2.2. Особливості відбору політичної еліти через систему органів державної служби.

Що ж стосується інкорпорації політичної еліти, то цей процес може відбуватися шляхом призначення на посаду вищих щаблів влади – прийняття на державну службу або на посади, що дорівнюються до державної служби, є одним з механізмів формування політико – адміністративної еліти. Під посадою розуміється “визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень”, а державна служба розглядається як “професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують за свою роботу заробітну плату за рахунок державних коштів” ¹⁴. Призначення на державну службу має три основні відмінності від механізму формування політичної еліти, як вибори:

1. перманентність реалізації – здійснюються в разі потреби, і в будь – який момент, на відміну від виборів, які відбуваються один раз на певний період часу;

2. суб’єкт здійснення механізму – це може бути державний орган або посадова особа, які мають повноваження, що дозволяють призначити державного службовця на цю посаду, на відміну від виборів, де суб’єктом виступає народ, а не конкретна особа;

3. суб’єктивна невизначеність – залежність кар’єри від того яка буде воля установи чи самого керівника вищого рівня. На противагу цьому у ході виборів кандидат, який обирається на певний строк і підставою для того, щоб припинилися його повноваження має бути колективне вираження недовіри.

Як і вибори, призначення є важливим механізмом процесу інкорпорації еліти. За допомогою рекрутування відбувається формування адміністративної складової політичної еліти, а також сюди входить й еліта регіонального рівня. За допомогою того, як здійснюється процедура призначення, можна виділити два його види: 1) одноосібне, за контрактом – така процедура здійснюється коли відбір осіб, які приймаються на роботу до органів державної виконавчої влади, проходять на конкурсній основі і рішення про призначення на вакантну посаду приймає одна особа – керівник. Відповідно до Закону України “Про державну службу” прийняття на державну службу на посади ІІІ – VII категорій здійснюється на конкурсній основі, що регулюється Положенням. Це Положення “Про порядок проведення конкурсу при прийнятті осіб на роботу до органів державної виконавчої влади” надає керівнику органу державної виконавчої влади право приймати рішення про проведення конкурсу, для організації якого наказом керівника утворюється конкурсна комісія на чолі із заступником керівника¹⁵. Остаточне рішення щодо прийняття учасників конкурсу на роботу на підставі рішення комісії про переможця конкурсу приймає керівник. Вищезазначене Положення регулює і призначення на посади посадових осіб місцевого самоврядування¹⁶; 2) “колегіальне”, без конкурсу – за поданням органу державної влади призначення на посаду здійснюється керівником вищого рівня, або навпаки за поданням керівника вищого рівня здійснюється призначення на посаду органом державної влади. За допомогою “колегіального”, без конкурсного виду здійснюється обрання голови місцевих державних адміністрації за призначенням Президента України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України. При цьому кандидати на посаду голів обласних державних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносяться Прим’єр – міністром України. Кандидатури на посади голів районних державних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносяться головами відповідних обласних державних адміністрацій. На кожну посаду вноситься одна кандидатура. За станом на 1 вересня 2006 р. в Україні налічувалося 257 тисяч державних службовців (із виступу голови державної служби України Мотренко 4 вересня 2006 р. в Національної академії державного управління при Президентові України), на 1 січня 2003 р. 61 тис. атестованих працівників Державної податкової адміністрації і Державної митної служби України. В Україні налічується всього близько 77 тис. посадовців місцевого самоврядування. По відношенню до загальної чисельності населення, кількість управлінців становить у міжнародному порівнянні невелику частину населення – 0,75%, що істотно нижче, ніж у розвинених країнах. Проте в ієрархічному співвідношенні кількість чиновників розподілена нерівномірно. Для раціонального співвідношення кадрів на різних рівнях управлінської піраміди прийнято зразковий розподіл 1:9, з них 10% - керівники вищої ланки. Решту становлять старші і молодші фахівці. В Україні вищестоящі і нижчестоящі чиновники приблизно відповідають раціональній піраміді управління. На посадах I – III категорій працюють приблизно 2,6% (9,5 тис.), IV – 4% (14,5 тис.), V – 64 тис., VI – 142 тис., VII – 136 тис. людей. Проте співвідношення старших і молодших фахівців дещо диспропорційне. Ця тенденція спостерігається і в федеральних органах державної влади РФ і ряді інших держав з трансформованою політичною сферою. Тому необхідне скорочення середньої ланки від 1:4,5 до 1:3, що характерне для світової практики менеджменту в цілому. Таким чином, громадяни України мають можливість увійти до складу політичної еліти шляхом призначення на конкурсній основі, або й без неї. Таким чином, відбір політичної еліти через систему органів державної служби є ефективним для кандидатів які отримання бажають отримати посаду до органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

