Став (дієсл.) [став] ставь [стаф’]

10. Асиміляція деяких груп приголосних.

Асиміляція (від лат.assimilatio “уподібнення”) – артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.

Явище асиміляції поширене в українській мові, тому на дію цього закону слід звернути особливу увагу. Які ж приголосні і в яких випадках зазнають повної асиміляції ?

• Сполука сш на межі кореня й суфікса вимовляється як шш : винісши, зарісши, повисши.

• Сполука зж вимовляється як жж : зжати, зжитися, безжалісний.

• Сполука чц вимовляється як цц : вуличці, казочці, балочці.

• Глухий [т] перед ц уподібнюється останньому, тобто тц звучить як цц: болітце, плитці, дев’ятці.

• тч (переважно перед суфіксом -ин- ) вимовляється як чч : тітчин, якутчин, а також : вітчизна, квітчастий, хутчій.

Від згаданих явищ необхідно відрізняти неасимілятивні зміни у присвійних прикметниках із суфіксом –ин- : доччин, Галоччин, каччин.

11.Слід чітко розрізнювати у вимові звуки: [г] — гортанний (буква Гг) і

[ґ] - задньоязиковий (буква Ґґ) :

[г] - могутній, тягнути, газета, педагог, магазин та ін.

[ґ] - аґрус, ґава, ґрунт, ґандж та ін.

У власних іншомовних назвах орфоепічними нормами допускається паралельна вимова:

Гібралтар - (Ґібралтар) - [г’ібралта'р] - [ґ’ібралта'р];

Гарібальді - (Ґарібальді) — [гар’іба'л’д’і] - [ґар’іба'л’д’і].

Орфоепічні норми – важливий компонент культури мовлення, яка є складовою частиною загальної культури людини. Прагнення до правильності мовлення, вимогливе ставлення до культури вимови, відчуття мовної норми приводять до того, що неправильна вимова ріже слух. Вона викликає осуд у будь-якому культурному середовищі. Культура усного ділового мовлення вимагає бездоганного дотримання орфоепічних норм.

Наголос. Норми наголошення в українській мові

Окрім вимови окремих звуків, звукосполучень орфоепія встановлює правильне наголошування слів, яке є яскравим показником мовленнєвої культури.

Наголос – виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.

В українській мові наголос :

1.Силовий (динамічний ). Відбувається виділення (вимова) одного із складів слова більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря.

2. Вільний (нефіксований ). Наголошеними можуть бути різні за порядком склади: мі^'с-то, ка-за^'-ти, бу-ду-ва^'-ти. (У багатьох мовах наголос постійний (фіксований). Наприклад, у польській мові завжди наголошений передостанній склад, у французькій – останній, у чеській – перший тощо).

3. Рухомий.. Може змінювати місце в слові:

а) залежно від граматичної форми: жи^'-то (одн.) - жи-та^' (мн.); ру-ка' (одн.) – ру'-ки (мн.);

б) при словотворенні: ви-со^'-кий - ви^'-со-ко.

На правильність наголосу впливають:

а) діалектні форми (бу^'ла, взя^'ла);

б) неоднаковість наголосів в українських і відповідних російських словах (до^'шка - доска^', одина^'дцять – оди^'ннадцать)

в) взаємовплив різних граматичних форм одного слова:

(ба^'йка-байки^', пі^'сня-пісні^').

Щоб уникнути типових порушень літературного наголосу, слід приділити увагу найхарактернішим його особливостям:

* Двоскладові іменники чоловічого роду мають наголос здебільшого на префіксi:

Ро^'зквіт, ро^'зклад, ро^'зтин, ро^'зчин (але розря^'д, розсі^'л).

* Префікс ви - в іменниках переважно наголошується : ви`літ, ви`нахід, ви`раз, ви`яв, (але: вимика^'ч , вимо^'га, вимо^'ва).

