2. Умови дійсності правочинів.

Під умовами дійсності правочину слід розуміти сукупність всіх передбачених законом вимог, яким повинен відповідати будь-який правочин. В протилежному випадку, внаслідок недотримання таких умов, сторони несуть ризик визнання правочину недійсним або застосування наслідків недійсності до нікчемного правочину.

Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від виду правочину, його характеру, змісту, суб’єктного складу, об’єкта та того, як він вчинений (посвідчений нотаріально, на біржі або вчинений усно). Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці відрізнятимуться від договору купівлі-продажу побутової техніки, а передача на зберігання на елеватор зерна – від передачі на зберігання предметів одягу в гардеробі.

Водночас всі правочини, незважаючи на можливу специфіку, мають відповідати певним загальним умовам їх дійсності.

До них, згідно ст. 203 ЦК України, належать:

1. Законність змісту.

Зміст правочину – це сукупність його умов, сформульованих однією стороною, якщо вчинюється односторонній правочин, або узгоджених усіма сторонами при двосторонніх або багатосторонніх правочинах.

Законність – це обумовлене закономірностями суспільного розвитку комплексне соціально-правове явище, яке складається з трьох взаємозв’язаних складових, а саме: принципу, методу і режиму існування держави, що полягає у розумінні, суворому і неухильному виконанні всіма суб’єктами правовідносин вимог законодавчих актів, які повинні відповідати принципу справедливості права як в процесі правореалізації, так і в процесі правотворчості. Законність як суспільний феномен являє собою певний результат взаємодії різноманітних чинників, що і визначають її природу.

З позицій моральності і справедливості законність виступає в першу чергу як засіб захисту прав, свобод і законних інтересів кожної особистості. Вона повинна забезпечувати охорону людини як від сваволі самої держави і її органів, так і від протиправних дій з боку інших осіб. Від стану законності, рівня її відповідності принципам моралі, справедливості і доцільності залежить ступінь свободи особистості, реальність її прав і свобод, рівень реальності демократії.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права – від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв’язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів – посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак:

• зовнішньої (формальної) – обов’язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями;

• внутрішньої (сутнісної) – наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

З урахуванням того, що ст. 4 ЦК України закріплює систему актів цивільного законодавства, умови правочину не можуть суперечити вимогам будь-якого з цих актів. Крім того, що зміст правочину повинен відповідати актам цивільного законодавства, він також повинен відповідати нормативно-правовим актам іншої галузевої належності. Стаття 6 ЦК України дає можливість відступити від положень відповідності змісту правочину закону, проте такий відступ на дає підстав для вчинення правочинів, які породжують негативні наслідки, тому що насамперед правочин повинен відповідати загальним засадам цивільного законодавства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Укладати правочини мають лише ті особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньою психічною зрілістю. До досягнення повноліття фізичні особи наділені частковою або неповною дієздатністю і мають право вчиняти правочини, прямо обумовлені в законі. Повнолітні особи визнані недієздатними в судовому порядку, взагалі не можуть укладати правочини і за них правочини укладають опікуни в межах своєї компетенції. Фізичні особи, обмежені судом в дієздатності, можуть укладати лише дрібні побутові правочини.

3. Дотримання форми правочину. Якщо законом визначена конкретна форма, в якій обов'язково має вчинятися правочин, то її необхідно дотримуватися. У разі не дотримання цієї вимоги, настають негативні наслідки. Наприклад, якщо договір про купівлю-продаж житлового будинку не буде укладено у письмовій формі і посвідчений нотаріусом, то він буде нікчемним.

4. Відповідність внутрішньої волі волевиявленню сторін. Суть такої умови дійсності правочину полягає в тому, що особа, яка вчиняє правочин повинна свідомо цього прагнути без, застосування якихось сторонніх чинників, які б могли викривити її уяву про вчинювану дію або ж які існували на момент вчинення такої дії і мали психологічну обставину, яка затьмарювала свідомість у розумінні можливих подальших наслідків.

Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для його вчинення необхідна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Відповідно до цього волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи виражається зовні. Для чинності правочину волевиявлення учасників має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення має бути вільним від чинників, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (обман, омана) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля).

5. Спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Кожний правочин має правову ціль, яка повинна бути законною та досяжною.

6. Захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Батьки діють від імені дітей, як законні представники, тим самим доповнюючи недостатню дієздатність дитини. Закон передбачає, що правочини, вчинені батьками, не повинні бути спрямовані на обмеження як духовних, так і майнових прав дитини.