2.3. Громадські організації як потенційний канал оновлення політичної еліти. Демократичний розвиток України, складовими якого є розбудова правлячої держави та формування основних структур громадянського суспільства, перебуває в певній залежності від процесу утворення та функціонування сучасної української політичної еліти. Так як держава є ключовим елементом сучасної політичної системи України, головним чинником еволюційного розвитку та зміцнення громадянського суспільства виступає та частина політичної еліти, яка працює у владних структурах, тобто правляча еліта країни. Значення громадських організацій у соціально – політичному житті України досить суперечливе. З одного боку, широким колом фахівців їхня роль визнана досить важливою у формуванні сучасного громадянського суспільства в Україні. Громадські організації, як структурний елемент громадянського суспільства, тісно пов’язані і взаємообумовлені з політичною системою. Адже саме політична система відображає інтереси різних суспільних верств, через громадські організації і рухи, або безпосередньо взаємодіють із державою¹⁷. Громадські організації відіграють важливу роль у формуванні сучасного громадянського суспільства, становленні ефективної політичної еліти, захисті прав і свобод громадян, вивчаючи суспільні потреби й пропонуючи державним інститутам нові ідеї, варіанти дій. Громадсько – політична активність організацій громадянського суспільства в Україні досягла значних висот під час передвиборчої кампанії 2004 року. Інформаційні, політичні кампанії, ініційовані громадськими організаціями і рухами під час цих виборів, набули надзвичайно широкого масштабу в Україні. Якщо й немає підстав говорити, що саме громадські організації почали відігравати вирішальну роль у суспільно – політичному процесі в Україні, то вірогідно й те, що саме зорієнтованість кандидатів під час виборів – 2004 на наявні та новостворені громадські ініціативи надала той імпульс інститутам громадянського суспільства, що, напевне, сприятиме визначенню адекватного місця громадських організацій в українському суспільстві¹⁸. Політизація громадських організацій – об’єктивний процес, що пояснюється бажанням суспільства контролювати, спрямовувати, виправляти дії влади. Однак, найчастіше політизація в українських умовах є синонімом субординації діяльності громадських організацій щодо інтересів окремих політичних сил. Застосування громадських організацій як політичної технології, стало в Україні вже традиційним під час виборчих кампаній. У випадку взаємодії з партією чи виборчим блоком громадські організації частіше виступають не стільки в якості самого суб’єкта політичного процесу, а скільки інструментом передвиборчої боротьби. При цьому деякі громадські організації та неформальні рухи виступають у якості маргінальних та радикальних громадсько-політичних проектів, які своєю агресивною риторикою створюють певні загрози суспільній стабільності. Увага громадських організацій має бути спрямована на розвитку суспільного діалогу з політичними представниками та політичними партіями. Ніша третього сектору в такому разі може виступити як свого роду додатковий простір для дискусії та досягнення компромісу між політичними партіями. Останнє є дуже важливим та показує роль громадських організацій у демократичному суспільстві. Важливим аспектом у питанні можливості громадських організацій виступати представниками інтересів суспільства у громадсько-політичній сфері є спроможність ефективно взаємодіяти з державними органами влади, та органами місцевого самоврядування. Постійна співпраця громадських організацій та органів державної влади, залученість НУО до прийняття політичних рішень служить чинником розвитку громадянського суспільства. Наявність налагоджених, ефективно діючих каналів комунікації між органами влади та “третім сектором” виступає важливим чинником адекватності та послідовності державної політики, її підконтрольності суспільству, відповідності стратегічним національним інтересам. Забезпечення зв’язків між владою та суспільством, надання державній політиці більшої легітимності, забезпечення її прозорості та розширення громадської підтримки і є необхідними умовами демократичної політичної культури європейського зразка. Політична еліта повинна бути зацікавлена у розвитку та співпраці з громадськими організаціями з кількох причин. Більшість громадських організацій створюються для вирішення тих же проблем, що й державні та муніципальні органи – турбота про малозабезпечених, хворих, соціально незабезпечених громадян, сприяння вихованню та освіті дітей та підлітків, збереження та розвиток культури тощо. Тобто, вони здійснюють таку діяльність, яка не здійснюється на комерційній, ринковій основі. У деяких випадках дії громадських організацій є успішнішими, в порівнянні з діями державних установ. Тому державі вигідніше передавати частину коштів громадським організаціям, отримуючи за це виконання чітких та контрольованих зобов’язань, ніж самій створювати додаткові структури. Очевидна необхідність існування неурядових “мозкових центрів”, які паралельно діючим державним аналітичним службам створюють свій продукт, що не просто конкурує на ринку аналітичних розробок, але й істотно впливає на розробку матеріалів, які “виходять” із стін державних інституцій. Адже відомо, що державні аналітичні служби, репрезентуючи матеріал, сформований за замовленням уряду, виходять з передумов кон’юнктурно-кланової необхідності, а не з аналізу об’єктивної реальності. Становлення незалежного від держави громадянського суспільства є одним із елементів посткомуністичної трансформації, за ступенем та ефективністю впливу на державу інститутів громадянського суспільства можна оцінювати глибину перетворень, ступінь модернізації та європеїзації посткомуністичних держав¹⁹. Що стосується доцільності громадсько-політичної активності НУО, то розвиток сектору неурядових організацій, та їхня активна участь у суспільно-політичному житті, свідчать про вирішальний момент у розвитку демократичних інститутів, коли відбувається перехід від державної політичної демократії до демократизації суспільства. Цей процес виражається у розширенні так званої висхідної влади» від імені і в інтересах окремих індивідів на всіх рівнях. При цьому різноманітність і неспівпадіння інтересів різних груп, та організацій, що їх представляють, є чинником зростання соціальної конфліктності, у попередженні негативних наслідків якої багато що залежить не лише від держави, а й від неурядових організацій. Відзначимо також, що у посткомуністичних країнах і, зокрема, в сучасній Україні, співтовариство неурядових організацій може розглядатися як ядро, центральна частина громадянського суспільства, тому, що саме в цьому співтоваристві найбільшою мірою зберігся пріоритет моральних цінностей. Саме звідси моральна нормативність поширюється на політичне співтовариство – у вигляді заперечення імморалізму в політиці, і на економіку – у вигляді нової етики бізнесу та корпоративної моралі. Спостерігаючи за останніми подіями які відбуваються в світі та насамперед в Україні, набуває поширення інкорпорація еліти через канал неурядових організації (громадських об’єднань), профспілок.