* В іменниках чоловічого роду на - ок із різними префіксами наголос

найчастіше падає на префікс : ви^'падок, ви^'няток, за^'куток (але відби^'ток, завда^'ток).

* Префікс пере- майже в усіх випадках, коли він наголошується, має наголос на другому складі: пере^'лік, пере^'тин, пере^'пис.

• Двоскладові іменники жіночого роду на -ка в усіх відмінках множини, крім орудного, мають наголос на останньому складі: сте^'жка - стежки^', стежо^'к, стежка^'м , сте^'жки ,стежка^'ми, на стежка^'х.

• Віддієслівні іменники на -ання наголошуються як і дієслова, від яких вони утворені: чита^'ти – чита^'ння, завда^'ти – завда^'ння;

в іменниках на -іння наголошується суфіксальне і : возі^'ння, сиді^'ння;

в іменниках на -ення наголошується корінь: зна^'чення, посві^'дчення.

* У прикметниках на -евий наголошується суфіксальне е :

життє^'вий, яблуне^'вий, вогне^'вий.

* У прикметниках вищого ступеня порівняння із суфіксом -іш

наголос падає на суфіксальне і : веселі^'ший, здорові^'ший (але запе^'кліший, допи^'тливіший).

* У дієсловах доконаного виду минулого часу з префіксом (крім ви-) наголос падає здебільшого на корінь : прийня^'в, завме^'р, прода^'в.

* Дієслова теперішнього й майбутнього часу в першій і другій особі множини мають наголос переважно на останньому складі:

несемо^'- несете^', веземо^' - везете^'.

* Дієприслівники на -чи утворені від дієслів типу несемо^', веземо^', мають наголос на останньому складі: несучи^', везучи^', за винятком ле^'жачи, сто^'ячи, си^'дячи.

* Двоскладові займенники з прикметником мають наголос на першому складі: у ме^'не, у те^'бе, у нь^'ого.

* Однаково наголошуються абстрактні іменники на –ин(а): старовина^', височина^', новина.^'

* Основна маса нормативної виробничо-професійної термінологічної лексики вживається з одним, сталим наголосом.

Нерухомий наголос при відмінюванні можна спостерігати наприклад у словах: ава^'нс, ава^'нсу, ава^'нсом; обліко^'вець, обліко^'вця, обліко^'вцем.

* У похідних географічних назвах на -чина, -щина наголос такий, як у вихідних формах:

Ки^'ївщина (наг.на корені, бо Ки^'їв);

Су^'мщина (Су^'ми);

Василькі^'вщина (наг. на суф., бо Василькі^'в);

Доне^'ччина ( Доне^'цьк)

* В українській мові існують слова, в яких наголос виконує смислорозрізнювальну функцію :

і^'рис (квітка) - іри^'с (цукерка); про^'шу (будь ласка) - прошу^' (звертаюсь із проханням);

бро^'ня (документ про закріплення чогось за кимось) - броня^'- (захисна обшивка).

Запам’ятайте!

* Слово “квартал” в обох значеннях наголошується однаково:

Добре освітлений кварта^'л . План на другий кварта^'л.

* Оскільки мова постійно розвивається, то й норми наголошування змінюються, через що на кожному синхронному зрізі мови існують старі й нові орфоепічні варіанти : ба'йдуже – байду'же, про'стий – прости'й, алфа'віт – алфаві'т, до^'говір - догові^'р, по^'милка – поми^'лка..

* Окремо звернемо увагу на прикметник “украї^'нський” (Украї^'на).

Наголошення іншомовних слів.

* Іншомовні власні назви у переважній більшості наголошуються так, як у тій мові, з якої вони взяті:

Да^'рвін, Не^'льсон, Ба^'йрон (англ.); Стенда^'ль, Дідро^', Дюма^' (франц.); Міцке^'вич, Ко^'зак, Міха^'лак (польськ.).

