суспільстві і тим більше в народі. Знать, буржуазія і інтелігенція були єдиної думки: воювати з-за «кількох мільйонів акрів снігу» (Вольтер) не має сенсу.

При укладенні Паризького миру 1763 французи вимагали повернути їм територіально незначні, зате багаті володіння у Вест-Індії, але не величезний глухий Квебек. (Характерно, що англійці зробили подібну помилку - вони готові були повернути противнику Квебек, але намагалися утримати Вест-Індію.) Керував переговорами з боку Франції герцог Етьєн-Франсуа Шуазель і він був упевнений, що незабаром всі північноамериканські піддані Британії зажадають незалежності і що боротьба захлесне і Нову Францію. За умовами миру Людовик XV відмовився від усіх прав на Нову Францію на користь Британії [33, c. 120].

РОЗДІЛ 2. ПІВНІЧНА АМЕРИКА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ Одна з наймолодших держав у світі, США в першій половині XIX століття переживала процес бурхливого розвитку ринкових відносин. На північному сході країни швидко зростала фабрична промисловість, енергійно розвивалося фермерське господарство. На заході Сполучених Штатів налічувалося величезна кількість дрібних фермерів і самостійних ремісників, постійно зростало використання найманої робочої сили. Збільшився потік масової імміграції в США з Європи. На взаємовигідних умовах в промисловий розвиток країни вкладався іноземний капітал. У США практично відсутні серйозні конкуренти в усій західній півкулі. Після війни за незалежність у США склалися два великі економічні райони: Північ і Південь. На Півночі відбувався промисловий переворот, на Півдні зміцнювалося плантаційне рабовласницьке господарство. У освоюваних районах Дикого Заходу розвивалося фермерство. Різниця в шляхах економічного розвитку Півночі і Півдня справила величезний вплив на весь хід наступної історії країни [16, c. 101].

На території США були знищені всі залишки феодальних відносин, які, таким чином, не могли чинити гальмуючого впливу на розвиток країни.Державні діячі США прагнули з вигодою для себе використовувати війни між європейськими державами, які почалися в кінці XVIII століття і тривали аж до 1815 року. Починаючи з 90-х років XVIII століття, Сполучені Штати вели надзвичайно прибуткову торгівлю з ворогуючими між собою європейськими коаліціями. Це сприяло зростанню торгового флоту США, тоннаж якого з 1792 по 1807 рр.. виріс майже в два рази. В окремі роки фрахт США забезпечував майже всю зовнішню торгівлю Голландії, Франції та Іспанії, не кажучи вже про задоволення потреб власного експорту.

У США відбувалося швидке поширення ринкових відносин «вшир», на нові землі, що увійшли до складу країни в результаті освоєння Заходу і захоплень територій інших держав. Це призвело до створення сприятливих умов для розширення імміграції з Європи, Азії, Латинської Америки. Імміграція прискорювала і без того дуже швидке зростання населення країни. З 1800 по 1820 рр.. населення США збільшилося з 5,3 до 9,6 млн. чоловік, а до 1850 р. досягло 23,3 млн. осіб, включаючи 3,2 млн. негрів. Число іммігрантів, які прибули до США з 1820 по 1850 рр.., Становило близько 2,45 млн. чоловік. З 1800 по 1860 рр.. за кожні 10 років населення країни збільшувалася на 32-36% [16, c. 106].

Економічний розвиток США розвивався швидкими темпами. Частка США у світовому промисловому виробництві зросла з б у 1820г. до 15% в 1860 р. До початку Громадянської війни США займали 4-е місце у світі за обсягом промислового виробництва! 

Але в першій половині XIX століття США представляли собою аграрну країну: у 1800 р. 96% населення проживало в сільській місцевості і було зайнято сільським господарством. Переважна більшість сільського населення складали фермери.

