1.2 Особливості функціонування каналів відбору політичної еліти у перехідних суспільствах.

Формування та функціонування політичної еліти на сучасному етапі розвитку суспільства є одним із найпоширеніших напрямків досліджень у політичній науці. Зважаючи на те, що на сьогодні є численний науковий доробок у цій галузі проблеми функціонування політичної еліти значно досліджені для розвинутих, стабільних суспільств. Проте, окремого розгляду потребує саме становлення політичної еліти в перехідних суспільствах. Першочерговим завданням для перехідного суспільства є формування та функціонування каналів інкорпорації політичної еліти. Політична інкорпорація починається із залученням людей до активного політичного життя. Така політична активність зумовлює висування із маси лідерів. Також для перехідних суспільств дослідники виділяють дві основні тенденції трансформації еліти. Перша тенденція характеризується так: стара еліта не відходить повністю з політичної арени, а включається в нову за будь – яких політичних змін, які відбуваються, навіть при радикальних змінах залишається – як її частина, а при революційних – як окремі фрагменти. Друга тенденція – нова політична еліта копіює або запозичає цінності, ідеї, звичаї, норми зі старої еліти⁸. На основі перелічених вище двох загальних тенденцій у широкому розумінні концепцій, які пояснюють перехід від “старої” політичної еліти до “нової”, виділяю два наукових підходи. Перший підхід, як основа узагальнення концепцій трансформації політичної еліти, використовують у нових елітах між партійними та управлінськими компонентами старої еліти і новими компонентами, які утворилися, що формально не зв’язані з попередньою політичною системою. Другий підхід передбачає або “революційну”, тобто докорінну зміну влади, або самозбереження, при якому змінюється лише “декорації” навколо політичної еліти. Цей підхід дістав назву “заміна еліти”, що означає перезавантаження влади, знищення попередньої еліти і прихід до влади нової еліти. По–іншому відбувається зміна еліти в період політичної нестабільності. Лідери, які займали основні позиції в державному управлінні, змушені залишити свої посади, в наслідок чого виникає багато вільних вакансій, які заповнюються з порушенням попередніх традицій, норм для розформованої еліти. В суспільстві практично ніколи не відчувається того, щоб був брак бажаючих зайняти елітні позиції. З такими змінами тісно пов’язане політичне рекрутування еліти. У політичних системах рекрутування еліти відбувається за визначеними процедурами, в результаті яких склад еліт час від часу оновлюється, а політична структура в загальному залишається не змінною. Як вже зазначалося раніше, що в політичній практиці виокремлюють дві основні системи рекрутування еліти – система гільдій та антрепренерська. Вибір тієї чи іншої системи рекрутування еліти зумовлюється кількома чинниками: партійними традиціями, роллю партійної системи в суспільстві, рівнем соціальної нерівності тощо. У “чистому” вигляді на практиці ту чи іншу систему рекрутування не застосовують, а тільки при поєднанні переваг кожної зокрема. В політичній системі демократичні зміни повинні принципово змінити моделі рекрутування еліти, її поведінку, стиль, для того, щоб вона не копіювала стару номенклатуру. Не сформованість чіткої пострадянської системи рекрутування політичної еліти пов’язана зі слабкістю їх політичних партій, зокрема партій, які мають демократичні орієнтації. Тому, саме в цей перехідний період значно сприяють економічні послуги для творення політичних партій, які в свою чергу, містять в собі канал доступу до основних важелів управління суспільством. Проте, на сьогодні все ж таки є такі нові країни в яких це не відбулося. Неономенклатура в багатьох факторах проявляється віддзеркаленням попередньої еліти, а нові групи еліти утворюються в наслідок того, що попередня номенклатура зазнала розпаду. При вивченні процесів еліт та їх каналів інкорпорації в перехідних суспільствах часто використовують термін “клан”. В пострадянській дійсності кланами називають