8. Проблема – гіпотеза – теорія

Розглядаючи теоретичне пізнання як вищу і найбільш розвиту його форму, випливає насамперед визначити його структурні компоненти. До числа основних з них відносяться проблема, гіпотеза і теорія, що виступають разом з тим як “вузлові моменти” побудови і розвитку знання на теоретичному його рівні.

Проблема – форма знання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що потрібно пізнати. Інакше кажучи, це знання про незнання, питання, що виникло в ході пізнання і потребуючий відповіді. Проблема не є застигла форма знання, а процес, що включає два основних моменти (етапу руху пізнання) – її постановку і рішення. Правильне виведення проблемного знання з попередніх фактів і узагальнень, вміння вірно поставити проблему – необхідна передумова її успішного рішення.

Як вважає К. Поппер, наука починається не зі спостережень, а саме з проблем, і її розвиток є перехід від одних проблем до інших – від менш глибоких до більш глибокого. Проблеми виникають, на його думку, або як наслідок протиріччя в окремій теорії, або при зіткненні двох різних теорій, або в результаті зіткнення теорії зі спостереженнями.

Наукові проблеми варто відрізняти від ненаукових (псевдопроблем), наприклад, проблема створення вічного двигуна. Рішення якої-небудь конкретної проблеми є істотний момент розвитку знання, у ході якого виникають нові проблеми, а також висуваються ті чи інші концептуальні ідеї, у тому числі і гіпотези. Поряд з теоретичними існують і практичні проблеми.

Гіпотеза – форма знання, що містить припущення, сформульоване на основі ряду фактів, щире значення якого невиразно і має потребу в доказі. Гіпотетичне знання носить ймовірний, а не достовірний характер і вимагає перевірки, обґрунтування. У ході доказу висунутих гіпотез одні з них стають щирою теорією, інші видозмінюються, уточнюються і конкретизуються, треті відкидаються, перетворюються в омани, якщо перевірка дає негативний результат. Висування нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки старої, навіть у тому випадку, якщо ці результати були негативними.

Так, наприклад, висунута Планком квантова гіпотеза після перевірки стала науковою теорією, а гіпотези про існування “теплорода”, “флогістону”, “ефіру” та ін., не знайшовши підтвердження, були спростовані, перейшли в омани. Стадію гіпотези пройшли і відкритий Д.І. Менделєєвим періодичний закон, і теорія Дарвіна й ін. Велика роль гіпотез у сучасній астрофізиці, геології й інших науках, що оточені “лісом гіпотез”.

Вирішальною перевіркою істинності гіпотези є практика у всіх своїх формах, але визначену (допоміжну) роль у доказі або спростуванні гіпотетичного знання грає і логічний (теоретичний) критерій істини. Перевірена і доведена гіпотеза переходить у розряд достовірних істин, стає науковою теорією.

Теорія – найбільш розвита форма наукового знання, що дає цілісне відображення закономірних і істотних зв’язків визначеної області дійсності. Прикладами цієї форми знання є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія самоорганізуючих цілісних систем (синергетика) й ін.

Будь-яка теоретична система, як показав К. Поппер, повинна задовольняти двом основним вимогам: несуперечності (тобто не порушувати відповідний закон формальної логіки) і фальсифікації – заперечення, досвідченої експериментальної перевірки. Поппер порівнював теорію з мережами, призначеними вловлювати те, що ми називаємо реальним світом для усвідомлення, пояснення і оволодіння ним. По-перше, щира теорія повинна відповідати всім (а не деяким) реальним фактам, по-друге, наслідку теорії повинні задовольняти вимогам практики. Теорія, по Попперу, є інструмент, перевірка, якого здійснюється в ході його застосування і про придатність якого судять за результатами таких застосувань.

Будь-яка теорія – це цілісна система щирого знання, що розвивається, (включаючи й елементи омани), що має складну структуру і виконує ряд функцій.

У сучасній методології науки виділяють наступні основні елементи теорії:

1) вихідні підстави – фундаментальні поняття, принципи, закони, рівняння, аксіоми і т.д.;

2) ідеалізований об’єкт – абстрактна модель істотних властивостей і зв’язків досліджуваних предметів (наприклад, “абсолютно чорне тіло”, “ідельний газ” і т.д.);

3) логіка теорії, націлена на прояснення структури і зміни знання;

4) сукупність законів і тверджень, виведених з основоположень даної теорії відповідно до визначених Принципів. Ключовий елемент теорії – закон, тому її можна розглядати як систему законів, що виражають сутність досліджуваного об’єкта у всій його цілісності і конкретності.

Закон – зв’язок (відношення) між явищами, процесами, що є: об’єктивної, істотної, загально-конкретної, необхідної, внутрішньої, повторюваної, стійкої. Стабільність, інваріантність законів завжди співвідноситься з конкретними умовами їхньої дії, зміна яких знімає дану інваріантність і породжує нову, що і означає зміну законів, їхнє поглиблення, або розширення судження сфери їхньої дії, їхньої модифікації і т.д. Тим самим будь-який закон є конкретно-історичний феномен. Зі зміною відповідних умов, з розвитком практики і пізнання одні закони сходять зі сцени, інші з’являються, міняються форми дії законів, способи з використання і т.д. Різноманіття видів реальних взаємозв’язків є об’єктивною основою існування багатьох форм (видів) законів, що класифікуються по тій чи іншій підставі: фізичні, філологічні, закони мислення, загальні, частки і т.д. Відкриття законів, підкреслюємо ще раз, головна задача наукового пізнання.

