Глава 35. Загальні положення про пів Стаття 418. Поняття пів

1. ПІВ – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт ПІВ, визначений цим Кодексом та іншим законом.

2. ПІВ становлять особисті немайнові права ІВ та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права ІВвизначається цим Кодексом та іншим законом.

3. ПІВє непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права ІВчи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 419. Співвідношення пів та права власності

1. ПІВта право власності на річ не залежать одне від одного.

2. Перехід права на об’єкт права ІВ не означає переходу права власності на річ.

3. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права ІВ.

Стаття 420. Об’єкти права інтелектуальної власності (навдена вище) Стаття 421. Суб’єкти права інтелектуальної власності

1. Суб’єктами права ІВє: творець (творці) об’єкта права ІВ(автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права ІВ, відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору.

Регулювання руху ПІВ, тобто правичини з їх цивільногобогу в ЦКУ регулюються в контексті договірних зобов’язань: глава 75 (Розподяження майновии правами інтелектуальної власності) і глава 76 (Комерційна концесія).

В Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року ПІВ стосується Розділ 34 (Комерційна концесія).

2. Міжнародно-правове регулювання прав ів

Початок його припадає на кінець ХІХ століття, коли було прийнято три основоположні міжнародні конвенції в найважливіших напрямках захисту ПІВ: Про охорону промислової власності 1883 р. (Паризька); Про міжнародну реєстрацію товарних і фабричних знаків 1891 р. (Мадридська) і Про захист літературних і художніх творів 1896 р. (Бернська).

Як вже зазначалося, особливістю міжнародного захисту ПІВ стало те, що міжнародні угоди не змінили національну обмеженість механізмів захисту, тобто в кожній державі ПІВ потребували (і донині потребують) окремого захисту, а обмежилися лише взаємним наданням державами учасницями національного режиму для нерезидентів з інших договірних країн, що бажали захистити свої ПІВ. Заявники-нерезиденти в кожній договірній країні отримали такі ж умови, які та надає власним громадянам в захисті їх ПІВ. Розглянемо більш детально ці та інші конвенції в окремих сферах захисту ПІВ.

2.1. Конвенції в сфері авторських і суміжних прав (асп)

Як зазначає В.Л.Чубарєв, на міжнародному рівні охорона АСП почалась з укладання двосторонніх договорів. Як вважається, перший такий договір було укладено в 1840 р. між Австрією та Сардинією. До 1886 р. кількість таких угод у державах Європейського континенту зрос­ла до тридцяти трьох.

Бернська конвенція про захист літературних і художніх творів від 09.09 1886 р. Це один з найстаріших міжнародних договорів, відкритий для при­єднання для будь-якої держави. В ній беруть участь 147 держав світу, які, згідно зі ст. 1 Конвенції, є членами Бернського Союзу – Союзу з охорони прав авторів на їх літературні і художні твори. Текст Конвенції неодноразово переглядався: 1908 р. (Берлін), потім-у 1928 р. (Рим), 1948 р. (Брюс­сель), 1967 (Стокгольм) та у 1971 р. (Париж). Нині найбільш повна редакція Конвенції діє у вигляді Паризького Акта від 24.07.1971 р., зміне­ного 2.10.1979. р. Саме цей текст ратифіковано Законом України від 31.05.1995 р. (чинна для України з 25.10.1995 р.)

Принципи охорони за Бернською конвенцією:

Принцип національного режиму: ст. 5 (1) Конвенції: автори користуються в усіх країнах Союзу, крім країни походження твору, правами, які надаються нині або будуть надані в подальшому від­повідними законами цих країн своїм громадянам, а також правами, особливо наданими Конвенцією. Виняток «крім країни походження твору» означає, що у країні походження твору законодавство може бути більш сприятливим для автора (не обов’язково громадянина), ніж в інших країнах Союзу.

Принцип автоматичності охорони. Стаття 5 (2): користування наданими за Конвенцією правами і їх здійснення не пов'язані з виконанням будь-яких формально­стей у державі, де охорона вимагається, тобто до автора не по­винні висуватись умови реєстрації твору, депонування, роби­тись посилання на необхідність видання якогось акту. Авторство виникає в силу самого факту створення твору.

Принцип незалежності охорони. За цією ж статтею, користу­вання наданими Конвенцією правами та їх здійснення не залежить від існування охорони в країні походження твору. Приклад: твір Б. Пастернака «Доктор Живаго» було вперше опубліковано у 1957 р. в Італії, СРСР не був членом Бернського союзу, в СРСР твір не видавався і права Пастернака не захищались. Проте цей твір, як виданий в одній з держав - членів Союзу, і досі знаходиться під захистом Конвенції.

Строки охорони авторських прав. Загальне правило(ст. 7(1)):

• увесь час життя автора, плюс додається

• 50 років після його смерті.

Строки завжди рахується з 1 січня року, наступного за роком смерті.

До того ж, країни Союзу (ст. 7 (6) та ст. 19) мають право встановлювати строк охо­рони, що перевищує зазначений строк (у Німеччині, наприклад, 70 років).

(ст. 7 bis): для творів, створених у співавторстві, додаткові строки обраховуються від часу смерті останнього з авторів.

Стаття 7 (2, 3) містить два спеціальних правила: кінематографічних творів і творів, випущених ано­німно або під псевдонімом.

Виключні права авторів за Бернською конвенцією:

1. Право перекладати і дозволяти переклади свої твори (про­тягом всього строку охорони (ст. 8).

2. Право дозволяти відтворення творів, що охороняються, будь-яким чином і в будь-якій формі (згідно зі ст. 9 Конвенції будь-який звуковий або візуальний запис вважається відтво­ренням).