* Серед запозичених слів є слова одного типу творення з однаковим наголосом:

а) ради^'ст, арти^'ст, оптимі^'ст, авантюри^'ст;

б) демокра^'тія, бюрокра^'тія, аристокра^'тія;

в) моноло^'г, діало^'г, некроло^'г, катало^'г.

* В іншомовних словах із компонентом -метр наголос

неоднаковий:

а) у назвах мір — на останньому складі:

міліме^'тр, кіломе^'тр, сантиме^'тр;

б) у назвах вимірювальних приладів - на передостанньому:

баро^'метр, спідо^'метр, тоно^'метр.

Як бачимо, система українського наголосу досить складна, тим більше, що вона не є абсолютно сталою, закостенілою. Зберігаючи єдність і стійкість у найістотнішому, мовна норма протягом часу зазнає певних змін. Над правильністю наголошення слід постійно працювати, звертаючись до “Словника наголосів".

Місце тактовності та мовного етикету у професійному спілкуванні

Невміння вести службові розмови завдає багато неприємностей, створює нервову напруженість, тому при функціональному спілкуванні слід пам’ятати про таке поняття як тактовність, що в перекладі з латинської мови означає “дотик, почуття”. Тактовність починається з уміння знайти правильну лінію поведінки з кожною людиною, незалежно від її душевного стану, це вміння відчути людину, а значить і зрозуміти її стан. Іншими словами, це те чуття міри, яке підказує нам, що в цей конкретний момент можна, а чого не слід говорити і робити.

Тактовна людина, починаючи розмову, завжди вияснить, чи зацікавило співрозмовника те, що вона збирається висловити, не стане привселюдно переказувати вам плітку, яку щойно про вас почула, у незнайомому товаристві остерігається говорити на неприємні теми (смерть, зраду, розлучення, тяжкі захворювання), бо хтось з присутніх це може сприйняти дуже болісно.

Нетактовна людина спочатку говорить, а потім думає, буває розв’язною, самовпевненою.

Етикет – це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин між людьми, культура особистості.

Якщо поняття “етикет” містить у собі обов’язки людей один щодо одного, норми, правила їх поведінки і спілкування у різних ситуаціях, то поняття “службовий етикет” визначає норми і правила спілкування тільки на роботі. Мовленнєвий службовий етикет – це правила мовленнєвої поведінки на роботі.

Перше враження про людину складається з того, наскільки щиро і привітно вона вітається. Наше враження може бути хибним, але, незважаючи на всю логіку, люди підсвідомо орієнтуються на свої почуття під час привітання. Тому, незалежно від настрою, треба вітатися завжди привітно. Поганий настрій не слід поширювати на інших людей, оскільки можна наразитися на зустрічну неприязнь, тому загальна і мовна культура людини виявляється у вмінні вибрати доречну форму привітання чи прощання. Вибір залежить від того, в якому оточенні перебуває людина, від віку співрозмовника чи співрозмовників, від характеру стосунків між людьми, що вітаються чи прощаються, від того, де й коли це відбувається, тощо.

Формул привітання в українській мові порівняно небагато: Доброго ранку! Добрий день! Добридень! Добрий вечір! Добривечір! Здрастуйте! На привітання споконвіку було прийнято відповідати: “Доброго здоров’я”, бажаючи цим людині найдорожчого.

Формул прощання є трохи більше: До побачення! Бувайте здорові! Ходіть здорові! Прощавайте! На все добре! Усього найкращого! Щасливої дороги! До зустрічі! До завтра! До наступної зустрічі! Добраніч! На добраніч!

Хоч вибір і тут невеликий, але завжди можна знайти потрібний вираз, виходячи з конкретної ситуації, щоб висловити пошану до особи, з якою прощаємося. Не варто під час вітання або прощання з людьми, старшими за віком, малознайомими, вживати скорочені або усічені форми типу “Добріш!”, “Здрастє!”, “Вітаю!”.