Але до 1850 р. питома вага міського населення зросла до 12,5%. Якщо на початку XIX століття в США налічувалося менше десятка міст з населенням понад 8 тис. осіб, то в 1844 р. їх було вже 44. Деякі міста, вигідно розташовані географічно, росли дуже швидко, наприклад, Чикаго, Піттсбург,Детройт, Сент-Луїс і інші. За темпами зростання Нью-Йорк перевершував усі інші міста: його населення перевищила півмільйона чоловік [30, c. 217].

Незважаючи на те, що США залишалися аграрною країною, що вивозила сировину і ввозила промислові вироби, економічно ще сильно залежною від Англії, економіка США в першій половині XIX століття розвивалася такими темпами, яких не знала Європа. Але головною особливістю економічного розвитку США залишалося наявність двох господарських укладів: ринкового господарства, заснованого на застосуванні найманої праці, і плантаційного рабовласницького господарства в умовах капіталістичного виробництва. 

Таким чином, історія первісного нагромадження капіталу в США, як і в інших країнах, була зв'язана не з ідеалістичними методами заощадження, а шляхом насильства, жорстокої експлуатації й навіть фізичного знищення сотень тисяч людей. І тільки в міру того, як капіталізм опановував виробництвом в Англії й США, первісне нагромадження капіталу вже переставало бути таким і ставало капіталістичним.

Матеріальною базою для промислової революції в США, як і в Англії, з'явилася мануфактурна організація бавовняної галузі. До кінця XVIII ст.. ручна праця була розчленована на окремі операції, що обумовило диференціацію знарядь праці, їхнє виробництво й спеціалізацію робітників.

Перша фабрика в США заснована в 1791 р. М. Брауном у штаті Род-Айленд, де за допомогою С. Слейтера був установлений механічний ткацький верстат Аркрайта. А незабаром і сам Слейтер відкрив фабрику із застосуванням водяної й парової механічної чинності. Важливе значення мав винахід в 1793 р. Э. Уитни бавовноочисної машини [39, c. 101].

Однак початковим етапом технічної революції в бавовняній промисловості вважається підстава Френсисом Лоулем в 1815 р. в Уолтелі (штат Массачусетс) фабрики, де вперше у світі був налагоджений виробничий процес під дахом однієї фабрики. Таке нововведення поставило в порядок денний проблему автоматичної передачі сировини й напівфабрикатів від однієї машини до іншої, із цеху в цех і т.д. проблему автоматизації всього виробничого процесу.

В 20 - 40-і рр. ХIХ в. були зроблені принципово нові винаходи й технічні вдосконалення, які дозволили здійснити технічну революцію в бавовняній галузі. У їхньому числі циліндрична машина для механічної набійки тканин, верстати по випуску візерункової тканини й т.д.

На рубежі 40 - 50-х рр. воістину революційний переворот зробила в галузі мюль-машина. Машина, що складається з 1088 веретен, провадила 3264 мотка пряжі в день, тобто виконувала обсяг роботи 3 тис. чоловік. В 1860 р. у США працювала 1091 бавовняна фабрика, а число веретен на них перевищувало 5200 тис., з них на південні штати доводилося всього 159 фабрик і 300 тис. веретен.

Певні зміни відбувалися й у вовняній промисловості. Головним центром її став штат Коннектикут. До початку Громадянської війни в США діяло 1700 текстильних фабрик з паровими двигунами.[21, c. 88]

Про серйозні якісні зрушення в американській текстильній промисловості за першу половину XIX в. говорить той факт, що на всесвітній виставці в Лондоні (1851 р.) першу премію одержали американські тканини.

40 - 50-е рр. ХIХ в. з повною підставою вважають початком технічного перевороту в сільському господарстві США. Особлива роль належала комплексному застосуванню трьох удосконалених знарядь - плуга, жниварки й молотарки, які охоплювали три найважливіших технологічно зв'язаних цикли польових робіт - оранку, збирання врожаю й молотьбу. Широко впроваджувалися також сівалки, культиватори, сінокосарки, паровий трактор і інша техніка. Стали застосовуватися штучні добрива. Все це сприяло переходу від екстенсивного сільського господарства до інтенсивного.