3. Право на публічне виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів (ст. 11).

4. Право на передачу своїх творів в ефір або публічне повідом­лення цих творів будь-якими іншим способом бездротової переда­чі, по дротах, за допомогою гучномовця або будь-якого іншого апарата, що передає знаки, звуки або зображення (ст. 11 bis).

5) Право на публічне читання своїх творів (ст. 11 ter).

6. Право на дозвіл переробки, аранжування або інші зміни своїх творів (ст. 12).

7. Право на кінематографічну переробку і відтворення своїх творів (ст. 14).

Окремо слід зупинитися на таких двох правах.

Одне - немайнове (ст. 6 bis):незалежно від майнових прав і навіть після уступки прав автор має право вимагати визнання свого авторства на твір і про­тидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи ін. зміні його твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, здат­ному завдати шкоди честі або репутації автора. Ці права зберіга­ють силу й після смерті автора.

Друге – «право дольової участі» (ст. 14 ter): автор, а після його смерті правонаступники корис­туватимуться невідчужуваним правом часткової участі у кожному продажу твору, що йде за першою його уступкою, здійсненою ав­тором твору (якщо законодавство країни, до якої належить автор, це дозволяє, і в обсязі, що допускається законодавством країни, в якій вимагається ця охорона).

З 1971 р. (Паризьким актом) до Конвенції додано два До­даткових протоколи, в яких вирішуються питання застосування її положень до осіб без громадянства та біженців, а також стосовно творів, які видаються міжнародними організаціями.

Конвенції про суміжні права

Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, ви­робників фонограм і організацій мовлення (Римська конвенція) 26 жовтня 1961 р.

станом на 15.07.2002 р. в ній брали участь 69 держав-учасниць. Конвенція набула загальної чинності 18.05.1964 р. Україна приєдналася до Римської конвенції згідно з Законом України від 20.09.2001 р.

Для приєднання до цієї Конвенції держава повинна одночасно бути:

• членом ООН;

• членом Бернського Союзу або членом ВОІВ (ст. 24).

з моменту виходу держави з Бернського Союзу чи ВОІВ, її членство у Римській конвенції припиняється.

Для цілей Конвенції (ст. 3):

• під «виконавцями» маються на увазі актори, співаки, музи­канти, танцюристи або інші особи, які виконують роль, співають, читають, декламують, виконують або будь-яким іншим способом беруть участь у виконанні творів літератури чи мистецтва;

• під «фонограмою» мається на увазі будь-який виключно зву­ковий запис звучання виконання або інших звуків;

• під «виробником фонограм» мається на увазі фізична або юридична особа, яка першою здійснила звуковий запис звучання виконання або інших звуків;

• під «публікацією» мається на увазі надання публіці примір­ників фонограми в достатній кількості;

• під «відтворенням» мається на увазі виготовлення одного або кількох примірників запису;

• під «телерадіомовленням» мається на увазі передача бездро­товими засобами звуків або зображень і звуків для прийому пуб­лікою;

• під «ретрансляцією» мається на увазі одночасна передача телерадіопродукції однієї організації мовлення іншою організацією мовлення

Охорона, що надається Римською конвенцією, зводиться, головним чином, до національного режиму.

Регіональна угода (СНД)

У 24.09.1993 р. у Москві укладена Угода про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав, яку Україна ратифікувала Законом від 27.01.1995 р.

Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення від 29.10.1971 р. (членство бл. 70-ти держав)

Україна приєдналася до цієї Конвенції Законом від 15.06.1999 р.

Брюссельська конвенція про поширення несучих програми сигналів, що передаються через супутники від 21.05.1974 р. (чинна з 25 серпня 1979 р.) Станом на 15.07.2002 р. Конвенція налічувала 24 держави-члена. Україна участь в цій Конвенції не бере.

Конвенція має такі визначення термінів (ст. 1):

«сигнал» - створена за допомогою електронних засобів несуча частота, яка здатна передавати програми;

«програма» - сукупність матеріалів, отриманих безпосередньо чи в запису, які складаються із зображень, звуків або тих та інших одночасно, що передаються за допомогою сигналів з метою подальшого поширення;

«супутник» - будь-який устрій, що знаходиться за межами земного простору і здатен передавати сигнали;

«випромінювальний сигнал» - будь-який несучий програми сигнал, що спрямований на супутник або через нього;

«вторинний сигнал» - сигнал, який отримується шляхом перс творення технічних характеристик випроміненого сигналу з проміжними записами чи без них;

«орган-джерело» - фізична або юридична особа, що визначні, які саме програми будуть нести сигнали, що випромінюються;

«розповсюджуючий орган» - фізична або юридична особа, що вирішує, чи повинна мати місце передача вторинних сигналів ши­рокому загалу чи його частині;

«розповсюдження» - дія, за якою розповсюджуючий орган пере­дає вторинні сигнали широкому загалу чи будь-якій його частині.

Конвенція забороняє проти­законне поширення за допомогою супутників сигналів, що містять програми. Охорона за цією Конвенцією поширена й на випадки, коли похідні (ретрансляційні) сигнали поширюються кабелем, що Римською конвенцією не передбача­ється.

Конвенція не охороняє про­граму, що транслюється. Її об'єктом є саме сигнали, які використовуються організацією ефірного мовлення. Проте Конвенція наголошує, що жодне з її по­ложень не може тлумачитись як таке, що обмежує або завдає шко­ди охороні, яка вже надана авторам, виконавцям, виробникам фонограм або організаціям ефірного мовлення (ст. 6).