Одне з важливих внутрішніх джерел розвитку теорії – протиріччя між її формальним і змістовним аспектами. Через останній у теорію входять визначені філософські установки дослідника, його методологічні принципи i світоглядні, “смисложиттєві” орієнтири. Ці фактори, як і соціально-історичні, політичні обставини сильно впливають (позитивно або негативно) на процес формування теоретичного знання (особливо гуманітарного) і на розвиток науки в цілому.

До числа основних функцій теорії можна віднести наступні.

1. Синтетична функція – об’єднання окремих достовірних знань у єдину, цілісну систему.

2. Пояснювальна функція – виявлення причинних і інших залежностей, різноманіття зв’язків даного явища, істотних характеристик його походження і розвитку і т.д.

3. Методологічна функція – на базі теорії формулюються різноманітні методи, способи і прийоми дослідницької діяльності.

4. Пророкувальна функція – передбачення. На підставі теоретичних уявлень про “наявне” стані відомих явищ робляться висновки про існування невідомих раніше фактів, або об’єктів їхніх властивостей, зв’язків між явищами і т.д. Пророкування про майбутній стан явищ (на відміну від тих, котрі існують, але поки не виявлені) називають науковим передбаченням.

5. Практична функція. Кінцеве призначення будь-якої теорії – бути втіленої в практику, бути “керівництвом до дії” по зміні реальної дійсності. Тому цілком справедливе твердження, що немає нічого практичніше, ніж гарна теорія. Але як з безлічі конкуруючих теорій вибрати гарну?

Як вважає К. Поппер, важливу роль при виборі теорії грає ступінь їхньої перевірки: чим вона вище, тим більше шансів вибрати гарну і надійну теорію. Так називаний “критерій відносної прийнятності”, згідно Попперу, віддає перевагу тієї теорії, що:

1) повідомляє найбільша кількість інформації, тобто має більш глибокий зміст;

2) є логічно більш строгої;

3) володіє більшою пояснювальною і пророкуючою силою;

4) може бути більш строго перевірена за допомогою порівняння фактів зі спостереженнями.

Іншими словами, резюмує Поппер, ми обираємо ту теорію, що найкраще витримує конкуренцію з іншими теоріями і в ході природного добору виявляється найбільш придатної до виживання.

Взаємодія наукової теорії і практики

Теорія повинна не просто відбивати об’єктивну реальність так, як вона є тепер, але і виявляти її тенденції, головні напрямки її розвитку від минулого до сьогодення, а потім і майбутньому. Тому теорія не може бути незміною, раз назавжди даною, а повинна постійно розвиватися, поглиблюватися, удосконалюватися і т.д., виражати у своєму змісті розвиток дійсності.

Тільки найбільш повна і високо наукова ґрунтовна теорія (а не емпіричні, повсякденні знання) може бути посібником для відповідної форми практики. Не на будь-який, а на досить зрілому щаблі свого розвитку наука стає теоретичною основою практичної діяльності. Остання, у свою чергу повинна досягти визначеного, досить високого рівня, щоб стало можливим систематичне й економічно виправдане практичне застосування науки.

Істотна ознака розвинутої теорії – цілеспрямований систематичний аналіз складових її методів, законів, інших форм мислення з позиції їхньої форми (структури), змісту, його поглиблення, розвиток і т.д. “Понятійна творчість” – атрибутивна характеристика зрілого теоретичного дослідження, так само як і всі рефлексія, що поглиблюється, над його методологічними проблемами, вміле оперування поняттями, методами, прийомами пізнання, його нормами і регулятивами.

Теорія (навіть найглибша і змістовна) сама пособі нічого змінити не може. Для здійснення наукових ідей вимагаються люди, що повинні вжити практичну силу й енергія яких утілює теорію в реальну дійсність, опредметнює ті або інші наукові ідеї, реалізує їх у визначених матеріальних формах.

Практична діяльність людин, що опанували теорією як планом, програмою останньої, і є опредметнення теоретичного знання. У процесі опредметнення останнього люди не тільки створюють те, чого природа сама по собі не створювала, але і збагачують свої теоретичні знання, перевіряють і засвідчують їхню істинність.

Матеріалізація теорії в практиці повинна бути не одноразовим актом (із згасанням її в підсумку), а процесом, у ході якого замість уже реалізованих теоретичних положень з’являються нові, більш змістовні і розвиті, котрі ставлять перед практикою більш складні задачі, вимагають нових форм і умов свого опредметнення.

Успішна реалізація в практиці наукових знань забезпечується лише в тому випадку, коли люди, що беруться за практичні дії, переконані в істинності тих знань, що вони збираються застосувати в житті. Без перетворення ідеї в особисте переконання, віру людини неможлива успішна практична реалізація теоретичних ідей