7. Структура і рівні наукового пізнання

Наукове пізнання є цілісна система, що розвивається, що має досить складну структуру. Остання виражає собою єдність стійких взаємозв’язків між елементами даної системи. Структура наукового пізнання може бути представлена в різних її зрізах і відповідно – у сукупності специфічних своїх елементів. У якості таких можуть виступати: об’єкт (предмет пізнання); суб’єкт пізнання; засобу, методи пізнання – його знаряддя (матеріальні і духовні).

У структурі всякого наукового знання існують елементи, що не укладаються в традиційне поняття науковості: філософські, релігійні, магічні уявлення; інтелектуальні і сенсорні навички, що не піддаються вербалізації і рефлексії; соціально-психологічні стереотипи, потреби; визначені конвенції, метафори, протиріччя і парадокси; сліди особистих пристрастей і антипатій, звичок, помилок і т.д.

За однією класифікацією в складі науки розрізняють:

1) науку переднього краю, що поряд із щирим включає неістинне, але отримані науковими засобами результати;

2) тверде ядро науки – достовірний, щирий шар знання, кристалізований по ходу розвитку знання;

3) історію науки.

При іншому “зрізі” наукового пізнання в ньому варто розрізняти такі елементи його структури:

1) фактичний матеріал, почерпнутий з емпіричного досвіду;

2) результати первісного концептуального його спілкування в поняттях і інших абстракціях;

3) засновані на фактах проблеми і наукові припущення (гіпотези);

4) “закони, що виростають” із них, принципи і теорії (альтернативні в тому числі);

5) філософські установки;

6) соціо-культурні підстави;

7) методи, ідеали і норми наукового пізнання, його еталони, регулятиви й імперативи;

8) стиль мислення і деякі інші елементи.

Ідеали і норми наукового пізнання – сукупність визначених концептуальних, ціннісних, методологічних і інших установок, властивих науці на кожнім конкретно-історичному етапі її розвитку. Їхня основна функція – організація і регуляція процесу наукового дослідження, орієнтація на більш ефективні шляхи, способи i форми досягнення щирих результатів. При переході на новий етап наукового дослідження (наприклад від класичної до некласичної науки) кардинально міняються його ідеали і норми. Їхній характер визначається в першу чергу предметом пізнання, специфікою досліджуваних об’єктів, а їхній зміст завжди формується в конкретному соціокультурному контексті.

Цілісна єдність норм і ідеалів наукового пізнання, пануючих нa визначеному етапі розвитку науки, виражає поняття “стиль мислення”. Він виконує в науковому пізнанні регулятивну функцію, носить багатошаровий, варіативний і ціннісний характер. Виражаючи загальноприйняті стереотипи інтелектуальної діяльності, властивому даному етапу, стиль мислення завжди втілюється у визначеній конкретно-історичній формі. Найчастіше розрізняють класичний, некласичний і постискласичниий (сучасний) стилі наукового мислення.

Наукове пізнання є процес, тобто система знання, що розвивається, що включає в себе два основних рівні – емпіричний і теоретичний. Вони хоча і зв’язані, але відрізняються один від одного, кожний з них має свою специфіку. У чому вона полягає?

На емпіричному рівні переважає живе споглядання (почуттєве пізнання), раціональний момент і його форми (судження, поняття й ін.) тут присутні, але мають підлегле значення. Тому досліджуваний об’єкт відбивається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язний проявів, доступних живому спогляданню і внутрішні відносини, що виражають. Збір фактів, їхнє первинне узагальнення, опис що спостерігаються й експериментальних даних, їхня систематизація, класифікація й інша діяльність, що факто-фіксує – характерні ознаки емпіричного пізнання.

Емпіричне, досвідчене дослідження спрямоване безпосередньо (без проміжних ланок) на свій об’єкт. Воно освоює його за допомогою таких прийомів і засобів як порівняння, вимір, спостереження, експеримент, аналіз, індукція (про ці прийоми буде розказано нижче). Однак досвід, ніколи – тим більше в сучасної науки не буває сліпим: він планується, конструюється теорією, а факти завжди так або інакше теоретично навантажені. Тому вихідний пункт, початок науки – це, строго говорячи, не самі по собі предмети, не голі факти (навіть у їхнє сукупності), а теоретичні схеми, “концептуальні каркаси дійсності”. Вони складаються з абстрактних об’єктів (“ідеальних конструктів”) різного роду – постулати, принципи, визначення, концептуальні моделі і т.д.

