14. Галицько-Волинська держава.

У різні періоди до складу Галицько-Волинської держави входили Галицьке, Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Володимир-Волинське, Луцьке, Белзьке, Берестейське та інші удільні князівства. Майже впродовж півтора сторіччя Галицько-Волинська держава відігравало надзвичайно важливу роль в житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяв ряд чинників:

а) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників; крім того, Галицько-Волинське князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

б)  необхідність спільної боротьби двох князівств (Галицького і Волинського) проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом і проти монголо-татарської навали на Русь (Київська Русь);

в)  енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238-1264 рр.);

г)  існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному росту та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в декілька етапів:

I етап (1199-1205 рр.) - утворення і становлення Галицько-Волинського князівства. 3 ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а в 1146 р. - Волинське князівство. Першими в Галицькій землі правили Ростиславичі - нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свою родовід від Володимира Мономаха. Галицьке князівство досягло найвищої могутності при Ярославі Осмомислі (1152-1187 рр.), а Волинське - при Романі Мстиславовичі (1170-1205 рр.).

Після смерті останнього Ростиславича в 1199 р. Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частину боярства таміщанства, які були незадоволені силою та свавіллям галицьких бояр, зайняв Галич. Він об'єднав Галицьке і Волинське князівства. У своїй об'єднаній державі князю довелося вести досить рішучу боротьбу з галицьким боярством, яке виступало проти посилення княжої влади.Князь Роман здійснив два успішних походи проти половців. У 1203 р. Роман Мстиславич захопив Київ і прийняв титул великого князя. Він також скорив князів чернігівських, приєднав до своїх володінь Переяславщину та Київщину. Територія майже всієї Південно-Західної Русі була під владою Романа Мстиславича.

Роман княжив усього шість років (1199-1205 рр.). Під час війни з поляками він загинув у бою під Зивихостом 19 червня 1205 р.

II етап (1205-1233рр.) - тимчасовий розпад єдиної держави. Після смерті Романа Мстиславича єдність Галицько-Волинського князівства була тимчасово порушена. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинського князівства прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини і Польщі.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав і Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича. Вони утримувались тут впродовж майже шести років (1206-1212 рр.). Однак внаслідок боротьби з боярською верхівкою зазнали поразки, і у 1213 р. на  княжому престолі у Галичі засів боярин Володислав Кормильчич, а після його вигнання, у 1214 р. правителі Угорщини та Польщі домовилися про поділ галицьких земель. У результаті довготривалої боротьби, яка закінчилась у 1221 р., чужинців було вигнано і князем став Мстислав Удатний, який походив з дрібних київських князів, а до того князював у Нов-городі. У 1228 р. Мстислав Удатний покинув Галицьке князівство і передав його угорськомукоролю. Цього часу, укріпившись на Волині, боротьбу за Галицьке князівство розпочав князь Данило Романович.

III етап (1238-1264 рр.) - об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки в 1238 р. волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240 р. Після завоювання Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галицько-Волинського князівства, завдавши йому важких втрат. Послаблення внаслідок цього княжої влади спричинило початок міжусобиць. У внутрішні справи держави знову почали втручатися іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило та його брат Василько розгромили війська угорських і польських загарбників і загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена.

Данило Романович продовжував активно вести воєнні дії з військами Золотої Орди. Одночасно він втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями. У 1250-х г. Данило Романович збудував Місто Львів, назвавши його на честь свого сина Лева, а раніше - в 1240 рр. на річці Угорці він заснував місто Холм. За його князювання

I галицько-волинська держава стала найбільшою державою в Європі. У 1264 р. Данило Романович занедужав і помер в м. Холмі, де і був похованій у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував.

IV  етап (1264-1323 рр.) - початок поступового занепаду держави. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269 р., а згодом його син Володимир 1269-1289 рр.) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301 рр.). Розпочався поступовий занепад Галицько-волинської держави. Від неї відходили окремі землі.

V етап (1323-1349 рр.) - занепад. Після смерті Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича (Лева II) останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 рр. і продовжував політику своїх попередників. Юрій ІІ Болеслав зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки і Польщею та Угорщиною, які в 1339 р. домовилися про спільний наступ на Галицько-Волинську державу. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали невдоволення його політикою, і у квітні 1340 р. його було отруєно у Володимирі-Волинському.

Відразу після смерті Юрія II у внутрішні справи Галицько-Волинської Держави втрутились іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися у Галичині. Влада перейшла до боярської олігархії на чолі з Д. Дедьком (1340-1114 рр.), який титулувався «управителем і старостою Руської землі». Восени 1349 р. польське військо вторглося в Галичину і Волинь і захопило їх (за винятком Луцької волості). 3 цього часу Українське королівство припинило своє самостійне існування. Розпочалась тривала й запекла боротьба Литви і Польщі за територіальну спадщину королівства. У 1352 р. між ними було укладено мирну угоду, згідно з якою Польща зберігала права на Галичину, а Литва - на Волинь.