У числі найбільш відсталих галузей США довгий час перебувала металургія, що аж до середини 30-х рр. працювала на деревному куті. В 1837 р. була задута перша домна на мінеральному паливі, а за 1847 - 1857 р. у країні було побудовано 100 аналогічних доменних печей. За 50-е рр. у важкій промисловості були створені потужності, які приблизно в 2 - 3 рази перевищували усе раніше створені. Це дозволило довести виплавку чавуну в 1860 р. майже до 1 млн т проти 180 тис. т в 1830 р. і 55 тис. т в 1810 р [21, c. 94].

Широке залізничне будівництво, бурхливий розвиток металургії в 40 - 50-е рр. з'явилися гарним стимулом для розвитку вугільної промисловості. Так, в 1860 р. у країні було добуто 14 млн т вугілля проти 50 тис. т в 1820 р. Центр вуглевидобутку перемістився зі штату Віргінія в Пенсільванію, де сформувався район важкої промисловості.

У першій половині XIX в. швидко розвивалися транспорт і пов'язані з ним галузі промисловості. Будуються шосейні дороги, канали. В 1830 р. був зданий в експлуатацію 21-кілометрова ділянка залізниці від Балтімора убік Огайо, а до 1860 р. у США було побудовано більше 49 тис. км залізниці. Були зведені паровозобудівні заводи в Балтіморі, Пітсбурзі, Філадельфії й т.д. [1, c. 400].

До початку 60-х рр. XIX в. у ряді північно-східних штатів (Массачусетс, Нью-Йорк, Пенсільванія й ін.) промисловий переворот наблизився до своєї завершальної стадії (виробництво машин машинами). Десятки місцевих великих заводів виготовляли верстати, устаткування для підприємств легкої промисловості, парові машини, локомотиви, залізничні рейки й т.д. В 1860 р. вартість промислової сільськогосподарської продукції в цілому по США майже зрівнялася. Початок організованого аболіціоністского руху в національному масштабі поклало створення в 1833 році Американського товариства боротьби з рабством. В основі діяльності цієї організації, як і всього руху в цілому, лежала боротьба фермерів, ремісників і частини середньої буржуазії за демократичні права і свободи і, особливо, за вільний доступ до західних земель. Аболіціоністський рух очолювали представники радикально-демократичної інтелігенції вона і підняла голос протесту проти рабства. Більшість лідерів руху на чолі з У. Гаррісоном, редактором журналу «Либерейтор» («Визволитель»), вважало, що з рабством потрібно боротися ідейними засобами, не вдаючись до сили. Більш радикально налаштовані лідери руху на чолі з Ф.Дуглаеом робили упор на збройні методи боротьби [31, c. 17].  У 1838 році аболіціоністи заснували для допомоги збіглим неграм спеціальну організацію під назвою «Суспільство підземної залізниці». Творцями цього таємного товариства були фермери Північної Кароліни, Кентуккі і Теннессі. За допомогою мережі підпільних пересильних «станцій» і численних провідників («кондукторів»), щохвилини ризикували своїм життям, суспільство переправляло на Північ десятки тисяч рабів. Колишня рабиня, негритянка Гаррієт Табмен, що бігла на Північ, допомогла потім вирватися на свободу сотням невільників. Широку популярність здобувроман пись-менниці Гаррієт Бічер-Стоун «Хатина дядька Тома» (1852), який сприяв розвитку громадського руху проти рабства. Кульмінацією боротьби за скасування рабства стало повстання під керівництвом Джона Брауна в 1859 році. Для підготовки повстання Джон Браун створив невеликий збройний загін з 32 чоловік, включаючи його самого і трьох синів. Повстанці захопили великі збройові склади, готувалися до розширення масштабів боротьби, проте урядові війська зуміли придушити опір невеликого загону. Джон Браун був засуджений військовим судом до смерті і повішений [31, c. 20].