Кожна ситуація потребує певних мовних засобів. Згоду, наприклад, можна висловити так: Добре! Згода! Будь ласка! Із задоволенням! З радістю! Є в мові ціла низка ввічливих форм відмови: Ні, дякую; Дякую, не треба; На жаль, ні; Перепрошую, але не можу; Мені дуже шкода, але…; Шкодую, що не зміг…

Подяку краще висловити продуманим, спеціально дібраним відповідно до ситуації словом. За дрібну послугу можна сказати: Дякую! Спасибі! Якщо зроблено щось значне: Сердечно Вам дякую! Щиро Вам дякую! Прийміть мою найщирішу вдячність! Дозвольте висловити Вам подяку! Дуже вдячний за Вашу турботу! Це дуже люб’язно з Вашого боку, не знаю, як Вам дякувати! Щоб вибрати форму подяки, слід врахувати значущість послуги, вік співрозмовника, характер стосунків, середовище. Відповідаючи на подяку, можна сказати: Немає за що; Прошу; Будь ласка; На здоров'я.

Є вибір і серед форм висловлення прохання: Будь ласка! Будьте ласкаві! Коли Ваша ласка! Прошу Вас! Чи не могли б Ви…; Якщо можете…; Якщо Вам не важко… . Треба розрізняти слова прошу (відповідь на подяку) і прошу (звертатися з проханням, клопотати).

Знайомство безпосереднє та через посередника супроводжується такими формулами мовного етикету: Дозвольте відрекомендуватися…; Мене звуть…; Моє ім’я та прізвище…; Дозвольте представити (відрекомендувати) Вам…; Дозвольте познайомити Вас із…; Познайомтеся, це…; Познайомте мене, будь ласка, з…; Дуже радий з вами познайомитися…; Дуже приємно… .

Звертання до співрозмовника на ім’я та по батькові звучить ввічливіше, ніж звертання за допомогою займенників ти, ви. Тому треба пам’ятати, що в офіційно-діловому стилі звертання, правильно дібране за формою (ім’я та по батькові в кличному відмінку) та змістом (ім’я, ім’я + по батькові, ім’я + по батькові + прізвище), що є важливим елементом мовної культури. В офіційних звертаннях використовуються також вирази: Добродію! Добродійко! Пане! Пані! Панове! Товаришу! Товаришко! Товариші! Дорогий друже! Дорогі друзі! Шановне товариство! Вельмишановне панство! До незнайомого, малознайомого, старшого за віком або посадою співрозмовника прийнято звертатися на Ви, щоб висловити пошану.

Використовуючи пошанну множину, потрібно узгоджувати присудок з підметом у числі: Ви обіцяли розглянути це питання. Ви не залишили своєї адреси. Якщо присудок виражено прикметником, то він може стояти як у множині, так і в однині, залежно від обставин, проте висловлення буде стриманішим, якщо присудок стоятиме у множині: Ви були відсутні на нараді. Ви вільні на сьогодні. Пошанна множина в українській мові виражається дієсловом та займенником у формі другої особи множини.

Правила мовного етикету залежать від конкретних ситуацій, вони обов’язкові для всіх членів суспільства, стійкі, але історично змінні, позначені рисами національної специфіки.

Ці національні відмінності бувають ледь помітними, а іноді і досить виразними. Наприклад: ми кажемо “Добрий вечір” тоді, коли вечір уже наступив, а італійці свій “Добрий вечір” скажуть вже після другої години дня. Болгари, чехи бажають доброї ночі після п’ятої години дня. В англійській мові відсутній займенник “ти” , тому англомовні народи на всіх кажуть “ви”. Українська етикетна фраза “Сідайте, щоб старости сідали” людині з іншої країни нічого не скаже, коли ми можемо зробити кілька висновків: у хаті є дівчина, яка вже “на виданні”, або маленька – значить запрошення було жартівливим. Отже, мовний етикет – це сукупність словесних форм ввічливості, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, у певній країні, без яких не обходиться жодний народ.