Структурні одиниці мови

Одиниці мови (звуки, морфеми, слова, словоформи, словосполучення, речення, текст) по-різному беруть участь у виконанні функцій мови. Наприклад, комунікативну функцію мови виконує речення, тому його називають основною комунікативною одиницею мови. Інші одиниці мови теж беруть участь у роботі функцій, але як будівельний матеріал мовної структури її системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми. У волюнтативній та експресивній функціях задіяна лексика з емоційним та вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь всі одиниці мовних підсистем з різною мірою продуктивності.

Тому кожна звукова мова сприймається нами як певна система взаємопов’язаних і взаємообумовлених елементів її структури, які можна розглядати у вигляді структурних рядів таблиці: Кожна мова має свою систему, яка розвивається лише у функціональних відношеннях, взаємозв’язках і залежностях між структурними одиницями, які постійно змінюються.

Структурні ряди

фонетичний	Морфемний	лексичний	синтаксичний
(фонеми - звук)	(морфема)	(слово і	(словосполучення,
	( ¬ ^ € )	його значення)	речення)

Структурні одиниці мови

Тому функціональна роль мови нерозривно пов’язана з життям народу. Поза суспільством мова втрачає свої функціональні ознаки і стає мертвою (наприклад, латинська мова).

Мова і мовлення

Мовний процес – це не просте комбінування мовних структурних одиниць у певній системі їх взаємозв’язку й залежностях, а складна психофізіологічна діяльність людини. Саме тому й розрізняють у мовній діяльності кожного індивіда два взаємопов’язаних і взаємозумовлених фактори: об’єктивний (мова) і суб’єктивний (мовлення).

Об’єктивним фактором (мовним) вважається об’єктивно існуюча (незалежно від почуттів і бажань людини) система структурних одиниць (звуків, морфем, слів, словосполучень, речень), правил, зв’язків, словотворень, словозмін, якими користуються всі люди даної нації.

Суб’єктивним фактором (мовленням) вважають своєрідну форму використання цих об’єктивно існуючих структурних одиниць мови кожним індивідом для вираження своїх думок і почуттів. Саме цей фактор характеризує психічну діяльність людини.

Форми вираження мовлення

Кожна мова має усну й писемну форми вираження. В обох цих формах мовлення кожного індивіда відрізняється своєрідним добором слів, будовою речень, манерою письма чи розповіді.

Писемне мовлення є основним для ділових людей, бо саме через ділове листування, документацію встановлюються певні ділові контакти. Писемне мовлення відрізняється від усного мовлення і має такі особливості:

• писемне мовлення фіксується графічними знаками; причому слід зауважити, що воно може передаватися як за допомогою літер, так і малюнків, схем, формул та інших символів;

• писемне мовлення завжди спирається на усне мовлення і є вторинним; бо завжди фіксує чиюсь висловлену думку й сприймається органами зору;

• писемне мовлення – це форма в основному монологічна, в художній літературі – діалогічна;

• писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;

• в писемному мовленні переважає вживання специфічних словосполучень.

Наступна форма мовлення – це усне мовлення. При сьогоднішній економічній реорганізації всього суспільного життя виникає потреба перегляду усного ділового мовлення. Тому важливо звернути увагу не лише на лексичний вибір слів, їх компонування, а й наголос, інтонацію. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: публічний виступ, лекцію, промову, бесіду.

Усне мовлення відрізняється від писемного такими ознаками:

• усному мовленню властива спонтанність;

• під час усного мовлення більше уваги приділяється орфоепічним нормам;

• для усного мовлення характерна поширена інформативність, яка насичена різноплановими фактами;

• важливим елементом усного мовлення є інтонація, від якої залежить зміст вислову;

• в усному мовленні допускаються повтори слів, словосполучень з метою підкреслення якоїсь думки.

На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі виконання службових обов’язків, прийому відвідувачів, спілкування із своїми колегами та колегами з інших підприємств. Також слід зважати, якою мовою говорить відвідувач і вести бесіду мовою співрозмовника. Тому підвищуються вимоги до офіційного спілкування, які випливають з основних норм.

Норми літературної мови

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість – основна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.

Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, які сприяють підвищенню культури мови.

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Для прикладу можна взяти злиті звукосполучення [ дж ], [ дз ] (африкати) та розрізнення приголосних [г], [ґ], при вимові яких найчастіше спостерігаються порушення літературної вимови.

В усному мовленні [ дж ], [ дз ] у позиції на початку слова вимовляються здебільшого правильно: джерело, дзвін, але в середині слова часто ці звуки вимовляються окремо, що є порушенням норми: дослід/ження, поход/ження.

В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [ґ]. Літера ґ була вилучена з правопису у 1933 році, а третім виданням “Українського правопису” 1994 року поновлена, але не всі слова з цією літерою зафіксовані у цьому виданні. Найповніший список слів з літерою ґ подається в “Орфографічному словнику української мови”.

В 1993 році у Львові вийшов словник-довідник вживання літери ґ, який ґрунтується на такому принципі: у словах іншомовного походження генетичний звук [g] передається через ґ, а генетичний [h] через український г, наприклад: Гамбурґ (бо нім. Hamburg), герцоґ (бо нім. Herzog). За даним словником звук [g] і відповідну літеру вживаємо в таких словах, як: аґресія, аґентура, континґент, лозунґ.

В українських і давно запозичених словах широко вживаними стали слова на зразок: ґава, ґанок, ґазда, ґаздиня, ґандж, ґрати, ґрунт, ґатунок; у прізвищах ґалаґан, ґудзь.

Акцентуаційна норма в українській мові цілком сформована, але найменш усталена, оскільки на наголос впливають діалекти та вимова іншомовних слів. Дедалі скорочується в українській мові кількість слів з дублетним наголосом. Слід пам’ятати, як правильно наголошувати: новий, фаховий, випадок, одинадцять, чотирнадцять, рукопис, перепис, книжки.

Лексичні норми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються стабільністю, консерватизмом і зафіксовані в Словнику української мови в 2-х томах (1970 – 1980); російсько-українському словнику у 2-х томах (1983 – 1985); орфографічному словнику української мови (2003). У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються слова-кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього знання лексичних норм, або невмілим використанням синонімів. Для прикладу зобразимо таку таблицю: