6. Основні особливості наукового пізнання

1. Основна задача наукового знання – виявлення об’єктивних законів дійсності – природних, соціальних (суспільних), законів самого пізнання, мислення та ін. Звідси орієнтація дослідження головним чином на загальні, істотні властивостей предмета, його необхідні характеристики і їхнє вираження в системі абстракцій. Якщо цього немає, то немає і науки, тому що саме поняття науковості припускає відкриття законів, поглиблення в сутність досліджуваних явищ.

2. Безпосередня мета і вища цінність наукового пізнання – об’єктивна істина, що сягається переважно раціональними засобами і методами, зрозуміло, не без участі живого споглядання. Звідси характерна риса наукового пізнання – об’єктивність, усунення по можливості суб’єктивістських моментів у багатьох випадках для реалізації “чистоти” розгляду свого предмета. Разом з тим треба мати на увазі, що активність суб’єкта – найважливіша умова і передумова наукового пізнання. Останнє нездійсненно без конструктивно-критичного відношення до дійсності, що виключає відсталість, догматизм, апологетику.

3. Наука і більшій мері, ніж інші форми пізнання орієнтовані на те, щоб бути втіленої в практиці, бути “керівництвом до дії” по зміні навколишньої дійсності і керуванню реальними процесами. Життєвий зміст наукового вишукування може бути виражений формулою: “Знати, щоб передбачати, передбачати, щоб практично діяти” – не тільки в сьогоденні, але й у майбутньому.

4. Наукове пізнання в гносеологічному плані є складний суперечливий процес відтворення знань, що утворять цілісну систему понять, що розвивається, теорій, гіпотез, законів і інших ідеальних форм, закріплених у мові – природному або – що більш характерно – штучному (математична симсволіка, хімічні формули і т.д.). Наукове знання не просто фіксує свої елементи, але безупинно відтворює їх на своїй власній основі, формує їх в відповідності зі своїми нормами і принципами. Процес безупинного самовідновлення наукою свого концептуального арсеналу – важливий показник науковості.

5. У процесі наукового пізнання застосовуються такі специфічні матеріальні засоби як прилади, інструменти, інше так називане “наукове устаткування”, найчастіше дуже складне і дороге (синхрофазотрони, радіотелескопи, ракетно-космічна техніка і т.д.). Крім того, для науки в більшій мері, ніж для інших форм пізнання характерне використання для дослідження своїх об’єктів і самої себе таких ідеальних (духовних) засобів і методів, як сучасна логіка, математичні методи, діалектика, системний, кібернетичний і інші загальнонаукові прийоми і методи (див. про це нижче).

6. Науковому пізнанню властиві строга доказовість, обґрунтованість отриманих результатів, вірогідність висновків. Разом з тим тут немало гіпотез, здогадів, припущень, можливих суджень і т.д. Ось чому отут найважливіше значення має логіко-методологічна підготовка дослідників, їхня філософська культура, постійне вдосконалювання свого мислення, вміння правильно застосовувати його закони і принципи.

У сучасній методології виділяють різні рівні критеріїв науковості, відносячи до них, крім названих, такі як внутрішня системність знання, його формальна несуперечність, здатність бути перевіреною завдяки досвід, відтворюваність, відкритість для критики, свобода від упередженості, строгість і т.д. В інших формах пізнання розглянуті критерії можуть мати місце (у різній мері), але там вони не є визначальними.

Специфіка пізнання соціальних явищ

Довгий час аналіз науки і наукового пізнання проводився по моделі природно-математичного знання. Характеристики останнього вважалися властивими науці в цілому як такий, що особливо наочно виражено в позитивізмі. В останні роки різко зріс інтерес до соціального (гуманітарному) пізнанню, що розглядається як один зі своєрідних видів наукового пізнання. Коли про нього мова йде, то варто мати на увазі два його аспекти: будь-яке пізнання в кожній зі своїх форм завжди соціально, оскільки є суспільний продукт і детерміновано культурно-історичними причинами; один з видів наукового пізнання, що має своїм предметом соціальні (суспільні) явища і процеси – суспільство в цілому або його окремі сторони – економіку, політику, духовну сферу і т.д.

При дослідженні соціальних явищ неприпустимо як зведення до природного – зокрема, спроби пояснити суспільні процеси тільки законами природознавства, так і протиставлення природного і соціального, аж до їхнього повного розриву. В одному випадку відбувається ототожнення соціальне – гуманітарного знання з природничонауковим і механічним, некритичне, зведення (редукція) першого до другого. Це натуралізм, що виступає у формах механіцизму, фізікалізму, біологізму й ін. В іншому випадку в наявності протиставлення природознавства і наук про культуру і, як наслідок, абсолютизація специфіки останніх і їхніх методів, супроводжуване нерідко дискредитацією “точних” наук (“гуманітаристика”).

Обидва типи наук – галузі науки як цілого, що характеризуються єдністю і розходженням, кожна з цих галузей хоча і тісно зв’язана з інший, але має свої особливості.

Специфіка соціального (гуманітарного) пізнання виявляється в наступних основних моментах.

1. Його предмет – “світ людини”, а не просто річ як така. А це значить, що даний предмет має суб’єктивний вимір, у нього включена людина як “автор і виконавець своєї власної драми”, що він же і пізнає. Гуманітарне пізнання має справа із реальними речами і їхніми властивостями, а з відносинами людний, де тісно переплітаються матеріальне й ідеальне, об’єктивне і суб’єктивне, свідоме і стихійне і т.п., де зіштовхуються інтереси і пристрасті, ставляться і реалізуються визначені цілі і т.д. Оскільки суспільство – діяльність людей, то соціальне пізнання і є дослідження останньої (а не природи) у різних її формах – і насамперед чуттєво-предметної діяльності (практики). Виявлення її законів є разом з цим відкриття законів суспільства і – на цій основі – законів і принципів самого пізнання, мислення.

2. Соціальне пізнання нерозривне і постійно зв’язане з предметними (оцінка явищ з погляду добра і зла, справедливою і несправедливого і т.д.) і “суб’єктивними” (установки, погляди, норми, цілі і т.д.) цінностями. Вони вказують на людське значиме і культурне значення визначених явищ дійсності. Такі, частково політичні, світоглядні, моральні переконання людини, її прихильності, принципи і мотиви поводження і т.д. Усі зазначені і нею подібні моменти входять у процес соціального дослідження і неминуче позначаються на змісті одержуваних у цьому процесі знанні.

3. Характерною рисою соціального пізнання є його переважна орієнтація на “якісне фарбування подій”. Тут явища досліджуються головним чином з боку якості, а не кількості. Тому питома вага кількісних методів тут набагато менше, ніж у науках природно-математичного циклу, хоча їхнє застосування стає все більш широким. При цьому головна увага приділяється аналізу одиничного, індивідуального, але на основі загального, закономірного.

4. У соціальному пізнанні не можна користатися ні мікроскопом, ні хімічними реактивами, ні тим більше надскладним технічним устаткуванням – все це повинна замінити сила абстракції. Тому тут винятково велика роль мислення, його форм, принципів і методів. Якщо в природознавстві формою збагнення об’єкта є монолог (тому що “природа мовчить”), то в гуманітарному пізнанні – це діалог (особистостей, текстів, культур і т.п.). Діалогічна природа соціального пізнання найбільше повно виражається з процедурах розуміння. Воно саме і є зануренням у “світ змістів” іншої людини, збагненням і тлумаченням (інтерпретацією) його почуттів, думок і прагнень. Розуміння як прилучення до суті людської діяльності і як смислоутворення тісно зв’язано із саморозумінням і відбувається в умовах спілкування людей.

5. У силу зазначених вище обставин у соціальному пізнанні винятково важливу роль грає “гарна” філософія і вірний метод. Їхнє глибоке знання і вміле застосування дозволяють адекватно осягнути складний, суперечливий, сугубо діалектичний характер соціальних явищ і процесів, природу мислення, його форм і принципів, їх пронизанність цінісно-світоглядними компонентами і їхній вплив на результати пізнання, смисложиттєвої орієнтації людей, особливості діалогу (немислимого без постановки і дозволу протиріч – проблем) і т.д. Це тим більше важливо ще і тому, що для соціального пізнання характерна відсутність загальновизнаних парадигм (що веде найчастіше до “теоретичного анархізму”), рухливість ii розпливчастість його емпіричного базису, складна природа теоретичних узагальнень (зв’язана насамперед із включеністью в них ціннісних компонентів і “особистих модальностей”).

Історичний характер науки і наукового пізнання

Наука – явище конкретне – історичне, минаюче у своєму розвитку ряд якісно-своєрідних етапів. Питання про періодизацію історії науки і її критеріях донині є дискусійним і активно обговорюється у вітчизняної ii закордонній літературі. Один з підходів, що одержує в нас все більше визнання, розроблений на матеріалі історії природознавства (В.С. Степин, В.В. Ільїн і ін.) і складається в наступному.

Науці як такі передує переднаука (докласиний етап), де зароджуються елементи (передумови) науки. Тут маються на увазі зачатки знань на Древньому Сході, у Греції і Римі, а також у середні століття, аж до Нового часу. Саме цей період найчастіше вважають початком, вихідним пунктом природознавства як систематичного дослідження природи.

Наука як цілісний феномен виникає в Новий час внаслідок відбруньковування від філософії і проходить у своєму розвитку три основних етапи: класичний, некласичний, постнекласичний (сучасний). На кожнім з цих етапів розробляються відповідні ідеали, норми ii методи наукового дослідження, формується визначений стиль мислення, своєрідний понятійний апарат і т.д. –

Класична наука (XVII–XIX ст.), досліджуючи свої об’єкти, змінилась при їхньому описі і теоретичному поясненні елімінувати все, що відноситься до суб’єкта, засобам, прийомам і операціям його діяльності. Тут панує об’єктний стиль мислення, бажання пізнати предмет сам по собі безвідносно до умов його вивчення.

Неокласична наука (перша половина XX ст.), вихідний пункт якої зв’язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, відкидає об’єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності як чогось не залежного від засіб її пізнання, суб’єктивного фактора. Вона осмислюється в зв’язку між знаннями об’єкта і характером засобів і операції діяльності. Експлікація цих зв’язків розглядається в якості умов об’єктивно-істинного опису і пояснення світу.

Істотна ознака постнекласичної науки (друга половина XX ст.) – включеність суб’єктивної діятельності в “тіло знання”. Вона враховує співвіднесеність характеру одержуваних знань про об’єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але й з її ціннісно-цільовими структурами.

Не зупиняючись докладно на характеристиці кожного з названих етапів, відзначимо наступне. Характерною рисою постнеокласичної стадії розвитку науки є універсальний (глобальний) еволюціонізм, що з’єднує ідеї еволюції з ідеями системного підходу і розповсюджуючи розвиток на всі сфери буття, встановлюючи універсальний зв’язок між неживою, живою і соціальною матеріями.

Визначальне значенні у твердженні принципу універсального еволюціонізму зіграли три найважливіших концептуальних напрямки в науці XX ст.: теорія нестаціонарного Всесвіту, синергетика, теорія біологічної еволюції і розвитої на її основі концепції біосфери і ноосфери.