Як у цьому зв’язку відзначав А. Уайтхед, наукове пізнання являє собою з’єднання двох шарів. Один шар складається з безпосередніх даних, отриманих конкретними спостереженнями. Інший представлений нашим загальним способом збагнення світу. Їх можна, вважає Уайтхед, назвати Шаром Спостереження і Концептуальним Шаром, причому перший з них завжди інтерпретований за допомогою понять, що доставляються концептуальним шаром.

Згідно К. Попперу, є абсурдною віра в те, що ми можемо почати наукове дослідження з “чистих спостережень”, не маючи “чогось схожого на теорію”. Тому деяка концептуальна точка зору зовсім необхідна. Наївної ж спроби обійтися без неї можуть, на його думку, тільки привести до самообману і до некритичного використання якоїсь неусвідомленої точки зору. Навіть ретельна перевірка на них ідей досвідом сама у свою чергу, вважає Поппер, надихається ідеями: експеримент являє собою плановану дію, кожен крок якого направляється теорією.

Таким чином, ми “робимо” наш досвід. Саме теоретик вказує шлях експериментатору, причому теорія панує над експериментальною роботою від її первісного плану i до її останніх штрихів у лабораторії. Відповідно, не може бути і “чистої мови спостережень”, тому що всі мови “пронизані теоріями”, а голі факти, узяті поза і крім концептуальних окулярів, не є основою теорії.

Теоретичний рівень наукового пізнання характеризується перевагою раціонального моменту – понять, теорій, законів і інших форм і “розумових операцій”. Живе споглядання тут не усувається, а стає підлеглим (але дуже важливим) аспектом пізнавального процесу. Теоретичне пізнання відбиває явища і процеси з боку їхніх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей, що осягаються за допомогою раціональної обробки даних емпіричного знання. Ця обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій “вищого порядку” – таких як поняття, умовиводу, закони, категорії, принципи та ін.

На основі емпіричних даних тут відбувається уявне об’єднання досліджуваних об’єктів, збагнення їхньої сутності, “внутрішнього руху”, законів їхнього існування, що складають основний зміст теорій – “квінтесенції” знання на даному рівні. Найважливіша задача теоретичного знання – досягнення об’єктивної істини у всій її конкретності і повноті змісту. При цьому особливо широко використовуються такі пізнавальні прийоми і засоби як абстрагування – відволікання від ряду властивостей і відносин предметів, ідеалізація – процес створення чисто уявних предметів (“крапка”, “ідеальний газ” і т.д.), синтез – об’єднання отриманих у результаті аналізу елементів у систему, дедукція – рух пізнання від загального до частки, сходження від абстрактного до конкретного та ін. Присутність у пізнанні ідеалізації служить показником розвиненості теоретичного знання як набору визначених ідеальних моделей.

Характерною рисою теоретичного пізнання є його спрямованість на себе, внутрішньо наукова рефлексія, тобто дослідження самого процесу пізнання, його форм, прийомів, методів, понятійного апарата і т.д. На основі теоретичного пояснення і пізнаних законів здійснюється пророкування, наукове передбачення майбутнього.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання взаємозалежні, границя між ними умовна і рухлива. Емпіричне дослідження, виявляючи за допомогою спостережень і експериментів нові дані, стимулює теоретичне пізнання (яке їх узагальнює і пояснює), ставить перед ним нові більш складні задачі. З іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи і конкретизуючи на базі емпірії новий власний зміст, відкриває нові, більш широкі обрії для емпіричного пізнання, орієнтує і направляє його в пошуках нових фактів, сприяє удосконалюванню його методів і засобів і т.д.

Наука як цілісна динамічна система знання не може успішно розвиватися, не збагачуючи новими емпіричними даними, не узагальнюючи їх у системі теоретичних засобів, форм і методів пізнання. У визначених крапках розвитку науки емпіричне переходить у теоретичне і навпаки. Однак неприпустимо абсолютизує один з цих рівнів на шкоду іншому.

Емпіризм зводить наукове знання як ціле до емпіричного його рівня, чи принижуючи зовсім відкидаючи теоретичне знання. Схоластичне теоретизування” ігнорує значення емпіричних даних, відкидає необхідність всебічного аналізу фактів як джерела й основи теоретичних побудов, відривається від реального життя. Його продуктом є утопічний – ілюзорно-утопічні, догматичні побудови, – такі, наприклад, як концепція про “введення комунізму в 1980 р.” або “теорія” розвинутого соціалізму.