закрите, тіньове угрупування, яке утворюється на спільних інтересів учасників, які не мають легітимного оформлення. Основою таких кланових угрупувань є матеріальний, економічний інтерес збагачення. В політиці клани пристосовуються до правил, які використовуються в політиці, залучаючи до політичної сфери своїх висуванців, підкорюючи таким шляхом інших політиків. М. Шульга зазначав, що “сприятливим середовищем для розвитку кланів є така ситуація в суспільстві, коли ще не викристалізувались соціальні сили, які є соціальною базою влади, коли державна влада є слабкою, коли кризові явища в економіці, політиці, у соціальній сфері набувають велетенських розмірів. Саме у цій ситуації настає час кланів”⁹. У своїх працях Г.Щокін, зазначив, що еліті в перехідних суспільствах притаманні рецидиви вождізму, тобто такі специфічні типи владних відносин, які можна побачити додержавній стадії організації суспільства. На сьогодні в політичному житті такі прояви вождізму проявляються в клієнталізмі – функціонуванні політичної системи, як владних каналів, які в середині панують “клієнт – патрон”. Я.Пляйс виділяє перехідний тип політичної еліти, інакше кажучи комбінований тип. Основа такого типу еліти утворює партійно – державна номенклатура політичної еліти радянського періоду. Такий тип має як свої плюси так і мінуси. Плюси проявляються в потужних розгалужених зв’язках, багатому адміністративному досвіді, у вмінні ефективно впливати на маси, а у випадках коли є потреба здійснювати маніпулятивні дії на них. До мінусів можна віднести те, що еліта з труднощами переходить до нових демократичних методів управління, через вже звикнувши адміністративно-командну систему управління. Ще одним значним мінусом є невміння чи не бажання бачити навколо нові реалі життя у масштабі країни, і відповідно орієнтуватися в них, та зважаючи на це змінювати свої принципи та погляди. Наступний прошарок такого типу політичної еліти складається з кадрів середнього покоління, які у 80 – тих роках встигли пройти “комсомольську школу”. Позитивними рисами цього типу є ділова хватка, динамізм та наполегливість. Натомість, до мінусів можна віднести те, що спостерігається ідеологічна нерозбірливість, та недостатній досвід роботи на державному рівні. Наступним типом, який рахується найбільш численним, відноситься досить великий прошарок впливової еліти, до якої відноситься політична еліта, що сформувалася на тіньовому бізнесі. Така тіньова еліти визначається, як анти еліта. Плюсами такого тупу еліти є великі гроші, вміння лідерів взаємодіяти з тіньовим бізнесом, та навіть з криміналом. Мінусами є те, що інтереси такої еліти полягають в тому, щоб за будь які методи, способи зуміти нагромадити як найбільше грошей, та в свою чергу потому здійснювати вплив та керування за їх допомогою. Досліджуючи процеси рекрутування та каналів інкорпорації політичної еліти у пострадянський період Г.Ашин у своїй праці виділяє декілька проблем перехідних суспільств. Такий процес в перехідних суспільствах супроводжується обов’язковою трансформацією еліти з тоталітарної в демократичну. Партноменклатура КПРС, яка підпорядкувала владу в СРСР, зійшла зі своєї політичної арени. Саме проти цієї влади був спрямований основний уряд демократичних змін. Проте, якщо дивитися з іншої сторони, то зміни еліти взагалі не відбулося, тому що, попередня еліта здебільшого збереглася де – фактом, таким чином змінивши лише свою обгортку, свій вигляд – з партократичного на псевдодемократичний, і таким чином виникла нова політична еліта. Ще однією проблемою у перехідних суспільствах є те, що зміна еліти – це лише видимість того, що раніше керувала не комуністична еліта, а бюрократична еліта. Ця сама бюрократія яка й була керує і сьогодні. Ще однією інтерпретацією проблеми зміни еліт є судження про те, що і демократична і комуністична еліта скомпрометували себе, і тому на сьогодні потрібна нова політична еліта, яка є ще “незаплямованою”. ¹⁰ На думку Г. Ашина, нова політична еліта формувалася в надрах КПР з тих, хто відчув нові тенденції, хто боровся з тодішньою консервативною більшістю, хто відділився від партії приєднався до нових структур. На відміну від старої еліти, нова еліта, неодноразово з погляду політичного походження, професійних якостей, компетентності та ідеологічних орієнтацій. На думку Г.