41. Територія, населення та адміністративний поділ українських земель у складі Російської імперії у першій половині XIX ст.

Уся українська територія яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську. Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна плата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення - кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам. Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.

Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.

41. Криза феодально-кріпосницьких відносин в Україні та анти­феодальні рухи в першій половині XIX ст.

Антифеодальна боротьба в західноукраїнських землях

Відповіддю на посилення феодальної експлу­атації в західноукраїнських землях Австрійсь­кої імперії були виступи селян. Уже перша по­ловина XIX ст. була наповнена постійними сутичками селян з поміщиками. Прагнучи вир­ватись з-під ненависного гноблення, селяни не обмежувались втечами і скаргами на поміщиків в державні установи. Дедалі частішими ставали потрави панських посівів та підпали поміщиць­ких будівель.

Нового розмаху набув на Прикарпатті тра­диційний опришківський рух, методи боротьби якого мали багато спільного з діями повстансь­ких загонів Кармалюка на Поділлі. На Букови­ні понад десять років діяв загін, очолюваний Мироном Штолюком. Лише за допомогою знач­ної військової сили владі вдалося розгромити повстанців. 1830 р. Штолюка було страчено.

Значного розмаху набуло 1844 р. повстання на Буковині, яке очолив Лук’ян Кобилиця. Під його керівництвом мешканці 22 буковинських сіл ого­лосили ліса і пасовиська своєю власністю, вигнали поміщиків і представників влади, встановивши самоуправління. Як і в багатьох випадках, уряд застосував військову силу для придушення повс­тання. Л. Кобилиця був заарештований.

1831 р. на Закарпатті спалахнули холерні бунти, приводом до яких стали обмеження пе­ресування у зв’язку з епідемією холери в краї. Але при цьому селяни виступали взагалі проти всієї системи земельних відносин в краї. Хоча вони були придушені, але влада зробила певні висновки і пішла на якісь поступки. 1836 р. були скасовані деякі другорядні повинності. Се­ляни отримали право за згодою поміщика від­купитись від повинностей та переходити від од­ного поміщика до іншого за умови сплати всіх податків і боргів. Було дещо обмежено права поміщиків у справі переслідування селян через суди, скасовано тілесні покарання селян. Од­нак найбільш тяжкі повинності зберігались, як і право поміщиків на володіння землею.

Соціальні рухи- рос імп

Неприйняття феодальних порядків, підтри­маних царським урядом, спричиняло протес­ти селян, що набували різних форм. Селянські виступи мали здебільшого стихійний і локаль­ний характер. Селяни, продовжуючи вірити в ідоброго царя» зверталися до нього зі скарга­ми. Скарги селян на своїх панів йшли губерна­торам, приставам та іншим державним службов­ій. Іншими формами протесту були: відмова шсплати оброку та праці на панщині, підпали юміщицьких маєтків, вбивства поміщиків та ■управителів, втечі, збройний опір представни­кам влади. Всі ці форм найчастіше проявлялись у взаємозв’язку. Починалося все з письмових скарг «самому царю». Діставши задоволення (юїх вимог, селяни переходили до більш рішу­чих дій. Ще одним осередком опору були війсь- нові поселення, що почали створюватись царсь- ш урядом з 1816 р. на землях, заселених жавними селянами з метою економії бюджет­них коштів на утримання війська. У військо- х поселеннях селянські сім’ї не тільки за- ися землеробством, а й утримували власним штом 1—2 солдатів. Життя військових посе- нців суворо регламентувалося. Вони повинні були підніматись, відпочивати, працювати тіль­ки за командою капралів. Всі чоловіки мали займатися муштрою. Такі поселення створюва­лися на Харківщині, Катеринославщині, Херсон­щині, Київщині і Поділлі і охоплювали близько півмільйона селян, які ненавиділи своє стано­вище.

1817 р. при спробі перевести їх в розряд вій- ськовопоселенців підняли повстання Бузькі ко­заки на Херсонщині. Ще потужніше повстання спалахнуло у військовому поселенні в Чугуєві (1819). Уряд послав туди два полки з артилері­єю. Повсталі трималися два місяці, після чого настала розправа. Не менше 80 осіб було заби­то на смерть шпіцрутенами.

До відкритих збройних виступів звертались і селяни. їх відбулося кілька сот. Найбільшими були селянські виступи 1818—1820 рр. на Ка­теринославщині, які також скінчилися розправа­ми властей. В 1832—1833 р. селянські виступи охопили Харківську, Чернігівську і Херсонську губернії. Для їх придушення також була засто­сована військова сила.

Значного розмаху здобув селянський рух на Поділлі, очолений Устимом Кар малюком (1787—1835). За непокору він був відданий поміщиком у рекрути, але у 1813 р. втік з уланського полку і повернувся на батьківщи­ну. Організувавши групу народних месників, Кармалюк упродовж чверті століття вів свою' боротьбу. Його загоном було здійснено понад сто нападів на поміщицькі маєтки та на місце­вих багатіїв.

Протягом 1814—1830 рр. властям кілька разів вдавалося ловити Кармалюка. Він витри­мав близько ста ударів шпіцрутенами та сибір­ську каторгу. Але після втечі із Сибіру знову продовжував свою діяльність. Його загін, під­тримуваний місцевим населенням, неодноразо­во уникав зустрічі з військами, здійснюючи три­валі переходи. Але 1835 р. Кармалюк потрапив в засідку, і його було вбито.

Початок національного відродження Наддніпрянщини

Знищення царизмом в кінці XVIII ст. україн­ської автономії на Лівобережжі і Слобожанщи­ні супроводжувалось русифікацією місцевого населення. В першу чергу їй піддалась україн­ська еліта, яка відмовилась, отримавши титу­ли російських дворян і обіймаючи посади у дер­жавному апараті, від національних звичаїв і мови. Отже, носіями українськості залишались головним чином селяни.

Разом з тим збереглася невелика купка пат­ріотично налаштованої української інтелігенції,