84 Правовий звичай. Звичаєве право.

Першою історичною формою (джерелом) права є правовий звичай, під яким розуміється санкціоноване державою правило поведінки, яке утвердилось у суспільстві як простий звичай у результаті багаторазового повторення впродовж тривалого часу і яке стало традицією, тобто правило, яке передавалось від покоління до покоління до того часу, поки не потрапило в орбіту державних інтересів. Не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який відповідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої соціальної спільності або суспільства в цілому.

Місце звичаю в системі джерел права у різні епохи було різним. Він займав домінуюче становище у процесі становлення правових систем, а в сучасних умовах — це форма права, яка зустрічається рідко. Так, у романо-германській правовій сім'ї роль звичаю дуже обмежена. У цілому, за винятком Італії, він втратив характер самостійного джерела права. Навіть в Англії, де традиції часто-густо мають загальнообов'язкове значення, звичаї діють лише в обмеженій сфері суспільних відносин. Вони є в торговому праві та окремих інститутах кримінального права (наприклад, участь присяжних у певних юридичних справах).

85 Судовий прецедент.

Судовий прецедент - це таке рішення судового (адміністративного) органу, що приймається для вирі­шення конкретної юридичної справи вперше і береться за зра­зок при розгляді аналогічних справ у майбутньому.

Це спільне офіційне правило, яке встановлюється суддею при вирішенні конкретної справи (у тексті судового рішення по конкретній справі), у тому випадку, коли він виявляє, що з усіх діючих правових норм жодна з них не підходить до даного випадку. Це загальне правило стає обов'язковим, частиною чинного права, що підлягає застосуванню судами, рівними за статусом даному суду, а також всіма нижчими судами. Судовий прецедент - одне з основних джерел права в країнах, що належать до англосаксонської правової сім'ї.

Визнання прецеденту джерелом права дозволяє судовим і адміністративним органам виконувати правотворчі функції, тому що вони фактично мають право створювати нові норми права. Тим самим усуваються протиріччя між економікою, що розвивається практикою та чинним законодавством, що дозволяє вирішувати справи за відсутності норм права.

Прецедент є тоді, коли справа вимагає юридичного рішення, а необхідної норми в законодавстві немає. У цьому випадку суддя (чи посадова особа виконавчого органа) або суд у повному складі (чи державний орган у цілому) приймає рішення в справі. Суддя зобов'язаний керуватися засадами права, своїм світоглядом, правосвідомістю, що панує в суспільстві, моральними цінностями і життєвим досвідом. Якщо таке рішення виявиться еталоном для рішення подібних справ, то воно стає прецедентом.

86 Релігійні форми права.

Священні книги – різноманітні сакральні тексти, у яких сформульовані релігійні правові норми, що походять від Бога (напр., Біблія, Коран) і визнані д-вою в якості загальнообов’язкових. Одне з найдревніших джерел права, що зберігає своє значення у традиціоналістських правових с-мах (напр., мусульманське право)

Тут про поняття релігійної норми. Але норма не є формою права, бо тут мова має йти саме про канонічне право. Я кидаю, щоб ви могли порівняти.

Релігійну норму можна визначити також як правило чи вимогу конфесії (релігійної організації, церкви) до особи (послідовника релігії), де визначено певний обсяг, характер, а також межу можливого й допустимого в поведінці віруючого.

Вони мають імперативний характер, впливають на поведінку людей і є певним видом соціальних норм. Релігійні норми — значний елемент у структурі релігійного впливу церкви на своїх послідовників.

Перші релігійні норми стихійно виникли в первісних релігіях. Із виокремленням священиків в особливий стан і створенням розгалужених релігійних установ норми останніх розробляються відповідно служителям культу. Але за своєю сутністю релігійні норми виникають на основі релігійних уявлень і поглядів та, своєю чергою, служать засобом збереження їх у свідомості людей. На формування релігійних норм зазвичай впливають конфесійні утворення, які виробляють і контролюють їх дотримання.

Канонічне право (від грец. — правило, норма) — сукупність норм церковного права, які встановлені церковними соборами та постановами пап і визначають організацію церкви, її внутрішній розпорядок, відправлення культу, а також норми моралі, родинних відносин і, певною мірою, норми цивільного, кримінального та судового права (за умови, якщо вони санкціоновані й забезпечуються державою). Раніше вони носили характер загальнообовязкових (особливо в добу Сердньовіччя), зараз — більше наблизились дюо корпоративних. Виданий 1917 року папою Бенедиктом XV «Кодекс канонічного права» регулює лише внутрішньо-церковні відносини.

Взагалі можна простежити еволюцію норм канонгічного права так:

В первісному християнстві канонами вважають символ віри, вчення Ісуса Христа та апостолів, книги Святого Письма (Старий Завіт і Новий Завіт), сукупність правил богослужіння тощо. Уже в 4 ст. канонами стали називати постанови вселенських соборів з питань управління справами церкви на відміну, з одного боку, від законів стосовно церк. справ, що виходили від держ. влади, з другого — від ухвал вселенських (а пізніше і помісних) соборів з догма-тич. питань християнства. У середньовіч. юриспруденції під каноном розумілося письмово викладене правило, встановлене або затверджене церквою з метою регламентації правових відносин у сфері її компетенції. К. п. охоплювало позацерк. правовідносини: шлюбно-сімейні, майнові, кримінальні, міжнародні. Тривалий час воно співіснувало з римським правом та звичаєвим правом.

1151 - “Декрет Граціані” - схоласт-юрист, уклав збірк ном канонічного права.

1582 «Звід канонічного права» («Corpus juris сапопісі») був доповненим і переробленим виданням збірника Граціані.

Відрізняють також залежно від течії християнства: чи католицизм чи православ”я.

У католицизмі джерелами К. п. були постанови вселен, соборів, витяги з папських булл та енциклік, ряд положень Біблії, уривки з творів «отців церкви», а також деякі норми звичаєвого і рим. права. К. п. у католицизмі поширюється не лише на церковні, а й на частину позацерк. відносин. Норми щодо церкви та її організації, прийняті світською владою у країнах католицизму (тобто церк. право), не входили до К. п. Таким чином, поняття «канонічне право» і «церковне право» у католицизмі не збігалися. Розпад феод, ладу, становлення абсолютизму і підвищення ролі світських судів поступово звузили сферу дії К. п.; з утвердженням бурж. сусп-ва К. п. (напр., виданий папою Бенедиктом XV «Кодекс канонічного права») регулювало лише внутрі-церк. справи. Від 1984 діє новий Канонічний кодекс, норми якого не є правовими в повному значенні цього слова, оскільки не мають юрид. санкції, а застосовуються лише д-вами, які визнають їх.

У православ'ї, котре не мало такого впливу на сусп. життя, як катол. церква, К. п. називалася сукупність канон, норм, що містяться у рішеннях вселен, і деяких ін. соборів (до 9 ст.), а також у висловлюваннях «отців церкви», освячених церк. традицією звичаях та ін. Значна частина канонів, які регламентують церк. життя, входить до церк. права. Поняття «канонічне право» ширше за поняття «церковне право»: воно включає також канони, які виходять за межі церк. життя і навіть церк. права, оскільки влаштування і діяльність правосл. церкви визначаються також нормами більш пізнього походження.

Джерелами нашого партикулярного права є головним чином рішення і постанови провінційних синодів УГКЦ, а також літургійні книги, державні закони, які врегульовують відносини між Церквою і державою.