Ашина, “рекрутування пострадянських еліт у багатьох випадках виявляється копією з номенклатурного рекрутування. Тому пострадянську еліту небезпідставно називають неономенклатурною”¹¹. Номенклатурне рекрутування еліти опирається на принципи чітких “правил гри” осіб, які потрапили до номенклатурних списків. За такою елітою як правило тягнеться заздалегідь вже визначена, довга кар’єра. Якщо брати за приклад пострадянську еліту, то рекрутування цієї еліти властива менша багатоканальність та регламентація. Плюралізм еліт, які прийшли на зміну єдиній номенклатурній еліті, визначає шляхи рекрутування, її різницю каналів, правил і норм, які утворюються та засвоюються протягом просування догори в різних елітних прошарках та групах. Значно пришвидшилися просування еліти у 90 – ті роки. В цей період з’явилося більше можливостей, порівняно з минулими роками для молодих перспективних людей у зайнятті елітних позицій. Це пов’язано насамперед з розпадом старих політичних систем та необхідністю формувати нові системи. З 1991 по 1994 рр. було створено умови для часткового оновлення еліти, за вдяки чому нові люди мали змогу увійти в політичну еліту. Це відбувся досить швидкий шлях карколомних кар’єр і не менш швидких падінь. Хоча падіння і злети у другій половині 90–их. роках продовжувалися, притік свіжих людей в еліту зменшився, почав відбуватися процес зміцнення органів виконавчої влади порівняно з представницькими, та збільшується кількість призначених на елітні посади, спостерігаються явища того, що доступ до елітної групи почав обмежуватися. Такі явища пояснюються тим, що відбулася сформованість у попередній період основної структури еліти, і тому стає вже дедалі складніше увійти до цієї ієрархії. Слід також зазначити, що під час реформ 90 – тих рр.. в перехідних суспільствах супроводжувалася трансформація бюрократичної моделі в олігархічну еліту. Спостерігається поступове перетворювання держави на співтовариство самодостатніх політичних кланів, що претендували на вищі ешелони влади та на здатність ухвалення ключових політичних рішень. Найважливішою особливістю нової моделі еліто утворення є розчинення інтересів держави у високий ступінь приватизації інтересів держави і громадського суспільства структурами кланово – корпоративними, що претендують на заміщення держави і виконання її функцій. Олігархічний характер системи елітотворення є найбільш наочною ознакою істотної трансформації моделі елітотворення, що відбулася в ході реформ 1990 – х рр. Основним джерелом політичного впливу стала власність, перш за все власність на інститути держави і громадського суспільства. Свого часу вирощені владою олігархи стали претендувати часу на те, щоб диктувати останній свої умови та правила своєї гри. Зміна моделей елітотворення не була одномоментною, а мала характер поступової еволюції, тобто здійснення реформ супроводжувалось значною боротьбою між номенклатурою і олігархією. Підсумовуючи, слід зазначити, що визначення та класифікація політичної еліти які існують були сформульовані для стабільних суспільств. Очевидно, що для суспільств з перехідним типом ці визначення недосконалі. Характерною рисою таких суспільств є кардинальна зміни соціальних норм і суспільних цінностей. Суттєво це для політичної еліти, оскільки зміна політичного режиму, в якій би формі вона не відбулася – революційній чи еволюційній, завжди супроводжується змінами в політичній еліті. Формування еліти повинно змінюватися в напрямку до демократизації. Усе ж недостатня демократичність цього процесу, збереження традицій закритого типу формування еліти призводить до зниження критеріїв їх селекції. Непрозорість системи рекрутування еліти пов’язана зі слабкістю її ядер, тобто політичних партій, громадських організацій, перш за все, демократичного спрямування.